середу, 31 липня 2013 р.

Святкування Хрещення Русі-України в день св. Володимира Великого - московська традиція?




* * *


Отож:
1) розділ "Чи існувала історична традиція святкування Хрещення Русі-України?" являє собою нічим не обгрунтоване прив'язання події Хрещення Русі до пам'яті освячення Києво-Софійського собору; святкування освячення храмів є звичною практикою літургійного календаря Церков візантійської традиції, натомість прецендентів спомину масових хрещень спостерегти не вдається;
2) щодо масового хрещення перед великими святами, про яке йде мова у розділі "Чи існувала саме Київська старожитня православна традиція святкування хрещення Русі-України 1/14 серпня?", вперше чую (гадаю, не тільки я) про таку практику, пов'язану зі святом Успення Богородиці - знову ж таки, її слід віддати багатій фантазії автора; також тільки нею (фантазією) можна пояснити твердження о. Сергія щодо міфічної білоруської василіянської практики "прилучення до унії" 14 серпня, яку перейняли галичани; до слова, варто згадати, що українські православні служебники у той же день (1/14 серпня) мають спомин Хрещення Руси-України; про "Російський хронограф" мову не веду, оскільки наразі не ознайомлений із цією пам'яткою, тому не можу критично оцінити особисті (наскільки розумію, бо посилань немає) твердження автора щодо нього;

пʼятницю, 26 липня 2013 р.

Молитовний "фанатизм"


Мій допис на форумі християнського порталу Кіріос

* * *

Наші вірні часто розум тратять, захоплюючись різними (не завжди здоровими) побожними практиками, які творять дисонанс із молитовною практикою Київської Церкви, що є дочкою Візантійської Церкви. Це головно стосується різних молитов, узятих від Церкви Латинської, і то не завше основних, але, здебільшого, "периферійних" і в їхній "матірній" (себто Римо-Католицькій) Церкві подекуди відмерлих.
Головна причина їхньої "популярності", мабуть, обітниці, дані у різних приватних об'явленнях. Інколи виходить нездорова тенденція: "молюсь, щоб сповнилось обіцяне" - якийсь різновид "духовного рекету" над Богом. Такий підхід до молитви є в корені неправильним.

середу, 24 липня 2013 р.

Молебень до святого рівноапостольного князя Володимира Великого, хрестителя Русі-України


Диякон: Благослови, владико.
Священик: Благословен Бог наш завжди, нині і повсякчас, і на віки віків.
Хор: Амінь.
Слава Тобі, Боже наш, слава Тобі.
Царю небесний, утішителю. Душе істини, що всюди єси і все наповняєш, скарбе дібр і життя подателю, прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, благий, душі наші.
Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас. (3)
Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові, і нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Пресвята Тройце, помилуй нас; Господи, очисти гріхи наші; Владико, прости беззаконня наші; Святий, посіти і зціли немочі наші імени Твого ради.
Господи, помилуй. (3)
Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові, і нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого.
Священик: Бо Твоє є царство, і сила, і слава, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків.
Хор: Амінь.

вівторок, 9 липня 2013 р.

Індульґенції в історії Грецької Церкви


У XVI-XVIII століттях Грецька Церква, хоча й огороджена від контактів із зовнішнім світом кордонами Османської імперії, піддавалася більшому впливу західного християнства, ніж Церква Російська. Тут значно активніше діяла католицька пропаганда, особливо з утворенням у 1622-му році Sacra Congregatio de Propaganda Fidei, та й грецькі вчені і богослови частіше мали контакти із Заходом, а більшість з них тут навчалося. Ці та інші фактори призвели до того, що Грецька Церква більшою мірою, ніж Російська, піддалася західній «метаморфозі», за висловом о. Георгія Флоровського.
Одним з проявів такої «метаморфози» стало введення до практики Грецької Церкви… видачі християнам індульґенцій.[1] Це були справжні індульґенції – грамоти, що розрішали від гріхів, який міг отримати кожен, часто за певну суму грошей. Розрішення, яке подавалось цими грамотами, згідно Хр. Яннараса, не було пов’язане з участю вірного ні в Таїнстві Покаяння, ні в Таїнстві Євхаристії.[2]
Важко визначити, коли індульґенції, відомі серед греків як «apheseis» і «sygchorochartia», увійшли в ужиток православних, які жили під турецьким ярмом. Вони були досить поширені вже у шістнадцятому столітті. На початку вісімнадцятого століття Єрусалимський патріарх Досифей Нотарас (1641-1707) пише про індульґенції як про всім відому та давню традицію: «Запанував звичай і давня традиція, яка відома всім, щоб святіші патріархи давали церковному народові грамоту про відпущення гріхів (sygchorochartion)»[3].
Практика видачі індульґенцій, що існувала спочатку неофіційно, отримала офіційне підтвердження на Константинопольському соборі 1727-го року. Цей собор було скликано у відповідь на посилену латинську пропаганду, яка розгорнулась головним чином у Сирії, Месопотамії, Палестині і Єгипті, і став продовженням Константинопольського собору 1722-го року.[4] Собор видав «Ісповідування віри»[5], текст якого було складено Єрусалимським патріархом Хрисанфом († 1731), підписане патріархами: Константинопольським Паїсієм II, Антіохійським Сильвестром і Єрусалимським Хрисанфом, а також архиєреями, які були на ту пору в Константинополі і брали участь у соборі.
Отже, в 13-му пункті документу мовиться: «Влада відпушення гріхів, яке, якщо подається письмово, Східна Христового Церква іменує «розрішальними грамотами» (sygchorochartia), а латиняни – «індульґенціями» (intulgentzas),.. дається Христом у святій Церкві. Ці розрішальні грамоти видають в усій Соборній Церкви чотири Святіші Патріархи: Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський і Єрусалимський»[6].
Як видно з обох наведених уривків, патріарха Досифея та Константинопольського собору, видача індульґенцій пов’язувалася із владою православних патріархів. Приписування патріархам (і тільки їм, як видно з тексту «Ісповідання») влади відпускати гріхи і видавати спеціальні грамоти було спотвореним рудиментом давнього інституту «Пентархії», який сформувався після IV Вселенського собору і, безумовно, зазнав кризи в епоху турецького панування і поширення латинських впливів. У свідомості греків тієї епохи, які до того часу багато в чому звикли мислити західними стереотипами, влада православних патріархів значною мірою була асоційована з владою Римського папи.
У своїй полеміці з латинством греки піддавали сумніву не явище індульґенції як таке, але те, що Римські папи приписували право роздавати відпущення гріхів виключно собі. Так, у тому ж 13-му пункті соборного ісповідання сказано: «А говорити, що владу давати (індульґенції) має тільки Римський папа, є явною брехнею»[7].
Цікаво, що навіть такий богослов і знавець канонічного передання Церкви як преп. Никодим Святогорець не тільки не відкидав, але й слідував практиці індульґенцій. Так, у своєму листі єпископу Стагонському Паїсію, який на той час перебував у Константинополі, датованому квітнем 1806-го року, він просить його взяти в патріархії «розрішальну грамоту» для одного «живого ченця», йменням також Никодим, і надіслати йому. Він обіцяє йому, що надішле гроші, необхідні для купівлі грамоти, щойно дізнається, скільки вона буде коштувати.[8]
Індульгенції як засіб збагачення були засуджені на Константинопольському соборі 1838-го року. Цей собор, як і собор 1727-го року, було присвячено спростуванню латинських догматів і звичаїв. Його головною темою була «унія». Окружне послання, видане собором, підписали Константинопольський патріарх Григорій VI і Єрусалимський патріарх Афанасій, а також одинадцять архиєреїв Константинопольського синоду. Його текст було послано також відсутнім патріархам Олександрійському Ієрофеєві та Антіохійському Мефодієві.[9]
У 9-му пункті Окружного послання засуджується «жахливе і нечуване зловживання, що походить від зухвалості, за якою єпископи Риму найсвятіші, найсвященніші і страшні предмети віри священної Христової віри використовують як засіб здобування грошей»[10]. Тут засуджене тільки стягування грошей за відпущення гріхів, та й то тільки в ювілейні роки. Явище ж індульґенції як таке знову не отримує належної богословської оцінки собору. У посланні також ніде не згадано і не засуджено практику Грецької Церкви, аналогічну засуджуваній собором.
Втім, навіть соборними рішеннями важко було викорінити практику, закріплену в народі. Наскільки закоріненою була ця практика говорить той факт, що «розрішальні грамоти» дожили в Греції до середини двадцятого століття.[11]



переклад Івана Дутки





[1] З цього приводу існує спеціальне дослідження Филипа Іліоса: Sygchorochartia // Ta Istorika, Афіни, т. 1 (1983), 35-84; т. 3 (1985), 3-44. Див також: Х. Яннарас, Orthodoxia kai Dysi sti Neoteri Ellada (Православ’я і Захід у новітній Греції), Афіни 1996, 149-153.

[2] Х. Яннарас, Orthodoxia kai Dysi sti Neoteri Ellada (Православ’я і Захід у новітній Греції), Афіни 1996, 150.

[3] Пападопульос-Керамевс, А., Symbolai eis tin istorian tis archiepiskopis tou orous Sina (До історії Синайської архиєпископії), Санкт-Петербург 1908,  133.

[4] Текст Окружного послання, виданого собором 1722 року, див. у: Карміріс, І., Ta Dogmatika kai Symbolika mnimeia tis Orthodoxou Katholikis Ekklisias (Догматичні і символічні пам’ятки Православної Католицької Церкви), t. 2, Graz-Austria 1968, 822-859.

[5] Видано у: Карміріс, І., Ta Dogmatika kai Symbolika mnimeia tis Orthodoxou Katholikis Ekklisias (Догматичні і символічні пам’ятки Православної Католицької Церкви), t. 2, Graz-Austria 1968, 861-870.

[6] Карміріс, І., Ta Dogmatika kai Symbolika mnimeia tis Orthodoxou Katholikis Ekklisias (Догматичні і символічні пам’ятки Православної Католицької Церкви), t. 2, Graz-Austria 1968, 867-868.

[7] Карміріс, І., Ta Dogmatika kai Symbolika mnimeia tis Orthodoxou Katholikis Ekklisias (Догматичні і символічні пам’ятки Православної Католицької Церкви), t. 2, Graz-Austria 1968, 868.

[8] Филипа Іліоса: Sygchorochartia // Ta istorika, Афіни, t. 3 (1985), 22-23.

[9] Його текст опубліковано у: Карміріс, І., Ta Dogmatika kai Symbolika mnimeia tis Orthodoxou Katholikis Ekklisias (Догматичні і символічні пам’ятки Православної Католицької Церкви), t. 2, Graz-Austria 1968, 894-902.

[10] Карміріс, І., Ta Dogmatika kai Symbolika mnimeia tis Orthodoxou Katholikis Ekklisias (Догматичні і символічні пам’ятки Православної Католицької Церкви), t. 2, Graz-Austria 1968, 898.

[11] Так, наприклад, Филип Іліос виявив індульгенцію, датовану 1955-м роком.

вівторок, 2 липня 2013 р.

Патріарші ризи

Не знаю чи хтось зауважив, але протягом цього року Патріарх Святослав суттєво оновив свій "літургійний гардероб". Причому, це доволі красиві гаптовані ризи. Сподіваюсь, цей добрий почин буде продовжувати не тільки Патріарх, але й наш єпископат.

Стрітення Господнє у Київській василіянській обителі


Страсна п'ятниця у Патріаршому соборі

Великдень у Київській василіянській обителі

Вшанування пам'яті священномученика Миколая (Конрада) і мученика Володимира (Прийми) у Страдчі

Святкування хрещення Русі-України в Гурово-Ілавецьке (Польща)

понеділок, 1 липня 2013 р.

Чин копія, або Поколоті і зцілені



Сьогодні багато хто чув про те, що подекуди в монастирях або на парафіях практикується досить оригінальний спосіб лікування: так званий «чин копія». Священик читає молитви, а потім поколює копієм певні ділянки тіла. Що ж це за чин і чи має він підстави в церковній традиції?
Почнемо з того, що таке копіє. Копіє – елемент богослужбового посуду, гостро заточений двосічний ніж з трикутним лезом. Велике копіє використовують під час приготування дарів перед Літургією для вирізання Агнця – кубічної частинки з великої богослужбової просфори, яка на Літургії освячується і перетворюється в Тіло Христове. Копія меншого розміру використовують для виймання частиць із просфор у пам’ять Божої Матері, святих угодників, а також при поминанні живих і усопших. Все це відбувається під час проскомидії – підготовчої частини до Божественної Літургії.
Крім своєї безпосередньої функції – служити знаряддям для вирізання частиць із просфор – копіє асоціативно пов’язується з копієм римського воїна-сотника, який, відповідно до розповіді євангелиста Йоана, пробив підребер’я розп’ятого на хресті Ісуса Христа.
У другій частині Требника – книги, де друкуються різноманітні богослужбові чини треб на різні випадки – можна знайти «Послідування, коли священик творить хрест на розпал недуги зі святим копієм». Звершується ця служба таким чином. Під час проскомидії, тобто перед початком Божественної Літургії, священик, співаючи три тропарі (невеликі піснеспіви), присвячені розп’яттю Ісуса Христа, хрестовидно занурює копіє у воду, а після Літургії помазує нею недужих.
У «Настільній книзі священнослужителя»[1] є роз’яснення з приводу цього чину. Ось воно: «У деяких місцевостях, на прохання недужих або їх родичів, священики звершують це послідування як молитву про визволення від хвороби. Згідно пояснення «Нової Скрижалі», обряд освячення води св. копієм практикували східні християни. Вони, «покладаючи всю надію для збереження здоров’я на лікування духовні, творять знамення хреста св. копієм над водою…» («Нов. Скриж.», СПб. 1870, с. 562). У випадку, якби хто звернувся до священика з проханням звершити цей обряд, треба здійснити його тим св. копієм, яке вживається на проскомидії для виймання св. Агнця, і над ще не освяченою водою. Хворі п’ють після священнодійства воду і помазуються нею, з вірою в її цілющу благодатну силу. У Москві занурюють у воду цвях, яким було прибите до хреста пречисте тіло Господа Ісуса Христа, і опісля роздають віруючим цю воду як освячену («Церк. В-к», 1900, № 14. «Кер. для сіл. Паст.», 1885, № 42)»[2].
З цього пояснення видно, що чин освячення води за допомогою копія практикували не скрізь. Це – один з різновидів освячення через дотик. І зараз у практиці Православної Церкви є два типи освячення:
1) через молитву закликання Святого Духа і благословення – так освячуються Тіло і Кров Христові на Божественній Літургії і вода при звершенні чину Великого водосвяття (у день навечір’я Богоявлення і на саме свято Хрещення Господнього, а також щоразу при здійсненні Таїнства Хрещення);
2) через дотик до святині – так освячується Чаша з вином під час Літургії Передосвячених Дарів, а також вода під час чину малого водосвяття (відбувається 1/14 серпня – в день Походження (винесення) чесних древ Хреста Господнього, а також щоразу, коли служиться «водосвятний молебень»). Якщо велике освячення води – це освячення насамперед і переважно через саму молитву, то в малому водосвятті ключову роль відіграє занурюваний у воду предмет – хрест як образ Хреста Христового. У давнину існували доволі «екзотичні», як на сучасний погляд, способи освячення води: через занурення в неї цвяха від Хреста Христового, як ми читали вище у цитаті з «Настільної книги», а також через обмивання мощів святих. Відомо, що у XVII столітті цей чин здійснювали у Велику П’ятницю перед Великоднем у московському Кремлі.
Відносно ж поколювання копієм деяких ділянок тіла, за допомогою чого деякі священики «лікують» людей, то православна християнська традиція не знала і не знає такого чину. Із сайту на сайт кочує вислів про те, що буцім у «Послідуванні... на розпал недуги зі святим копієм», священику належить копієм хрестовидно осіняти хвору людини. Але, як щойно ми розглянули, це не відповідає дійсності: хрестовидно занурюють копіє у воду, а цією водою потім помазують людину. Але богослужбові книги не знають, щоб копієм хрестовидно осіняли самого хворого[3].
Жоден нормальний розсудливий священик не знає такого способу «лікування». Воно не описане в богослужбових книгах, цьому не вчать у духовних семінаріях та академіях. Подібні «чини» – низькопробна самодіяльність, «православне шаманство», розраховане на людей, далеких від церковної традиції, яким потрібен швидкий «результат» без тривалої роботи над собою і внутрішнього зростання та переміни.
Звісно, у деяких випадках воно допомагає завдяки ефекту плацебо, і такі випадки ще більше зміцнюють віру людей у ​​такого «цілителя». Людина вірить, що це їй допоможе, і воно їй допомагає. «Пацієнтові повідомляють, що даний препарат має певний вплив на організм, і, незважаючи на неефективність препарату, очікувана дія проявляється тією чи іншою мірою», – повідомляє Вікіпедія. Ефект від багатьох сучасних лікарських препаратів містить і «плацебо-складову». Так що і у випадку поколювання копієм ефект може «спрацювати», але до віри в Христа це стосується досить опосередковано.

переклад Івана Дутки





[1] Мається на увазі видання «Настільна книга священика: Вирішення складних питань із пастирської практики» (Київ 1903), яке є відмінним від відомої восьмитомної «Настільної книги священнослужителя». – прим. перекладача.
[2] «Наст. книга», Київ 1903, с. 135. – прим. перекладача.
[3] Слід зауважити, що подібна практика згадується у восьмитомній «Настільній книзі священнослужителя» («Наст. книга», т. 4. Москва 1983, с. 92). – прим. перекладача.