«Браття, не хочемо, щоб ви не знали щодо померлих, щоб ви не сумували, як інші, що не мають надії»
(1 Сол 4, 13-17).
Життя людини є священним Божим даром. Бог покликав людину з небуття до вічного життя, створивши її на свій образ і свою подобу. Через непослух людини Богові у світ увійшов гріх, а разом із ним з'явилися страждання і смерть (пор. Бут. 3, 17-19; Самогласні стихири Івана Монаха, гл. 7). Сам факт смерті людини вказує на те, що в межах земної дійсності та часу неможливо осягнути повноти життя.
«Все суєта людська, що не залишається по смерті. Не залишається багатство, ні супроводить слава ... Де є мирська пристрасть? Де мрія про дочасне? Де золото і срібло? ... Усе - порох, усе - попіл, усе - тінь», - співаємо під час Чину похорону (Самогласні стихири Івана Монаха, гл. З і 4). Водночас смерть є подією, до якої людина покликана постійно готуватися, бо її вічне життя залежить від життя земного.