Ікона Богородиці "Знамення"

Ікона Знамення належить до найдавнішого іконографічного типу Богородичних ікон – Оранти (грецьк. «молільниці»), котра підносить руки до молитви. Такий жест початково не був християнським, але став таким ще на зорі юної Церкви. Зображення людей, що моляться з піднесеними руками, можна знайти у римських катакомбах та на священних посудинах. Часто можна зустріти постать жінки, котра підносить руки до молитви, а збоку є надпис «Марія», себто Богородиця. Пресвята Діва представлена як символ Церкви, що молиться. Вже блаженний Августин Іппонійський вбачав у Богоматері Церкву. Зображення Богородиці Оранти можемо зустріти і як окрему ікону, і як частину композиції інших ікон, приміром Вознесіння чи Зіслання Святого Духа. Однією з найвідоміших зображень Оранти у Київській Церкві є мозаїчний образ Богоматері «Нерушима стіна» зі Святої Софії Київської (X ст.).

Ікона Знамення є особливим типом Богородиці Оранти, зображеної з Господом Ісусом Христом на грудях. Найдавніше подібне зображення можна зустріти в римських катакомбах Cimitero Maggiore (IV ст.). Назва ікони вказує на пророцтво святого Ісаї: «Оце ж сам Господь дасть вам знак: Ось діва зачала, і породить сина і дасть йому ім'я Еммануїл» (Іс. 7:14). Цими словами прообразується таїнство Боговтілення, народження Спасителя від Діви, Сина Божого від земної жінки, об’явлення Бога у світі (пор. Мт. 1:23). Саме тому ікону Знамення звичайно розміщують в іконостасах посередині пророчого ряду, вказуючи цим на те, що головною темою всіх старозавітніх пророцтв було Боже воплочення, себто Його прихід на землю для спасіння Свого люду.

Господь Ісус Христос на іконі Знамення постає в образі Спаса Еммануїла. Його зображають або безпосередньо на грудях Богоматері, або в сфері-мандорлі, котра означає сяйво Його божественної слави. Христос зображений у вигляді дитини, оскільки Він народився як людина від Пречистої Марії, але Він не є звичайною людською дитиною, бо одночасно зостається також Предвічним Богом. Він непідвладний часові, тому Його можна зобразити і як Ветхого Деньми, і як Еммануїла – Вічного Младенця. Одяг Спаса Еммануїла, що буває червоним і синім, а часто й білим і золотистим, підкреслює Його божественну й людську природи, поєднані в одній особі. Руки Ісуса Христа розведені у благословенні. Інколи у лівиці Господь тримає сувій чи книгу – символ Євангелія, яке Він звістив людям.

Богородиця Марія зображена у повний зріст чи лише по пояс. Вона предстоїть в постаті Оранти, з піднятими до неба руками – Богомати молиться до свого Сина за всіх людей. У надрах її лона Духом Святим зароджується Богочоловік. Одяг Богоматері – хітон і мафорій – традиційно червоний і синій. Ці кольори символізують поєднання в ній дівицтва й материнства, а також її земну природу та небесну велич. Ризи Богородиці заливає золоте сяйво (асист), що є виявом потоків благодаті Святого Духа, який зійшов на Пресвяту Діву в момент Благовіщення. Навколо Марії інколи також зображують мандорлу, що знову-таки вказує на її божественну славу, котру вона здобула через Богоматеринство.

Часто з обох боків Богоматері зображуються ангели: архангели або херувими і серафими. Присутність у композиції ангельських сил вказує на те, що Богородиця, своєю смиренністю згодна стати Матір’ю Божою, піднімає людство на щабель вище ангелів і архангелів, тому що й Бог, за словами святих отців, не прийняв ангельський образ, але втілився в людську плоть. Також зображення ангелів підкреслюють те, що завдяки народженню Бога Марія стала царицею ангелів, чеснішою від херувимів і незрівнянно славнішою від серафимів.

Чин воздвиження Хреста за києво-печерським Антологіоном 1619 року

Чин воздвиження Хреста із супровідними обрядами в день Воздвиження чесного і животворящого Хреста Господнього (14/27 вересня) за києво-печерським Антологіоном[1] 1619 року

(Вечірня)

Гляди.[2] По відпусті малої вечірні входить еклезіярх[3] з ієреєм, і дияконом, і з параеклезіярхом[4], до сосудохранильниці[5] зі свічками. І облачається ієрей і диякон. І приймає диякон кадило, і кадить чесний Хрест, і мовить: «Благослови, владико». Ієрей: «Благословен Бог наш…». Потім мовлять трисвяте, і по «Отче наш» – тропар Хресту: «Спаси, Господи, людей Твоїх…», слава: і нині: кондак, глас 4: «Вознісся…». Потім приймає ієрей чесний Хрест з блюдом і пахучими васильками на голову, і вносить його у святий вівтар, а перед ним йдуть з двома лампадами. І покладає чесний Хрест на святій трапезі, на євангельському місці, а Євангеліє підносить на вишнє місце, і запалюють перед ним свічу на цілу ніч. (с. 154)

(Утреня)

Коли клирики співають «Слава во вишніх…», зодягається найстарший ієрей, якщо в соборі і якщо нема ігумена, у всю священну одежу, як на саму Літургію, інші ж священики тільки в ризах[6], також і диякони. І входить ієрей з кадилом до святої трапези, а перед ним йдуть двоє дияконів з лампадами. І кадить святу трапезу і чесний Хрест хрестовидно[7], і приймає його з дискосом[8] на голову, і виходить північними дверима, а перед ним йдуть параеклезіярхи з лампадами і диякони з кадилами; якщо нема диякона, то сам, або тому, хто несе попереду світильник, дасть кадило. І приносить чесний Хрест аж до царських врат, себто великих церковних[9], і, тут ставши, очікує кінця славослов’я і трисвятого. Коли ж воно скінчиться, диякон виголошує велегласно: «Премудрість, прості», і ми починаємо «Спаси, Господи, людей Твоїх…». Якщо ж нема диякона, то сам ієрей все діє. І приходить ієрей, несучи на голові чесний Хрест, до середини церкви, перед святі царські двері, де є приготований тетрапод[10], чесною і многоцінною паволокою покритий і прикрашений, кладе чесний Хрест на нього, на дискосі, і кадить його диякон хрестовидно, з чотирьох боків: спершу з західного боку, супроти царських дверей, потім з південного, зі східного, і з північного, і знову з західного до сходу, а параеклезіярхи з двома лампадами по два боки тетраподу один проти одного стоять, і повертаються відповідно до ходи того, хто кадить[11]. Потім ієрей творить три поклони до землі, який би це день не був, навіть і субота чи неділя, і, взявши чесний Хрест в руку свою нагий[12] з дискоса, з пахучою травою васильками, у підніжжі Хреста обвитими пучком, [1] і стає перед тетраподом, дивлячись до сходу. (А Великої Росії типик велить взяти тетрапод з дискосом і поставити його на правий бік, поблизу царських дверей, і так воздвиження творити. По воздвиженні ж, коли співається кондак, знову поставити його з дискосом, де він передше стояв, посеред церкви.) Диякон же, обернувшись до заходу навпроти ієрея, виголошує велегласно, щоб чули всі: «Помилуй нас, Боже, по великій милості Твоїй, молимось Тобі, Многомилостивий, Господи святий, вислухай нас, грішних, що молимось Тобі, і помилуй нас; промовмо всі», і кадить чесний Хрест тричі, і на кожне кадіння творить поклін. І починаємо першу сотницю «Господи, помилуй», а ієрей знаменує на початку, себто творить осінення чесним Хрестом, відповідно до кадіння, хрестовидно тричі[13]. Якщо не буде диякона, то сам ієрей на який бік має творити воздвиження, на той, обернувшись, кадить, мовлячи єктенію. Потім, тримаючи Хрест підніжжям на чолі, а горньою частиною вгору стоячим, прихиляє голову настільки, щоб на п’ядь[14] голова була вище від землі, а двоє пресвітерів чи дияконів підтримують груди його обрусом. Диякон же, стоячи супроти ієрея, кадить безнастанно, доки ієрей не піднесеться. Як лик сповнить «Господи, помилуй» 50 разів, піднесе начальник церкви[15] чи доместик[16] вголос[17] «Господи, помилуй» тричі, щоб зрозумів ієрей і поволі трохи підносився, аж до скінчення других п’ятдесяти «Господи, помилуй». Коли ж дійте до дев’яносто шостого «Господи, помилуй», підносить еклезіярх вище голосом сьоме «Господи, помилуй». І почує ієрей, що перша сотниця підходить до кінця, і стане прямо. Ми ж співаємо найвище «Господи, помилуй» тричі, щоб сповнити сто «Господи, помилуй». І назнаменовує Хрестом ієрей знову, як і на початку, тричі осінення відповідно до кадіння, мовлячи й сам «Кіріє, елейсон», тобто «Господи, помилуй», тричі. Диякон же тричі кадить Хрест, що його ієрей тримає в руках. [2] Також обертається ієрей до полуденного боку, і назнаменовує Хрестом один раз, і виголошує знову велегласно: «Ще молимось за благочестивих і богохранимих царів наших, за могутність, перемогу, життя, мир, здоров’я, спасіння і відпущення гріхів їх, і щоб Господь Бог наш особливо допоміг їм, і направив у всьому, і підкорив під ноги їх всякого ворога і супостата; промовмо всі». І починаємо другу сотницю «Господи, помилуй», і творить ієрей друге воздвиження і тричі осінення Хрестом, на початку і в кінці, як і на першому воздвиженні передше написано. Отсе ж і на інших трьох воздвиженнях творить. Коли ж хоче обернутися на якийсь бік і поклоніння сотворити, то перед поклонінням знову творить один раз осінення. Нехай буде відомо, що до якого боку творить ігумен чи ієрей воздвиження, звідти предстоять параеклезіярхи з лампадами, або світильники два поставляються зі свічами запаленими, і коли обернеться ієрей до іншого боку, повертаються також і світильники перед ним[18]. [3] Також, повернувшись до заходу, ієрей виголошує: «Ще молимось за відпущення гріхів рабу Божому, отцеві нашому ім’ярек, тобто предстоятелю (у мирських: і отцям нашим духовним) і всьому во Христі братству нашому, за здоров’я, і спасіння, і відпущення гріхів; промовмо всі». І починаємо третю сотницю «Господи, помилуй», і третє воздвиження, і закінчується воно згідно передше вказаного. [4] Ієрей обертається до північного боку і виголошує: «Ще молимось за всяку душу християнську скорботну і утиснену, і за сущих у трудах, що милості Божої і помочі потребують, за здоров’я, і спасіння, і відпущення гріхів їх[19]; промовмо всі, Господи, вислухай і помилуй». І буває четверте воздвиження, і четверта сотниця «Господи, помилуй», нами промовлена, як передше сказано. [5] І потім знову ієрей обертається до сходу, і мовить: «Ще молимось за всіх, що служать і послужили у святій обителі сій, отців і братів наших (якщо в монастирі; якщо ж у мирських: у святому храмі сім), за здоров’я, і спасіння, і за відпущення гріхів їх; промовмо всі». І починаємо п’яту сотницю. Після п’ятого воздвиження співаємо кондак «Вознісся Ти на Хрест…». Коли браття співають, покладає ієрей чесне Древо на дискосі, сущому на тетраподі. Диякон же, покадивши чесний Хрест супроти царських дверей, і віддає кадильницю, і починають поклонятися. Ієрей стає навпроти тетраподу. Якщо ж сам ігумен воздвигав, то ставить праворуч себе найстаршого пресвітера, а ліворуч – диякона. Якщо ж ні, то з ієреєм, що творив воздвиження, покладають три поклони до землі перед чесним Хрестом обидва воднораз, співаючи тихогласно стих отсей, глас 6: «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святеє воскресіння Твоє славимо» тричі. Потім співають і лики велегласно той самий стих по тричі. Цілують же спершу ігумен животворящий Хрест, також ієрей, і, по цілуванні трохи відступивши, знову-таки творять поклін один до землі, також до обидвох ликів по одному, направо і наліво. По сьому і інші священики творять поклоніння, також і диякони. Потім приступають браття всі з правого боку і з лівого, по два і по два, за тим самим взірцем, і за чином їх. Творячи поклоніння отсе, кланяються перед чесним Хрестом двічі до землі, і цілують чесний Хрест, і по цілуванні знову творять поклін один, і прощення просять, вклоняючись один раз до обидвох ликів. Кланяються ж сущі з правого лику спершу до лику, що на лівому боці стоїть, потім і до свого, а сущі з лівого боку також спершу до правого лику, потім і до лівого, як і на євангельському поклонінні творимо у всі неділі і в третю неділю Великого посту на поклонінні чесному Хресту. Коли ж отсе відбувається, клирики співають стихири самогласні, доки не відкланяються браття, і наприкінці кожної стихири співається «Хресту Твоєму…», вищенаписаний стих, тричі. (сс. 173-178)

І по скінченні цілування чесного і животворящого Хреста, поставляється тетрапод з чесним Хрестом праворуч царських дверей, і стоїть тут, доки празник не віддасться. (сс. 180-181)

Переклад і примітки Івана Дутки

---

[1] Святкова Мінея.
[2] Тут і далі червоне виділення відповідає оригінальній рубрикальній кіноварі.
[3] «Начальник церкви», уставщик, ризничий.
[4] «При-начальник церкви», паламар.
[5] Жертовник-ризниця, розташований у окремій кімнаті, часто й поза храмом.
[6] У фелонах.
[7] Мається на увазі або кадіння у формі хреста, або кадіння з усіх чотирьох сторін («окрест»).
[8] Блюдом, тацею.
[9] Центральні двері храму, котрі ведуть з притвору до нави.
[10] Столик на чотирьох ніжках.
[11] Тобто параеклезіярхи ходять навколо тетраподу під час кадіння з протилежного від диякона боку.
[12] Сам Хрест без таці.
[13] Тобто диякон кадить тричі, а священик на кожне кадіння знаменує Хрестом один раз.[14] Біля 18 см.
[15] Еклезіярх.
[16] Керівник хору.
[17] Тобто почне співати вище.
[18] Тобто параеклезіярхи з лампадами або світильники стоять лицем до ієрея з того боку, куди він воздвигає Хрест.
[19] В оригіналі прошення неясне.

Конференція «Євхаристія – джерело життя парафії» (Львів, ФБФ УКУ, 23.09.2014 р. Б.). Мої короткі (і не завжди точні) нотатки

Божественна Літургія

Молитва «Отче наш»

Привітальне слово о. д-ра Романа Завійського. Про євхаристійну еклезіологію. Євхаристійним доктором Церкви є Йоан Золотоустий (папа Венедикт).

Слово д-ра Петра Сабата. Конференція говоритиме про Євхаристію в контексті листа патріарха Святослава «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом».

О. ліц. Тарас Барщевський «Літургійна молитва як основа світобудови. Біблійний вимір». Оновлення світу стається завдяки нашій участі у воскреслому Христі (К УГКЦ). Людина є літургом світу. Бог створив людину як Свого представника у світі. Людина не впоралась із завданням управління світом, тому Бог нищить усе, але спасає Ноя. Бог надіється на Ноя. Він був праведний – не лише не творив зла, але той, хто може спасти інших. Ной спасає увесь світ. Бог довірив усесвіт людини, і бодай одна людина була вірна Богові. Ноєва жертва після потопу була його власною ініціативою, Богові сподобалась ця його ініціатива. Після потопу світ очищений і може бути наново заселений. Бог бачить, що насильство не може бути викорінена, але його можна скерувати: можна вбивати тварин, але кров належить Богові. Бог укладає союз із землянами – символом цього є веселка. Бог вже не топитиме землю, бо довіряє Ноєві і новій расі, яка від нього вийшла. Ной своїм жертвопринесенням показав себе як літурга світу. розповідь про Ноя була редагована у Вавилоні, було підкреслено важливість священства. Синод у Ямнії: світ стоїть на 3 стовпах: вивчення Тори, культ/молитва, діла милосердя (первосвященик Симон Праведник). Талмуд говорить про годину, коли молитись Ш’ма: (1) проста людина по роботі і поверненні додому може почати Ш’ма – фарисеї (2) убогий/жебрак при воротях міста бере плащ і йде – есеї (3) священик бере частку і змінюється черга служби, а на небі зорі – садукеї. Мішна говорить про (3), бо людина примиряє світ. При виході з Єгипту був священик Арон - хмара, Мойсей був пророком - манна, Міріям – вода. З її смертю євреї мають проблему з водою. Мойсей б’є у скелю з невір’ям, Арон не священнодіє при цьому, тому й не ввійшли до Обітованої землі. Три стовпи й досі актуальні, їх порядок є важливий – інакше світ захитається.

О. ліц. Матей Гаврилів, ЧСВВ «Євхаристія і літургійне правило парафії». Освячення часу – кола служб (Тафт проти терміну). Основа всіх молінь – Христос. Євхаристія – сонце, навколо якої має обертатись все життя парохії. (Єрусалимська громада у Діяннях). Євхаристія стала «обрядом», а має бути життям. Поклоніння в Дусі та правді – храм духовний, Воскреслий Христос, Богочоловік. УГКЦ у підпіллі пережила оці слова про поклоніння Богові в Дусі та правді на своєму досвіді. Атрибутика часом затемнює Бога. Первісна Церква: юдеї, гелленісти, погани. В основі Часослова – два типи Псалтиря – єрусалимський і константинопольський. Невпинна молитва – молитва+діяльність і діяльність+молитва. Христ. літургія – це Богоявлення. 2 Ват. Собор: до літургії все йде і з неї все виходить. Все життя людини крім гріха – це молитва. Є цікаве опитування Хосе Газуди про літургійне життя діаспори. Паралітургіка не завше здорова: окремі святі «переганяють» почитання Бога.

Дискусія. Д-р Тарас Шманько говорить про потребу анкетування по парохіях.

До Барщевського про порядок наука-літургія-діла милосердя. Барщевський: Літургія має випереджуватись наукою.

Барщевський: Хосе Газуда робив опитування по пародіях діаспори. Це не є правильний підхід до літургії.

Рудейко до Барщевського: чи використання Біблії у літургії є задовільне? Барщевський: Для пересічного християнина бракує варіантів читань. Треба «оживити» Старий Завіт. Слово Боже є набагато більш зрозуміле від усіх коментарів.

Він же до Гавриліва: з чого треба почати, щоб відновити правило на парохії? Гаврилів: Священик є молільник. Він може служити і без мирян, але у храмі і постійно.

Священик НН: Парохії можна поділити по «рівнях інтенсивності».

Кава-чай.

О. ліц. Василь Попелястий «Приготування до Святого Причастя у постановах та рішеннях Синодів УГКЦ». Замойський синод закликає тричі до року (Пасха, Успення, Різдво Хр.) сповідатися і причащатися. Вірні можуть не постити три дні, а священики не накладати покути з номоканонів. Требник Могили: 7 днів посту (хоч 3 чи 1), стримуватись від подружжя, перед сповіддю не їсти (хоч від півночі), перед причастям треба помолитись правило, утреню і часи. Замойський синод: священик має від півночі стримуватись від їжі/пиття і гріхів. Требник ПМ: священик якщо проковтне рано води коли полоще рот – не може служити. Піст скорочено до 1 години. Зам. синод: заборонив причащати дітей задля пошани до Євхаристії (!), доки не почнуть розпізнавати Тіло Христове. Львів. Синод говорить про таїнства втаємничення, які уділяються разом. Пізніші синоди підкреслюють заборону причастя дітей, але говорять про першу сповідь, а не про перше причастя. Зараз на практиці дітей причащають. Номоканон ПМ говорить, що сповідатись треба по закінченні 6-го року життя. Наші синоди говорять про вік 7 років для першої сповіді. Причастя хворих у Берестейських артикулах і Зам. Синод говорять про урочисте перенесення Дарів до хворих. Якщо хворий живе далеко, то можна менш урочисто переносити Дари.

О. д-р Василь Рудейко «Священичі молитви Літургії як молитви всієї Церкви». Про потребу голосного читання літургійних молитов. Наш Катехизм УГКЦ за схему бере анафору Літургії св. Василія Великого, яку, однак, вірні не чують. (1) Служитель є іконою. На архієрейській Літургії «приватні» молитви предстоятеля є молитвами Церкви – він є її іконою. Шкода, що ця іконічність зникла із церковної свідомості, зокрема й через клерикалізацію. Натомість літургійні молитви розуміють служителя і вірних як співслужачих Христові. (2) Діалогічність священнослужіння. Візантійська літургія має недосконалу форму, бо спільнота чує лише виголоси молитов. Анафора є найкращим зразком такого діалогізму. Голубців вважає, що «тихими» молитви стали з небезпеки перед невірними. (3) Інтегральність літургійного чину. Літургія в собі є дуже логічною, однак має багато нашарувань, які це затемнюють (як-от приготування до причастя і благодарення, що зі спільнотних стали приватними для священика, а вірні додали собі інші). Отже, варто сподіватись, що й УГКЦ зробить крок до віднови читання молитов.

О. д-р Михайло Лесів «Євхаристія – джерело зцілення людської особи». Поганське суспільство перетворювалось у християнське завдяки літургійному зібранню спільноти. Жахлива річ – «заказні» Літургії.

Дискусія. О. Тарас Когут до Рудейка: греки зараз читають вголос, але не перекрикують хор, який в той час співає – є добре озвучення.

Він же: Як виконувати молитви? Рудейко: На мою думку, декламовано, подібно до молитов Требника.

Барщевський: не всі молитви є для всієї спільноти. Рудейко: Юстин Мученик каже, що ті молитви, які передбачають відповіді спільноти, мають бути почуті. Треба дивитись на зміст молитви. Барщевський: є дублювання тем (Символ віри – анафора). Рудейко: треба дивитись на історичність та богословську доцільність.

Він же до Попелястого: про полоскання рота священика, що забороняє служіння, і тяжкий гріх священика, що дозволяє служіння при каятті. Попелястий: це різні періоди і різні категорії. Барщевський: а подружнє життя? Попелястий: гадаю, що зараз – одна година; зараз статевий акт не вважається нечистим. Рудейко: з літургійної точки зору євхаристійний піст є нісенітницею, бо «по вечері».

Гаврилів: підпілля жило діалогічністю літургії: прилюдна проскомидія, діалог священика і вірних тощо. При виході з підпілля з’явилися хори, які часто завадили цьому. 1989 – була Літургія навіть у Києві у поїзді (греко-католики закупили цілий вагон). Літургія «за гроші» – то звиродніння; Христос не вмер на хресті за гроші.

Семінарист НН: Людям треба говорити про Євхаристію. Сабат: треба проводити катехизи. Рудейко: є література, але треба людину приводити до Євхаристії, а не лише вчити про неї; проблеми є не з теорією, але з практикою.

С. Луїза (Цюпа), СНДМ до Попелястого: яка була традиція Київської Церкви до Замойського синоду щодо приготування до Євхаристії, головно дітей? Попелястий: є мало досліджень про самі собори, назагал є просто коментатори; є потреба дослідження наших джерел.

Вона ж до Рудейка: ми не чуємо проповідей, а молитви ще більше знеохотять людей. Рудейко: заамвонна молитва є «вимушена проповідь» у контексті Літургії; проповідь як віронавчання була зайвою, бо люди чули молитви.

Сабат: найкраще – брати в руки джерела.

Обід.

Владика Венедикт (Алексійчук) «Від Літургії Слова до Літургії життя». Апостоли ділились любов’ю Бога, яку досвідчили. Богослужіння – це зустріч із Господом, переживши яку, ми не можемо не передати її іншим. Якщо ми цього не робимо – ми не досвідчили цієї зустрічі. Мир – це знак присутності Бога. Молитви літургії – це досвід Бога, вопль душі, подих Духа; їх не укладали за столом, даючи чимбільш посилань на джерела. Людині тяжче молитись увечері, бо ми за день «наїдаємось» всякого, але не Бога. Молитва протягом доби – це «підключення до акумулятора» Бога.

Дискусія. О. Ігор Головко до Венедикта: чи варто підняти вік катехизації до першої сповіді десь до 8-9 років? Венедикт: «свідомість» - це відносне поняття, тому я не можу говорити про вік, але гадаю, що можна про це дискутувати. Втім, це не є принципово, бо є різні діти, що по-різному доходять до свідомості. Ідеально було б до кожної дитини підходити по-різному. Батьки мали б готувати до першої сповіді.

Барщевський до Венедикта: як поєднати особистий досвід із літургійними правилами (стояння, клячання…)? Венедикт: у нас, на жаль, дуже мало святих, а вони мали б право на реформу в Церкві: вони не придумували молитов Літургії, але висловлювали свій досвід Бога у контексті Євхаристії (як Золотоустий). Втім, не треба боятися експериментувати.

О. д-р Михайло Димид «Євхаристія як екуменічний вимір живої парафії». Про потребу сопричастя з православними. Читав я :)

Д-р Петро Сабат «Почитання Пресвятої Євхаристії в УГКЦ». Євхаристію почитали вже з початків Церкви, але тільки у поєднанні з Літургією. Для перших християн бути на Літургії і причащатись було найбільшою ласкою. У 13 столітті на Заході для протидії єресям з’являється поза літургійне почитання Євхаристії. Видіння Юліани з Льєж приводить до встановлення свята Євхаристії. З’являється богослов’я євхаристійного почитання у двох аспектах: через Літургію і через вшанування Дарів. РК богослови не протиставляють ці два аспекти, бо вони є взаємопов’язані. У Східній Церкві не було євхаристійних єресей, тому почитання Євхаристії було тільки на Літургіях. Найкраще почитання Євхаристії – достойне причастя. Шептицький: на Заході культ Євхаристії посилюється її відкриттям, а на Сході – закриттям Дарів. На Заході говорять про Євхаристійного Христа, який з неба зійшов на землю, а на Сході немає дуалізму «двох Христів»: Христос той самий і на небі, і на престолі. Артикули унії говорять про традиційне почитання Євхаристії у Київській Церкві: носіння Дарів до хворих. Однак, вже у першій половині 17 століття зустрічаються походи зі Святими Тайнами. Далі вони більше поширюються. Митрополит Жоховський говорить не лише про походи, але й про виставлення і монстранції. Позалітургійний культ поширили головно василіяни. Замойський синод встановлює свято Тіла Христового, говорить про урочистий похід до хворих і забороняє причащати дітей. Львівський синод підносить свято Божого Тіла до великих Господських свят з октавою, переносячи із четверга на неділю. Також говорить про виставлення і обходи на багато нагод. Ці постанови входять до Типика Дольницького. Одні наші богослови обстоювали подібне почитання Євхаристії поза Літургією, інші – заперечували. Книги recentio ruthena зміщують акцент свята Євхаристії на Літургію. Втім, досі побутують різні позалітургійні почитання Євхаристії, які можна знайти і у Типику, і в Молитвослові. Треба Євхаристію повернути у контекст Літургії, а свято Євхаристії або відмінити, або перемістити на Великий четвер, змінивши назву і тексти. 2 Ват. Собор говорить про почитання Євхаристії як про другорядне у порівнянні з Літургією. Почитання Євхаристії у традиційному ключі може поєднати протестантів і католиків.

Дискусія. Когут до Сабата: суплікація під час Літургії (після «Спаси Боже…»). Сабат: на Сході нема позалітургійного почитання.

Головко: нелегко викорінити такі практики; людей треба задіювати до парафіяльного життя, щоб вони сприйняли якусь «реформу». Гаврилів: у Золочівському василіянському ІФБС опитували людей, чого вони потребують цих почитань – люди робили аборти, тому прагнули через адорування Крові і страстей Христа змити кров убитих дітей. Почали служити вечірню з читанням і проповіддю – ніхто вже не схотів паралітургіки.

Ірина Расяк: на жаль, зараз Літургія стоїть «на конвейєрі»; як часто її служити, чи варто по дві/три, як належно готуватись? Рудейко: Літургія мала б бути у неділі і свята; є проблема інтенцій, які оригінально не поєднувались з Літургією, але з молебнами/акафістами; щоденне причастя є візантійською традицією, але на обідниці – це не порушує добове коло, бо вона не має точного часу.

Рудейко до Сабата: на Сході теж говорилося про реальність Євхаристії; єпископи у панагіях та енкольпіонах носили Дари; що ж, «наша традиція» є протилатинство? Сабат: Інструкція до ККСЦ говорить про зменшення відмінностей з православними. Гаврилів: є 7 способів присутності Христа за 2 Ват. Собором; православні мають іншу практику поминань на Літургії, маючи не менші гроші, ніж за інтенції, але ніхто жертву Христову «не купує»; Літургія є універсальна жертва, а не «за когось».

Барщевський: парафія має крутитися навколо Євхаристії чи Євхаристія має пристосування до парафії? Місто має проблеми, бо часто не твориться спільнота. Чи не буде змоги колись замовити причастя додому через інтернет?

Рудейко: чи Євхаристія – то лише Літургія, але й добове коло? Кожне з цього є благодаренням-євхаристією. Парафія має бути свідомою, що є багато способів участі у Христі.

Лесів: людей треба готувати, має бути жива парафія – тоді люди будуть мати розуміння Євхаристії ширше, ніж лише у Літургії.

Підсумки д-ра Петра Сабата: є ще багато роботи, але кожному треба щось робити для того, щоб парафія жила Євхаристією, бодай катехизи.

Створення світу, спорудження скинії і чин освячення храму

Сучасними біблістами встановлено взаємозв’язок між текстами першого розділу книги Буття, описом спорудження скинії (Вихід гл. 25-31, гл. 40), а також символами храмового богослужіння в 24-й і 50-й главах книги Ісуса, сина Сираха[1].

Відповідність послідовності будівництва скинії семи дням створення світу очевидна. У книзі Буття кожне із семи велінь Творця починається словами: «І сказав Бог» (Бут. 1:3.6.9.14.20.24.26). У 25-31 главах книги Вихід кожна із семи промов Бога, присвячених спорудженню скинії, починається словами: «І сказав Господь Мойсеєві» (Вих. 25:1; 30:11.17.22.34; 31:1.12). У 40-й главі Виходу сім етапів спорудження скинії розділені словами: «Як велів Господь Мойсеєві» (Вих. 40:19.21.23.25.27.29.32).

Пропонована замітка є спробою відзначити деякі паралелі між вищевказаними біблійними текстами і чинопослідуваннями освячення храму. Я також прагнув вкотре підкреслити ту істину, що богослужіння є найкращим вступом до Святого Письма.

Огляд історії чинів заручин і вінчання у Візантійській традиції

Найбільш ранні свідчення про християнський шлюб присутні вже у Новому Завіті. Особливу увагу на питання, що є пов’язані зі шлюбом, звертає св. Павло. Він підкреслює Божественне походження подружжя – причому, що особливо важливо, не тільки між християнами, але й між поганами (1 Кор. 7:10-17). Таке розуміння безпосередньо ґрунтується на вчинках і словах самого Господа Ісуса Христа, який Своєю присутністю на весіллі в Кані Галилейській (Йо. 2:1-11) і Своїми словами про те, що одружені – «не будуть більше двоє, лиш одне тіло. Що, отже, Бог получив, людина хай не розлучає» (Мт. 19:6), – безпосередньо вказав на те, що всі подружжя, укладені згідно загальноприйнятого звичаю і не суперечать прямо Божественному праву, мають Боже благословення, і що Він визнає ці подружжя законними, – адже ані ті, що одружувалися в Кані, ані фарисеї, до яких були звернені слова Спасителя, не були християнами і єдналися у подружжя за звичаєм Давнього Ізраїлю. Однак, хоча про шлюб, як такий у Новому Завіті, говорилося чимало, ніяких згадок про будь-яку особливу християнську шлюбну церемонію у книгах Нового Завіту немає, і це можна пояснити, як звичайним замовчуванням, так і тим, що така церемонія просто ще не встигнула на той час виникнути.

Вечірня. Короткий коментар

Церква спонукає нас до молитви на закінчення дня через відправу вечірні. Головна її тема – подяка Богові за те, що ми дожили до вечора, і прохання про щасливий нічний спочинок. Ми зустрічаємо захід сонця, згадуючи Того, хто є для нас Сонцем Незахідним – Ісуса Христа, сяйво слави Отця. Ми знаємо, що кожен наш день є днем Господнього благовоління, що тільки завдяки Його доброті і чоловіколюбству ми існуємо на цьому світі – природно, що в нашому серці зароджується вдячність-благодарення нашому Творцеві і Отцю. Також ми знаємо, що не завжди гідно проводимо наші дні – у суєті, злобі, неправді, будучи грішними перед Богом, нашим Отцем, і один перед одним, Його дітьми. Ми розуміємо, що чинимо зле, хочемо змінити наше життя, встановити між усіма Божими дітьми радість і мир, тому каємось і визнаємо себе перед Господом грішними, прохаючи Його милості. Всі ці та багато інших почувань християнського серця висловлює вечірня: подяка за дар життя, за увесь створений світ, за прожиті миті цього дня, перепросьба за наше лукавство і прохання Божого покрову для нас у прийдешню ніч.

Богослужіння добового кола

· У Старому Завіті є згадки про молитви протягом доби.

· Перші християни молились часто, майже безперервно, однак також присвячували молитвам певні пори доби.

· Рання Церква знає молитви зранку, тричі протягом дня, ввечорі і посеред ночі.

· Монахи взяли за основу цю структуру, розпрацювавши своє молитовне правило, яке ґрунтувалось на читанні псалмів.

· Катедральні і парафіяльні храми також розвинули спільні моління протягом дня, які мали урочисті обряди і були співаними – т. зв. «пісенне послідування».

· Згодом монашество здобуває значний авторитет, тому його молитви стають зразком для молитов мирських храмів.

· Сучасні богослужіння добового кола є наслідком т. зв. «новосаваїтського синтезу», тобто виникли на ґрунті поєднання деяких елементів катедрального правила з монашим богослужінням протягом доби.

Божественна Літургія. Короткий коментар

Приготування до Літургії

Для достойного звершення Євхаристії готуються як її служителі (єпископи, священики, диякони тощо), так і вірні, що беруть у ній участь. Священнослужителів устав закликає до сердечного спокою і примирення з усіма, уникання гріхів (навіть лукавих думок) та євхаристійного посту. Цього ж мають дотримуватись і благочестиві вірні, які готуються принести Богові жертву благодарення та причаститись Святих Таїн. Давніші приписи передбачали також посилену домашню молитву у вигляді Правила до Святого Причастя, тобто канону та молитов про достойне прийняття Євхаристії, яке молились як священнослужителі, так і вірні. Оскільки Літургія є благодаренням Богові всецілої людини, то й приготування включає в себе як духовний (молитви, душевний спокій…), так і тілесний (чистота, піст…) виміри.

Перед початком Літургії священнослужителі моляться т. зв. вхідні молитви перед іконостасом, просячи Господа прощення гріхів та укріплення на звершення Безкровної Служби. Поцілувавши ікони та увійшовши до вівтаря, служителі цілують св. престол, Євангеліє та хрест і вдягаються у всі священні ризи. Це означає те, що попри всі недоліки, якими, безперечно, обтяжена кожна людина, Сам Господь перемінює нас тоді, коли ми приступаємо до Нього, покриваючи наші гріхи Своєю благодаттю. Після одягання риз слідує вмивання рук, що здійснюється не так задля тілесного бруду, але радше на знак душевної чистоти.