«Весна душі» – так неодноразово називають Великий піст, Святу
Чотиридесятницю, наші літургійні книги. Пробудження природи від тривалого
зимового сну служить наче символом оновлення людської душі, «постарілої через
прогрішення». Щороку створений світ скресає для нового життя – щороку й ми
заново стаємо на шлях зустрічі пасхального таїнства смерті і воскресіння
Господа Ісуса Христа. Воскресіння нашого Спасителя є осердям всього
літургійного святкування Церкви, тому період Великого посту є вельми значущий
для неї, оскільки вже понад два тисячоліття вміє щоразу по-новому підводити
вірних до порожнього гробу, з якого сяє Життя.
Шлях до оновлення життя у Воскреслому Христі лежить через постову аскезу,
котра є чимось значно ширшим і більшим, аніж просто гастрономічною дієтою чи
відмовою від банальних задоволень. Понад різноманітні фізичні заборони для нас стоїть
заповідь метаної, тобто глибокої
переміни нашого ума, щирого покаяння і навернення до Бога, єднання з яким є
головною метою всіх наших постів, умертвлень і покут; без Нього все воно зостається
безглуздим, виродженим і зведеним до споживацького абсурду. Інший важливий аспект
посту – це повернення до себе, правдиве пізнання свого єства і будування
внутрішнього Царства, щоб бути справді «новою людиною». У тандемі з цим
останнім також йде оновлення наших стосунків з ближніми, бо тільки правдиво
пізнавши і полюбивши себе саму людина здатна оцінити і возлюбити іншого.
Троїстість «Бог-я-ближній» неминуче потягає за собою теж четвертий, екологічний
вимір посту у його, знову-таки, трьох аспектах: по-перше, як реалізації первісного Божого задуму і заповіді,
проголошеної ще в Едемі, по-друге, як
розсудливому споживанні та використанні Божих дарів і, по третє, як загальної відповідальності за спільний дім, який
приготований не лише нам, але й нашим нащадкам.
Такий багатосторонній духовний постовий комплекс з особливим екологічним
акцентом дуже добре можна проілюструвати підготовчим періодом до Святої
Чотиридесятниці у візантійській літургійній традиції. Він включає в себе чотири
неділі з особливими споминами – про митаря і фарисея, блудного сина, Страшний суд і вигнання Адама, – до яких можна додати також Неділю про Закхея ніби
своєрідний вступ.
Отож, ще тільки готуючись до великопосного аскетичного поприща, ми у Неділю про Закхея зустрічаємось із
доволі одіозною постаттю «чоловіка-грішника», беззаконного хабарника-митаря,
прагнення зустрічі з Богом якого, однак, перемагає його фізичні обмеження. На
прикладі Закхея ми вкотре переконуємося, що людина є нікчемно мала перед Богом,
тому особливо прикметно, що Його створіння стає середником для такої зустрічі:
Закхей вилізає на смоківницю, де його запримічає Спаситель. Таким чином, створений
світ має стати людині допомогою на її шляху до духовного поступу, на вершині якого
можлива наша безпосередня зустріч із Господом. Богоспілкування потягає за собою
навернення і виправлення життя у світлі праведності.
Із Неділею про митаря і фарисея
починається Постова Тріодь – головна молитовна книга Чотиридесятниці, справжня
духовна конституція покаяння. Вже перші її гімни застерігають від небезпеки
самовдоволення тим станом, у якому ми зараз перебуваємо. Коли нам видається, що
ми з тієї чи іншої рації кращі від інших, Господь дає нам зрозуміти, що «Його
думки – не наші думки». Перед лицем Божим є завжди відкритою справжня суть
людини, котру часто приховують зовнішні рольові маски. Бог через поверхневу,
часто фальшиву, оболонку глядить на саме серце людини і саме за ним судить її. У
Ньому постійно нуртує джерело нашої надії, яка може щоразу оновлювати нас. Весь
обшир навколишнього світу, всі діла рук Творця – це той Господній храм, в якому
«зранку», себто від початків свого існування, стоїть кожен з нас перед Божим обличчям.
І хоч «вся наша тілесна храмина осквернена», Він може очистити нас своєю
ласкавою милістю.
Вартість життя з Богом і глибину гріхопадіння людини чудово змальовує
пам’ять Неділі про блудного сина. Ми
достойні високої гідності богосинівства лише тоді, коли живемо у Отчому домі,
тобто у безпосередній близькості з Господом. Будь-яке віддалення від Нього
неминуче потягає деградацію людського єства. У поєднанні з таким «добровільним
вигнанням», безумна розтрата щедрих Божих дарів незагайно оселює нас у «землі
чужій», котра є символом занепаду всього створіння через нашу нерозсудливість. Натомість
оновлення всього сущого можливе, знову-таки, лише через людину: тільки наше
повернення до Отця може принести гармонію у створіння і перемінити землю
навколо нас із чужинської на вітцівську. Важливий аспект: Бог нікого не тягне насильно
до спасіння, тому вільний вибір зостається за нашою готовністю «встати і піти».
Він же, у свою чергу, завжди тримає для нас відкриті обійми.
Неділя про Страшний суд показує нам переломний етап існування
всесвіту. День Господнього суду, котрий прийде «наче злодій», захопить все суще
у тому стані, в якому воно перебуває. Син Чоловічий судитиме людину виключно в
дії чи бездіяльності, тобто «за ділами рук». Справжній піст неможливий без action, дієвості, причому дієвості не лише
внутрішньої, але й зовнішньої. Остання немислима без участі сотвореного світу:
приміром, голодного накормити можна лише тим, що вирощує земля за людської співдії.
Ця неділя також заохочує берегтись від великої небезпеки «відкладання на
завтра» нашої доброчинності, оскільки ми можемо так і не впізнати миті Божого
суду в нашому житті і власновільно піти у вогонь вічний, зостаючись нечулими до
потреб інших.
Останнім днем перед початком Чотиридесятниці є Неділя про вигнання Адама. Спомин цієї неділі повертає нас ad fontes посту. Досконало створений Божий
світ перебував у гармонії з людиною, як священиком всього сущого. Адам був покликаний
«порати і доглядати» Едем, тобто приносити Богові жертву хвали від усього
сотворіння. Єдина заповідь Божа, спрямована безпосередньо до нього – це піст,
тобто заборона споживати із древа пізнання добра і зла. Переступ цієї заповіді
порушує Божий лад у світі: людина стає смертною, а земля проклятою через неї. Адамів
плач біля брами Едему є голосінням всіх поколінь людства за втраченою
досконалістю всього сотворіння. Повернення можливе лише через покаяння: людина
чекає нового покликання до раю, котре через віки вчиняє Христос, який прийшов у
плоті і «як чоловік покликав чоловіка».
Передпостові неділі є тільки початком шляху до відновлення гармонії
всього сущого, котре стається можливим лише у Господі. Подальші шість тижнів
Чотиридесятниці доволі інтенсивно наповнені роздумуваннями Постової Тріоді про
глибину наших гріхопадінь і велич спасенних діянь Божих, всезагальними
моліннями, поклонами і скорботними наспівами, котрі разом укладають у нашій
духовній свідомості неповторну покаянну мозаїку, яка не мислиться без пахощів
весняних бруньок та голосів небесного птаства.
Останній тиждень перед Великоднем вже не належить до Чотиридесятниці:
наше особисте покаяння відходить на другий план перед священнодіянням Господа
Ісуса, котре Він задля нас звершує. Христос воскрешає Лазаря, урочисто входить
до Святого Граду, який не впізнав Його, проповідує у храмі, збирає апостолів на
Тайну Вечерю, де вчить їх досконалої любові. Він добровільно йде на страсті і
смерть, умирає між злочинцями на хресній шибениці і дається на квапливе
погребення у гробі. Господь Ісус Христос сповнює собою все, коли сходить до глибин
аду та обезвладнює його. У місці вічної смерті Він покладає початок новому
буттю, підносячи в особі праотця Адама все людство і, сам стаючи новим Адамом,
творить ще досконалішу гармонію всього сущого. Із гробу Спасителя для всього
сотворіння сяє світло вічного воскресного дня, нової ери, котра почалась через пасхальне таїнство Господа нашого
Ісуса Христа.
* * *
«Нині все наповнилося світлом, і небо, і земля, і глибини підземні; нехай
же святкує все створіння востання Христове, в якому утверджується» (тропар 3-ї пісні Великоднього канону).
