Розарій (богородична вервиця) – спроба неустанної молитви

 «Одного разу, а була це двадцять четверта неділя після празника Пресвятої Тройці, я прийшов до церкви на Службу Божу помолитися. Якраз читали Апостола, послання до Солунян, начало 273, в якому сказано: «Моліться безупинно» (1 Сол. 5:17). Цей вислів особливо засів у моєму умі, і я почав думати: «Як же це можна молитись без перерви, коли кожній людині необхідно турбуватись багатьма іншими речами для підтримки власного життя?». Я звернувся до Святого Письма, і там побачив власними очима те, що почув, а саме: треба «молитись без перерви» (1 Сол. 5:17), «завжди в дусі» (Еф. 6:18); «на всякому місці, зводивши до неба чисті руки…» (1 Тим. 2:8). Думав, думав, – не знав, як це розуміти. [...] «Що мені робити, – подумав я, – де розшукати когось, хто би міг пояснити мені?»»[1]

Так починається один з найбільш прекрасних і вагомих творів духовної літератури ХІХ століття «Щирі розповіді прочанина своєму духовному отцеві». І хоча сам твір написано біля 150 років тому, але проблематика, яку він порушує, надзвичайно давня. Святе Письмо закликає до безперервної молитви. Древні отці-пустельники сприймали ці слова як заповідь, а не тільки лише як благочестиве побажання. Але як сповнити цю заповідь? Хіба це можливо?

Численні шукали відповідь на це питання. Ці намагання були настільки сильними, що деякі від надмірного завзяття впадали навіть в єресь. Так в IV столітті виникла єретична течія месаліян, які навчали, що людина мусить тільки молитися і цим вона звільнюється від обов’язку трудитися. Представники іншої течії – акиміти – навчали, що сповнення заповіді про безперервну молитву можливе лише у співпраці з іншими братами – членами чернечої спільноти: працю, молитву і відпочинок слід розподілити так, щоб завжди зоставалась група молільників[2].

Класичну розв’язку цій проблемі дав Оріген, який у своєму творі «Про молитву» писав: «Хто, обтяжений обов’язками, до своєї праці долучає молитву, і до неї знову належні заняття, той невпинно молиться, бо і чеснота зі сповненням заповідей є рівнозначна молитві. Лише за такого розуміння апостольського вислову «невпинно моліться» є можливим його виконання. Все життя християнина має бути безперервною великою молитвою»[3]. Подібно повчав святий Йоан Золотоустий: «Можна молитись часто і гаряче. Навіть на ринку чи під час самотньої прогулянки, сидячи на своїй лаві, купуючи і продаючи, і навіть під час приготування їжі»[4].

Молитва і медитація

Для того, аби безперервна молитва приносила плоди в житті людини, вона мусить бути «якісною» молитвою. Святий Йоан Касіян так писав у V столітті: «Дуже мало молиться той, хто звик молитися лише тоді, коли прихиляє коліна. Взагалі ж не молиться той, хто прихиляючи коліна, дозволяє собі відволіктися від молитви в сердечному розсіянні»[5]. Тому безперервна молитва мусіла б стати медитацією, богомислієм. Без споглядання немає справжньої молитви.

Таке споглядання мало різні рівні. Перший рівень полягав у тому, щоб досягти чистоти молитви. Великий учитель подвижництва Евгарій Понтійський, якого часто називають «богословом пустелі», говорив, що думка, яка возносить до Бога, повинна бути очищена від того, що не є Божим. Він навчав, що, молячись, слід оголити свої почуття та інтелект, і в цій наготі стати перед Богом, споглядаючи Його світло. Така молитва отримала назву «вогненної молитви»[6]. Однак, вже близькі до Евгарія вчителі чернечого життя, як-от Касіян, попереджали про небезпеки такого стану розуму, котрий позбавлений будь-яких понять. Він порівнював такий стан розуму з млином, якому нічого молоти і жорна якого внаслідок стираються одне об одного. Тому після здійсненого очищення наш розум потребує «зерна». Таким зерном стає для нього Святе Письмо.

Так починається другий етап методу ісихастської молитви: чиста думка засвоює мудрість богонатхненних текстів. Ці тексти стають її духовною поживою (порівняння, яке впровадив до вжитку Оріген). Зазвичай вибирався один стих Святого Письма, що деякою мірою відповідав духовному життю молільника і був придатний для медитації. Святий Йоан Касіян перший рекомендував ченцям якусь молитовну формулу, щоб вони могли дійти до безустанної пам’яті про Бога[7].

Молитовні формули

Спершу існувало безліч таких формул. Згодом, однак, деякі з них отримували більше поширення та визнання.

Існують свідчення з перших століть про спроби безперервної молитви в пустелях Єгипту і Сирії. Вони розповідають нам про те, що в ділі безнастанної молитви для ченця важливим її елементом була безупинна пам’ять про Бога. У житії святого Антонія сказано, що святий молився невпинно словами Святого Письма, бо вважав їх більш піднесеними і гідними, ніж власні свої слова. Так зароджувалася молитва словами Писання. Але вивчити напам’ять все Писання було неможливо, тому пустельники вибирали з Євангелія і Псалмів короткі молитовні формули (formula pietatis), наприклад: «Боже, милостивий будь мені, грішному» (Лк. 18:13) або «Помилуй мене, Боже, по великій милості Своїй, і по множеству щедрот твоїх очисти беззаконня моє»(Пс. 50:3) та інші. Існували й більш довгі формули. Приміром святий Арсеній любив повторювати: «Боже, не покидай мене. Перед очима Твоїми не вчинив я нічого доброго, але по милості Своїй дозволь мені почати». Такі довгі формули торували шлях для прийняття молитви «Радуйся, Маріє» («Богородице Діво») як повторюваної formula pietatis.

Використовуючи такі повторювані молитовні формули, монахи наслідували Христа, Який так молився в Гетсиманії («І знову, відійшовши, молився та промовляв те саме слово» – Мр. 14:39). Таке повторення було наслідуванням євангельського сліпця, який благав доти, поки не був почутий (пор. Лк. 18:35-43). Так само вчинила вдова, котра просила суддю, аж доки той не вислухав її (пор. Лк. 18:2-5). Ісус хвалив таких людей. Отці-пустельники вважали, що слід простувати тим самим шляхом[8]. Повторюючи молитовні формули щодня багато разів, вони з часом зауважили, що така практика дозволяє невпинно пам’ятати про Бога і оберігає ченця від недбальства в молитві. Згодом монахи почали відмовлятися від усіх інших форм «фонтануючих молитов». Найбільшу популярність і поширення здобуває Ісусова молитва: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного» (пор. Мр. 10:47). Вона входить до загального вжитку з ХIV століття. Знаменно, що цього ж часу до молитви «Радуйся, Маріє» («Богородице Діво»), яку ми розглянемо нижче, долучають ім’я Ісуса. Так сталося тому, що формування цих двох молитовних традицій – на Сході і на Заході – відбувалося в рамках подібного богослов’я імені Ісуса.

Використання чоток (вервиці)

Для підрахунку прочитаних молитов почали використовувати невеликі камінці. Так розповідають про пустельника Павла Тивейського (IV ст.), який числив молитви, складаючи в миску невеликі камінці[9]. Він мав правило вимовляти щодня триста «Отченашів», беручи на коліна миску з трьомастами камінцями, і після прочитання чергової молитви відкладав по каменю. Важливо розуміти, що, здійснюючи таким чином молитву, Павло (та інші ченці) встановлювали собі не максимальне, але мінімальне число молитов. Бували дні, коли чернець міг молитися й більше, але він не міг молитися менше від визначеного ним для себе числа молитов. Така практика виробляла в монахові навик безперервної молитви.

Отож, вже в IV столітті молитовна практика ченців набула певних постійних рис. Це була повторювана молитва, як правило, словами Святого Письма, що дозволяло зберегти пам’ять про Бога. Лічбу молитов провадили за допомогою камінців. У VI столітті для підрахунку молитов почали використовувати спеціальні мотузки з вузликами або з нав’язаною хвилястою матерією. Такі мотузки було зручно використувати під час ходьби або роботи. Подібним чином, наприклад, молилися бенедиктинці, метою яких було поєднання молитви і праці. Так почали з’являтися перші чотки (вервиці) для молитви. Спочатку вони мали форму простого мотуза різної довжини. Звисаючи з пояса ченця, вони нагадували меч. Цю символіку було зауважено у Візантії. При постригу чернець або черниця отримували з рук настоятеля чотки (вервицю) як «меч духовний» (див. Еф. 6:17). При цьому ігумен вимовляв таку чи подібну формулу: «Прийми, брате (сестро), меч духовний, яким є слово Боже, для безперервної Ісусової молитви»[10].

Число вузликів на чотках (вервиці) було неоднаковим. Найчастіше їх було сто п’ятдесят, тобто за числом Псалмів. (Ця символіка стала підґрунтям відомої нам молитви Розарію (богородичної вервиці)). Однак це не було строгим правилом. У грецькій традиції число вузликів було 33 (на згадку про кількість років, проведених Ісусом серед людей). У слов’янській традиції, багатій символами і значеннями, чотки (вервиця) налічували сто сім вузликів (поєднання символіки числа сто, що означає повноту творіння, і сім, яке символізує досконалість).

«Радуйся, Маріє» («Богородице Діво») як formula pietatis

Молитва «Радуйся, Маріє» («Богородице Діво») у тому вигляді, що відомий нам сьогодні, виникла не одразу, а формувалася упродовж кількох століть. Найдавніші свідоцтва про богородичну молитву сягають IV-V століть. Ми зустрічаємо їх в літургіях християнського Сходу. Приміром у грецькому варіанті сирійській Літургії святого Якова з’являється текст «Радуйся, Маріє, благодатна між жінками, бо ти народила Спаса душ наших». Найбільш ранні західні свідоцтва про цю молитву сягають східної традиції.

Молитва «Радуйся, Маріє» («Богородице Діво») є біблійного походження і складається з кількох частин. Перша – вітання архангела Гавриїла (Лк. 1:28) з перикопи про Благовіщення («Радуйся, Благодатна! Господь з тобою»). Друга частина – ім’я Марії (воно було внесене до тексту цієї молитви згодом, виходячи з молитовної практики Церкви). Третя частина – благословення Єлизавети для Марії («Благословенна ти між жінками, і благословенний Плід лона твого!» – Лк. 1:42) з перикопи відвідин Марією святої Єлизавети (Лк. 1:39-56) [11].

Молитва «Радуйся, Маріє» («Богородице Діво») є виразно христоцентричною. На Сході жінок не вітали. Ангел не вітати навіть первосвященика Захарію, сповіщаючи йому народження Йоана Хрестителя. З огляду на це, ми повинні розуміти, що ангельське привітання, звернене до Марії, мало особливе значення. Польський бібліст Йосип Кудасевич звертає увагу ще й на той факт, що ангел називає Марію «Благодатною». На думку Кудасевича, «латинський вираз gratia plena (благодаті повна) неточно передає грецький дієприкметник κεχαριτωμένη. Такий переклад припускає тільки внутрішнє та суб’єктивне розуміння благодаті (благодаті повна, сповнена благодаті) і не передає значення грецького слова, яке походить від дієслова χαριότω, котре знаходимо в Біблії лише чотири рази (Сир. 9:8; 18:7; Лк. 1:18; Еф. 1:6), і яке означає: перемінювати когось благодаттю, роблячи його благовгодним, сповненим благості, святим. Той, Хто чинить таке перетворення – Сам Бог, Він звершує це з любові [...] По благодаті люди стають угодними Богові, отримують прощення гріхів і дар Духа, Який є завдаток насліддя (Еф 1:13-14). Слова Луки стоять у подібному контексті: прихід Сина Божого. Таким чином, у тексті Луки, як і в Еф. 1:6, благодать має об’єктивне значення: безвідплатний дар Божий в Його улюбленому Синові. Даний задля майбутніх заслуг Сина. Слова Луки можна перекласти так: «Бог тебе любить, Маріє, Бог добрий до тебе»[12].

Привітання Єлизавети (згаданий текст Лк. 1:41-44) слід розуміти як вітання Матері Месії матір’ю Його Предтечі: «І Єлизавета сповнилася Святим Духом і викликнула голосом сильним: «Благословенна ти між жінками й благословен Плід лона твого. І звідкіля мені це, що прийшла до мене мати Господа мого? Ось бо, як голос твого привітання залунав у моїх вухах, дитина з радости здригнулась у моїм лоні»».

Німецький єзуїт Райнер Шершель в своїй фундаментальній праці «Розарій – Ісусова молитва Заходу» наводить ще один уривок Євангелія від Луки, що співзвучний зі словами ангельського вітання. Це текст Лк. 11:27: «Жінка якась, піднісши голос з-між народу, мовила до Нього: «Блаженне лоно, що Тебе носило, і груди, що Тебе кормили!»». Автор пише, що саме в перспективі цього тексту стає зрозумілим христологічне значення текстів Лк. 1:28 і Лк. 1:42: «У дослівному значенні це благословення звернене до Матері Ісуса. Однак, в цьому уривку Святого Письма не йдеться про Марію. Вона відсутня, принаймні її немає в полі зору благословляючої жінки. Її захоплення стосується радше до Ісуса. Незважаючи на це, стих Лк. 11:27 разом із наступним (11:28) є одним із найдавніших свідчень шанування Марії у ранній Церкві»[13].

Отже, підбиваючи підсумок, можна сказати, що «основним стрижнем «Радуйся, Маріє» є христологічний догмат. Коли йдеться про Марію як «блаженну між жінками», хвала підноситься передусім Тому, Кого вона народила і завдяки Кому вона зветься блаженною. Адже кожне «Радуйся, Маріє» переходить у похвалу Плоду її лона»[14].

Актуальність молитви Розарію (богородичної вервиці)

Підсумовуючи, слід наголосити на актуальності цієї молитовної практики і сьогодні. Молитва Розарію (богородичної вервиці) є різновидом так званої повторюваної молитви. Ця молитва зосереджена на спогляданні біблійних подій, оскільки вона пов’язана з медитацією. Один із сучасних вчителів молитовного життя так писав про медитацію: «Під словом «медитація» (melete) отці, як і сам псалмоспівець, розуміли постійне повторення напівголосно певних стихів або цілих уривків зі Святого Письма задля осягнення їх внутрішнього потаємного сенсу. Тому Евагрій одного разу перекладає «медитація» просто як «споглядання» (θεωρία). Та й у Святому Письмі замість «міркувати» мовиться «роздумувати» або «споминати»[15]. Розвиваючи далі думку про Розарій (богородичну вервицю) як приклад біблійної молитви-медитації, споглядання. Ґабріель Бунґе пише: «Біблійна «медитація» переважно йде слідом за об’єктивними подіями історії спасіння, в якій Бог відкриває своє «Ім’я». «Міркування» про таїнственну історію вибраного народу, як і про власний шлях, на якому повторюється ця історія, – аж ніяк не є самоціллю, бо воно має провадити до «спомину про Бога», а враз і до «молитви» у властивому значенні»[16], тобто до діалогу з Богом.

Зачіпаючи спосіб промовляння Розарію (богородичної вервиці), Папа Павло VI в Апостольському Посланні «Marialis cultus» писав: «Розарій за своєю природою вимагає промовляння в ритмі спокійної молитви з наче зануреним у роздуми зволіканням, щоб полегшити молільникові споглядання таїнств Христового життя, так, ніби це відбувалося в серці тієї, яка була ближчою до Господа од усіх інших, і щоб відкрились невичерпні багатства цих таїнств» (47)[17].

На величезний антропологічний «потенціал» молитви Розарію (богородичної вервиці) вказує св. Йоан Павло ІІ. Цій молитві він присвятив спеціальне Апостольське послання «Розарій Діви Марії». Опріч іншого, Папа пише таке: «У світлі роздумів про таїнства Христа неважко ретельно розглянути антропологічне значення Розарію. Воно набагато глибше, ніж видається на перший погляд. Занурившись у споглядання Христа і роздуми про періоди Його життя, можна осягнути правду про людину. Важливе твердження II Ватиканського Собору, до якого я неодноразово, з часу видання Енцикліки «Відкупитель людини», звертався у своїх працях, гласить: «Дійсно, таїнство людини правдиво прояснюється лише в таїнстві воплоченого Слова» (Душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі «Радість і надія», 22). Розарій допомагає нам відкритися на це світло. Йдучи Христовим шляхом, в якому дорога людини… кожне таїнство Розарію, якщо над ним роздумувати як слід, проливає світло на таїнство людини»[18].

З огляду на христологічне значення молитви Розарію (богородичної вервиці), можна сказати, що ця молитва має екуменічний характер. За умови розкриття її справжнього біблійного сенсу ця молитва може знайти гідне місце в молитовній практиці християн-некатоликів.

Александр Доброер. Розарий – опыт непрестанной молитвы // Радуга. Католический катехитический журнал, № 2, 2008, с. 43-49

Переклад і редагування Івана Дутки

---

[1] Откровенные рассказы странника духовному своему отцу. Свято-Троицкая Сергиева Лавра 1991, с. 11.

Укр.: Щирі розповіді Прочанина своєму духовному отцеві. Пер. з рос. Д. Кічі. Львів: Свічадо, 2008, 232 с. Те саме: http://www.truechristianity.info/ua/books/pilgrims_stories.php

[2] R. Cemus. Spotkac Chrystusa dzis. Warszawa-Lublin 1998, с. 13. Пор.: Ф. Шпидлик. О молитве. Новосибирск 1994, с. 53.

[3] Ориген. О молитве. Санкт-Петербург 1897, с. 43. Те саме: https://azbyka.ru/otechnik/Origen/o-molitve/

Укр.: Ориген. Про молитву. Пер. з давньогр. Дз. Коваль. Львів: Свічадо 2012, 112 с.

[4] Цит. за: W. Laszewski. Katechizm w tajemnicach rozancowych. Warszawa 1998, с. 99.

[5] Laszewski, цит. тв., с. 102.

[6] Олів’є Клеман називає це «виснаженням» молитви в очікуванні Бога. Див.: О. Клеман. Истоки, Богословие Отцов древней Церкви. Текст и комментарии. Москва 1992, с. 182.

[7] Див.: Добротолюбиє. Свято-Троицкая Сергиева Лавра 1992. Т. 2, сс. 140-141. Те саме: https://azbyka.ru/otechnik/prochee/dobrotoljubie_soderzhanie/

Укр.: див. серію «Духовна спадщина святих отців». ТТ. 1-10. Львів: Місіонер. Також: Добротолюбіє. ТТ. 1-2. Львів: Свічадо 2010.

У цій статті будуть розглянуті елементи формування практики безперервної молитви в руслі православної і католицької традиції. Темою окремого дослідження могло б стати вивчення практики безперервної молитви в євангелистській традиції. Хоча, наприклад, в полемічному запалі Жан Кальвін і критикував практику молитви Розарію (богородичної вервиці) («Тривалі молитви зараз в ходу у папістів… Одні, машинально бурмочучи «Ave Maria» і по сотні разів перебираючи чотки (вервицю), лише даремно витрачають час, інші – переважно каноніки і ченці, – вдень і вночі співаючи в церквах і читаючи молитовники, фарисействують перед народом» (Наставление в христианской вере, книга III, глава ХХ, 29). Цит. за: Ж. Кальвин. Наставление в христианской вере. Том II, Книга III. Пер. А. Д. Бакулов. Москва: РГГУ 1998, с. 348), проте в іншому місці він вказував на важливість і значимість безперервної молитви в житті християнина («У псалмах Давида та інших вірних часто можна бачити, що, коли здавалося, ніби, молячись, вони тільки товчуть воду в ступі і Бог не чує їхніх прохань, вони не припиняли молитов» (Наставление в христианской вере, книга III, глава ХХ, 51. Там само, сс. 373-374).

Укр.: Кальвін Ж. Настанови у християнській вірі: http://www.harnazvistka.com/chitannya/knigi/277-nastanovi-u-khristiyanskij-viri

[8] Ось, приміром, слова Псевдо-Макарія: «Немовля не здатне ні до чого: воно не може навіть поспішити до матері на своїх власних ногах. Але воно качається по землі, кричить, плаче, кличе її, – і вона переймається ніжністю і хвилюванням, бачачи своє дитя, що шукає її з таким нетерпінням і плачем. Воно не може саме поєднатися з нею, але невпинно кличе її, і вона поспішає до нього, сповнена любові, обіймає його, притискає до серця, годує, – і все це з невимовною ніжністю». Клеман, Истоки, с. 181.

[9] J. Salij. Bl. Alan de la Roche. // Teksty o Matce Bozej. Dominikanie sredniowieczni. Nepokalanow 1992, с. 136.

[10] Див.: Laszewski, цит. тв., с. 114.

[11] Сучасні екзегети вважають, що початково текст ангельського вітання був: «Радуйся, Благодатна! Господь з тобою» (Лк 1:28а), а друга його частина («Благословенна ти між жінками» – Лк 1:28б) була «перенесена» з благословення Єлизавети (Лк 1:42). Таким чином у формуванні євангельського тексту вже відобразилась ранньохристиянська молитовна практика. Детальніше про процес формування молитви «Радуйся, Маріє» («Богородице Діво») див.: R. Scherschel. Rozaniec – modlitwa Jezusowa Zachodu. Tlum. E. Misiolek. Poznan 1988, сс. 46-92.

[12] И. Кудасевич. Матерь Искупителя. Пер. К. Войцель. Москва 2000, сс. 31-32.

[13] R. Scherschel. Rozaniec – modlitwa jezusowa Zachodu. Tlum. E. Misiolek. Poznan 1988, с. 48.

[14] Там само, с. 69.

[15] Г. Бунге. Скудельные сосуды. Практика личной молитвы по преданию святых отцов. Рига 1999, с. 39.

Укр.: Бунґе Ґ. Глиняні посудини. Практика особистої молитви за святоотцівською традицією. Пер. з нім. С. Матіяш. Львів: Свічадо 2010, 188 с.

[16] Бунґе, цит. тв., с. 41.

[17] Как почитать Пресвятую Богородицу. Апостольское наставление Marialis cultus Его Святейшества Папы Римского Павла VI «О правильном устроении и развитии почитания Пресвятой Девы Марии». Непокалянів 1994, сс. 65-66.

[18] Rosarium Virginis Mariae. Розарий Девы Марии. Апостольское послание о Святом Розарии Святейшего Отца Иоанна Павла II епископату, духовенству и верующим // Roma locuta. Документы Апостольского Престола. Приложение к газете «Свет Евангелия», № 9 (9), 25 грудня 2002 р., 25. Те саме: http://www.rkcvo.ru/node/204

"Господній Хрест піснями звеличаймо..." (кілька слів про шанування Чесного Хреста)

"Величаємо Тебе, Життєдавче Христе,
 і почитаємо Хрест Твій святий,
 ним бо Ти визволив нас від ворожої неволі"
(Величання Хресту з утрені Воздвиження)

Що символізує Хрест?

Хрест у старовинному світі був різновидом шибениці, на яку вішали для повільного конання засуджених на смерть. Страта на хресті була ганебною, а розп’ятий вважався останнім злочинцем. Однак, Господь Ісус Христос Своїм розп’яттям і смертю цілком перемінює суть цього «дерева ганьби», вчиняючи його подібним до райського Древа Життя. На Хресті ми бачимо розп’ятою Любов, котра не знає меж, бачимо невимовне Боже приниження, яке Він чинить для спасіння людей. Цього не могли зрозуміти Ісусові сучасники, які під Хрестом насміхались із Нього, не можуть збагнути глибину Хресної Жертви численні глумителі християнства і в сьогоденні. Саме тому св. апостол Павло сміливо заявляє: «ми проповідуємо Христа розп’ятого: ганьбу для юдеїв, і глупоту для поган» (1 Кор. 1:23). Церква у Хресті вбачає не ганебну шибеницю, але знак спасіння світу, символ всіх Божих спасительних діянь, котрі Господь звершує задля нас. Хрест для Церкви є знаменом славного Христового воскресіння, про яке не можна мислити окремо від Його страстей. Через Хрест було відкрито двері раю і дароване вічне життя. Отже, все таїнство спасіння зображене у цьому єдиному символі Хреста.

Св. Єфрем Сирін (IV ст.) говорить про святе Древо: «Хрест — воскресіння мертвих. Хрест — надія християн. Хрест — жезл кульгавих. Хрест — потіха бідних. Хрест — скинення гордих. Хрест — надія безнадійних. Хрест — кермо для плаваючих. Хрест — пристань для гонених бурею. Хрест — батько для сиріт. Хрест — потіха для терплячих. Хрест — охоронець для юнаків. Хрест — слава для мужчин. Хрест — вінець для старців. Хрест — невинність для дівиць. Хрест — хліб для голодних і джерело для спрагнених».

Чи перші християни також вшановували Хрест?

Вшанування чесного Хреста сягає самих початків християнської Церкви. Св. Павло свідчить: «Мене ж не доведи, Боже, чимсь хвалитися, як тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа, яким для мене світ розп'ятий, а я – світові» (Гал. 6:14). Св. Юстин Філософ (ІІ ст.) називає Хрест найбільшим символом сили і влади Христової, а св. Іполит Римський (ІІІ ст.) – знаменом перемоги над смертю, котре носить на собі Церква. Церковні письменники Тертуліан і Оріген (ІІ-ІІІ ст.) свідчать, що вже ранні християни часто робили на собі знак св. Хреста, тобто хрестилися.

З якого часу почали вшановувати Хрест?

Перші християни шанували зображення Хреста таємно і не виставляли його напоказ, оскільки погани насміхались із такого, на їхню думку, шанування шибениці. Знайдено карикатурні зображення Ісусового розп’яття з насмішливими для християн надписами. Ми стрічаємо зображення Хреста у римських катакомбах, де віруючі таємно збирались на молитву. Часто ранньохристиянські поховання оздоблювались Хрестом. Також зображення Хреста було знайдено під час розкопок міста Геркуланум, котре у 79 р. вкрила лава вулкану Везувій.

Шанування Хресного Древа, на якому було розіп’ято Ісуса Христа, стало можливим аж у IV ст. Згідно передання, після розп’яття Христового Хрест було закопано на Голготі, а по зруйнуванні Єрусалиму у 70 р. на місці цієї гори було зведено поганський храм. У 312 р. візантійський імператор св. Константин Великий, тоді ще язичник, при підготовці до битви із своїм ворогом Максентієм побачив на небі знак Хреста і напис «Цим переможеш!». Зобразивши Хрест на своїх знаменах, він подолав вороже військо, а у 313 р. дав християнам свободу віровизнання. Близько 326 р. його матір імператриця св. Єлена провела у Єрусалимі археологічні розкопки і знайшла животворяще Хресне Древо. З того часу почалось загальноцерковне почитання цієї великої святині, а частини чесного Хреста розійшлись по цілому світі.

Цікаво, що вшанування Хреста як символу християнства цілковито заперечила аж у ХХ ст. секта свідків Єгови.

В які дні у році вшановують Хрест?

Головним святом вшанування Хреста у Церквах візантійської традиції є Всесвітнє воздвиження чесного і животворящого Хреста Господнього (14/27 вересня), котре залічується до дванадцяти найбільших празників літургійного року. Свято обіймає собою дві історичні події: вже згадане віднайдення Хреста св. Єленою і повернення святого Древа імператором Іраклієм у VII ст. із перського полону. Особливістю богослужіння цього дня є обряд воздвиження (піднесення) чесного Хреста, прибраного васильками і квітами, на всі чотири сторони світу, що є спомином про воздвиження чесного Древа при його віднайдені. Після воздвиження Хрест виставляють посеред храму для вшанування вірними.

Важливою пам’яттю Хреста у церковному календарі є третя неділя Великого посту, котра носить назву Хрестопоклонної. Це святкування було встановлене на згадку про перенесення частини Хресного Древа (властиво підніжжя) до Константинополя у VI ст. за імператора Юстина. Згодом вшанування Хреста у середопістя набуло значення духовної підтримки для посників на шляху до свята Воскресіння. Цього дня прикрашений васильками Хрест також виносять для вшанування, але без обряду воздвиження.

Ще одним святом поклоніння Хрестові є день Перенесення Древ чесного Хреста (1/14 серпня), котре співпадає із пам’яттю св. мучеників Макавейських та початком Успенського посту. Початки цього свята сягають ІХ ст., коли у Константинополі частину Хреста з молитвами переносили по вулицях, щоб припинити епідемії та моровиці. Окрім вшанування чесного Хреста у цей день теж відбувається мале водосвяття, яке традиційно пов’язують зі спомином про Хрещення Русі-України.

Цікавою хресною пам’яттю є свято Спомину явлення знамена чесного Хреста у Єрусалимі (7/20 травня). Цього дня на небі над Святим Містом було видно Хрест, котрий простягався від Голготи аж до Оливної гори. Про цю подію свідчить св. Кирило Єрусалимський (ІV ст.).

Також особливими днями вшанування чесного Хреста є середа і п’ятниця кожного тижня протягом усього року.

Слово про якість молитовного слова

«Є їх чимало, тих усіляких мов на світі,

 і ні одна з них не позбавлена значення. Та коли я не розумію значення слів, я буду тому, хто говорить, чужинцем, і той, хто говорить, буде мені чужоземцем» (1 Кор. 14:10-11)

Хочу висловити кілька думок до статті «Помилки в Літургії, літургійних текстах, текстах молитов та інше» священика УГКЦ, протоієрея Михайла Мельника з Івано-Франківщини. Всечесний отець у своєму дописові вболіває над якістю молитовно-літургійного життя УГКЦ, що свідчить про його ревність та небайдужість. Однак, деякі його зауваги не завжди бувають цілковито слушними. Які саме – спробую тут над цим коротко рефлексувати.

Значна частина статті о. Михайла стосується неточностей або помилок у сучасних богослужбових перекладах УГКЦ. Як відомо, будь-який переклад більшою чи меншою мірою викривлятиме оригінальний текст. Не є винятком і наші переклади. Зроблені у різні епохи, в різних середовищах та різними людьми, вони зостаються недосконалими. Одним із сучасних завдань Патріаршої літургійної комісії УГКЦ є опрацювання повного корпусу богослужбових книг. Створена спеціальна перекладацька група, яка працює над новими, точнішими варіантами перекладів. Словом, робота триває. Далі спробую коротко оглянути лінгвістичні зауваги автора:

1.                   «З часу прямої трансляції на радіо «Дзвони» різних богослужінь щоп’ятниці, у свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста, і посвяття на прокімені читається стих «Господь воцарився, нехай гніваються люди». Але ж це не припустимо, бо перший вірш 99 (98) псалма, який є, власне, цим стихом у Св. Письмі звучить так: «Господь царює – нехай тремтять народи». Так він правильно записаний тільки в одному служебнику Священної і Божественної Літургії св. Йоана Золотоустого і св. Василія Великого, виданому видавництвом отців Василіян «Місіонер» у Львові 2007 р. А всі інші служебники і молитовники подають неправильний переклад цього стиха. (А як читається цей стих у всіх наших храмах?)» – згоден, що такий переклад викривляє глузд стиха. Чекаємо на апробацію Синодом нового перекладу літургійного Псалтиря, котрий витіснить собою всі неточно перекладені псалмічні стихи.

2.                  «Благодарім Господа!» - сьогодні звучить чисто по-російськи. Чи не правильніше було б «подякуймо Господеві», оскільки ці слова і є в усіх Літургійних молитвах.» - слов’янське (не російське!) слово «благодарення» є точним відповідником грецького «євхаристія», вказуючи, що йдеться про благий, добрий дар і милість. Українське «подяка» мало передає оте первісне розуміння грецького терміну.

3.                  «Виголошення «Особливо за Пресвяту, Пречисту…» багато вірних сприймають, як заклик молитися за Богородицю. Церковно-слов’янське «О Пресвятей…» означає через Її покров і заступництво, або під Її покровом і заступництвом… Те ж саме як перед виголошенням (О Пресвятей) або під заступництвом спочилих у вірі праотців, отців, патріархів і т. д. і після виголошення через св. Йоана, Пророка, святих дня і всіх святих, тобто не за них, а через, або задля них.» – цей виголос є частиною анафори Золотоустого. Для ясності проблеми спробуймо прочитати її без рубрик та гімну «Достойно»: «Ще приносимо Тобі цю словесну службу за почивших у вірі: праотців, отців, патріярхів, пророків, апостолів, проповідників, євангелистів, мучеників, ісповідників, воздержників, і за всякого духа праведного, що у вірі скончався, особливо за пресвяту, пречисту, преблагословенну, славну Владичицю нашу Богородицю і приснодіву Марію, за святого Івана пророка, предтечу і хрестителя, за святих славних і всехвальних апостолів, за святого (ім’я), що його пам’ять творимо, і за всіх святих твоїх, молитвами їх посіти нас, Боже». Тут, отже, можемо побачити і благодарення за святих, і молитву за їхній упокій, і прохання про милість Божу за їхнім заступництвом.

4.                   «Непереможний Владарю (чи Володарю?)…» - взагалі в грецькому оригіналі йдеться не про володаря, а про воєводу на чолі війська: «іпермахон стратігос»; слов’янське «взбранний воєвода». Слово «владар» як синонім до «володар» є в Академічному тлумачному словнику української мови (СУМ).

5.                  «…похвалу виписую (виписують цитати, документи, дані і т.д.; чи виголошую Тобі?)» - слов’янське «восписую» є точним перекладом грецького «анаграфо». Слово «виписувати» у СУМ має також переносне значення «змальовувати, зображувати засобами мови».

6.                  «Ісусе, убогих одіння» (чи одіяння?)» - слово «одіння» також є в СУМ.

7.                  «Ісусе, квіте запашний» (квіте – в українській мові такого слова не існує. Правильно або цвіте запашний, або квітко запашна).» - слово «квіт» як синонім «квітка» і «цвіт» теж є в СУМ. Вокатив (кличний відмінок) від «квіт» – «квіте».

8.                  «Тобі, Господи, … ісповідую гріхи мої… До тебе припадаю недостойний співаючи» (краще було б: визнаючи або оплакуючи… Як можна оспівувати гріхи?). – коли Давид згрішив, він уклав покаянний псалом 50 «Помилуй мене, Боже». Псалми, нагадаю, є поезією, котру виконували під звуки щипкової ліри – псалтиря. Отже, співати про гріхи (не оспівувати гріх!) можна. Інша річ – неточність перекладу молитви: слов’янське «вопити» не означає «співати», але кричати, стогнати, взивати тощо.

9.                  «… і стріне мене множество мрячних і нелюдських демонів» (чи не краще страшних демонів? Хіба існують людяні демони?) – слов’янське «безчеловічний» тут неточно перекладено: слід було вжити слово «нелюдяних», тобто жорстоких, неспівчутливих до людей тощо.

10.              «… щоб не похвалилися мною вороги мої». (Тут, швидше всього, страх бути приниженим. А потрібно боятися бути переможеним. То, може, правильніше, «… щоб не поглумилися [або: не познущалися] наді мною вороги мої», тобто не завдали болю). – не знаю, чому автор відкидає страх бути переможеним. Слов’янське «ниже да похвалятся» можна було перекласти «щоб не хизувалися», «щоб не вихвалялися» або «щоб не похвалялися». «Щоб не познущалися» – то вже таки задалеко від оригінальної думки.

11.              «… а ворог мій нехай не радіє мною». (та чи не правильніше: нехай не володіє мною?) – це точний переклад слов’янського «враг же мой да не возрадується о мні». Йдеться про радість зі здобичі, як видно з контексту. «Нехай не володіє» – то знову-таки коментар, а не переклад.

12.              «Непереможній Владарці (по-українськи Володарці)… » - зауважу те саме, що стосується «владаря».

13.              «Радуйся, ниво родюща» (родюча)» – повністю «радуйся, ниво, родюща багатство милосердя», слов’янською «ниво, растящая гобзованіє щедрот». «Родюща» тут – це не епітет ниви, але «та, що родить». Втім, у цьому місці переклад справді не надто точний, можна було б по тлумачити так: «ниво, що ростиш багатство щедрот».

14.              «Радуйся, бо Ти … вгасила» (погасила)» - слово «вгасити» є у СУМ.

15.              «Радуйся, бо Ти позбавила влади нелюдяного мучителя» (жорстокого)» - зауваги ті самі, що й вище, про молитву до Христа.

16.              «Радуйся, покрове світу, ширший від облаків», а є і від оболоків (на мою думку, більший від небес, тому що це охоплює всі виміри (довжину, ширину і т. д.). Слів «облаків» і «оболоків» в українській мові не існує. Такий неправильний переклад є і в молебні до Богоматері» - тут справді має місце неточність перекладу. Не йдеться про небеса, але про хмаровий стовп, котрий супроводжував євреїв через пустелю. Слов’янською «покрове миру, ширшій облака», тобто «покрове світу, ширший/просторіший/більший від хмари».

17.              «Радуйся, служебнице» (а може служнице?)» - тут вжито слов’янізм, який і досі використовують у церковному середовищі: в УГКЦ є жіноче згромадження Служебниць Пречистої Діви Марії.

18.              «Радуйся, пристане плавби» (чи плавання?). Слово «плавби» в українській мові не існує» - це слово як синонім «плавання» є у СУМ.

19.              «… тому благодарственно кличемо Тобі» (… подячно співаємо або виголошуємо Тобі)» - та сама заувага, що стосується «благодарити» і «вопити».

20.              «Не повіряй мене людському заступництву, Пресвята Богородице» (не залишай чи не покидай мене на людське заступництво)» - слово «повіряти» є у СУМ.

21.              «… терпіти я не в силі демонського стріляння» (з якої зброї?!) – «… демонських нападів». – слов’янський текст стихири говорить саме про «демонскоє стріляніє». Слово «стріляння» також є в СУМ. Про різновид бісівської зброї краще розпитати св. Павла, котрий повчає: «Над усе візьміть щит віри, яким зможете згасити всі вогненні стріли лукавого» (Еф. 6:16).

22.              «Ще молимося, щоб зберегтися городові» (місту, бо люди в селах кажуть, що моляться за городи)» - люди багато чого можуть казати, приміром «оксана в вишнях». Треба ставити вірний наголос. В останній версії перекладу Літургії повсюдно в єктеніях «город» замінили на «місто», зате в інших літургійних текстах його можна зустріти частенько. Зрештою, це слово є у СУМ.

23.              «…ізбавив» – визволив (як у молитві «Отче наш»)» - тут зоставлено слов’янізм, котрий, гадаю, не можна цілком викидати з ужитку. Зрештою, це питання смаку. В УГКЦ зараз поширеними є два варіанти перекладу Отченашу: патріарха Йосифа Сліпого (УГКЦ), який поступово виходить з ужитку, і митрополита Іларіона Огієнка (УАПЦ), котрий було затверджено Синодом з екуменічних мотивів. Причому, як твердять окремі дослідники, перший варіант у деяких місцях є більш точним. Також зауважу, що в УГКЦ є ченці та черниці Чину Найсвятішого Ізбавителя.

24.              «Тобі, Господи, … співаючи» (про гріхи не потрібно співати, а «… визнаючи або, краще, оплакуючи»).» - про це вже йшла мова вище.

25.              «… Ні, Господи, не забудь щедрот Твоїх». (Господь нічого не забуває. Тож потрібно так: «Господи, заради щедрот Твоїх не покарай мене за мої беззаконня…» - таким є оригінальний текст. Зрештою, звертання до Бога про те, щоб Він пам’ятав чи не забув, доволі часто можна зустріти у Біблії, приміром: «Воскресни, Господи Боже мій, нехай піднесеться рука Твоя, не забудь убогих Твоїх до кінця» (Пс. 9:33).

26.              «… хворих посіщення» (чи відвідання?)» - як і у випадку зі «служебницею», маємо справу зі слов’янізмом. Втім, заперечень не маю, щоб виправити на відвідання/завітання/навідання тощо.

27.              «Радуйся, зростивша грозно таїнственне». У «Молитовнику для родини» (видавництво «Апріорі», Львів, 2007), перекладено: «Радуйся, зростивша гроно таїнственне» (тобто гроно виноградне – о. М. М.). Проте, у всіх інших молитовниках перекладено «… зростивша грозно таїнственне». Слово «грозно» – західноукраїнський діалектизм, цілком незрозумілий для жителів інших регіонів України. Тому, щоб запобігти нерозумінню, правильним сучасним літературним і для всіх зрозумілим перекладом є варіант «… зростивша гроно таїнственне» - згоден, що «грозно» для зрозумілості слід замінити на «гроно». Сам так молюсь. Однак, не певен, що це діалектизм. Принаймні, ніколи не зустрічав його в ужитку на Західній Україні.

28.              «… радуйся двере небесна». На мою думку, кращий варіант перекладу буде або радуйтесь двері, або ворота, оскільки звертання «двере» в українській мові не існує.» - це знову-таки слов’янізм, але тут теж згоден: можна й «двері», і «брамо».

29.              «Згадай, о всемилостива Діво Маріє… Мати Слова, не погорди словами моїми, а послухай їх ласкаво і вислухай». (Це – тавтологія. Потрібно: вислухай і виконай, тобто сповни мої прохання)» - цю молитву традиційно приписують авторству св. Вернарда Клервоського (XV ст.). В латинському оригіналі вона так і закінчується: «audi propitia et exaudi», тобто «послухай милостиво і вислухай». Українські римо-католики переклали так: «почуй їх і ласкаво вислухай».

30.              «Зовсім втратила колись правильний і мудрий смисл молитва: «Вислухай нас, Боже, Спасителю наш, уповання всіх кінців землі, і тих, що на морі далеко…» (а хто молитиметься за тих, що близько на морі?). А в Молитвослові (видавництво оо. Василіян 1990, Рим-Торонто) «… Вислухай нас, Боже… надіє всіх людей на землі» (а під землею шахтарів?); «… і тих, що далеко на морі» (а на воді і під водою?); «… та в повітрі» (а над повітрям – космонавти?) Можливо просто – всіх людей на світі» - тут вжита пряма цитата із псалма 64: «Грізні речі Ти відповідаєш нам правдою, Боже, Спасителю наш, надіє всіх кінців землі та сущих далеко на морі» (Пс. 64:6). Годі щось мудрувати про повітря чи шахти.

31.              «О Пречиста… Будь мені, Маріє, матір’ю по всі дні життя мого, щоб могла Ти бути моєю Царицею в Небеснім Царстві Твого Сина» (Вона може! Потрібно, щоб я міг бути Її гідною дитиною. Отже, потрібно так: щоб я був Твоєю дитиною і в Небеснім Царстві Твого Сина)» - як на мене, це вже питання стилістики. Не бачу нічого крамольного у тому, щоб просити Богородицю про заступництво у такий спосіб. Якщо автор укладе іншу молитву у власному стилі – не матиму жодних претензій до нього.

32.              «Неприпустима і навіть блюзнірська за своїм змістом помилка вкралася у широко вживану нашим народом молитву «Під Твою милість прибігаємо». З церковно-слов’янської мови словосполучення «не презри» переклали українською «не погорди»: «… молитвами нашими в скорботах не погорди». Український тлумачний словник подає значення слова «погордити, погорджувати» як «ставитися до кого-небудь зневажливо, зверхньо, презирливо». І не лише значення, а й саме звучання слова «погордити» вказує на прояв гордості, пихи, зверхності. Отож, хіба Богородиця може погордити кимось або чиїмсь благанням?! Та ж Вона є найкращим взірцем смиренності й покори! У Ній не було і немає й тіні гордості! Тому така смислова помилка повністю суперечить вченню і традиції Церкви щодо особи Пресвятої Богородиці та Її всенародному сприйняттю. З огляду на це, така помилка обов’язково потребує виправлення через адекватний змістовий переклад. Можна вжити один з таких варіантів: «… молитов наших в скорботах [або: в час скорбот] не відкинь» або «… молитвам нашим в скорботах не відмов» - грецький оригінал «мі парідіс», слов’янською «не презри». Обидва вирази вірно передає «не погорди», хоча може бути й «не відкинь» чи «не відмов». Не йдеться про гордість як пиху – у молитві так підкреслено розпач від обставин, які спонукають ревно благати Богородицю про милість. Той самий вираз із подібними акцентами («ділами рук Твоїх не погорди» (Пс. 137:8)), молимось щодня у ранковому Малому славослов’ї та вечірньому гімні «Сподоби Господи».

33.              «Так, переклади всіх богослужбових книг і в тому числі Євангелій необхідно богословам в тісній співпраці з філологами добре перевірити і виправити всі помилки. Як зрозуміє наш сучасник з євангельського читання наступні слова: «… Христос вліз у корабель… стояв над берегом і т. д.»?» - безумовно, молитовне слово мусить бути відточене і з філологічного боку. Хочу зауважити, що патріарх Йосиф Сліпий свого часу скликав цілу комісію філологів, яка перекладала літургійні тексти (див. Тилявський І. д-р о. Літургічна Комісія та її переклади під проводом патріярха Йосифа).

34.              «Згідно з молитвословами, виданими Василіянами, молимось «за отців і братів наших». В жіночих монастирях і на парафіях необхідно додавати «за матерів і сестер наших» - оригінально у багатьох місцях єктеній, де вжито «братів» чи «братію», молились за членів духовного братства (у Петра Могили – «братство наше»). Приміром, у Єрусалимі досі існує Братство Святого Гробу, до якого належать клірики храму Воскресіння. Тобто, початково не йшлося про якісь родинні зв’язки.

35.              «У «Слові св. Івана Золотоустого на Пасху» краще і правильніше читати не «Де твоя смерте жало?», а «Смерте! Де твоє жало? Аде! Де твоя перемога?» - такий порядок слів у грецькому та слов’янському текстах цього слова. Однак, не бачу проблеми, щоб змінити їх, якщо так комусь видаватиметься краще.

* * *

Інша, менша, частина зауваг автора статті стосується обрядово-літургійного аспекту життя нашої Церкви. Відомо, що питання обрядової ідентичності та церковного уставу досі є доволі актуальним в УГКЦ, але у заувагах о. Михайла щодо цього питання ми також можемо натрапити на деякі неточності:

1.                  «Ще гіршим в ті часи (ХIV ст.) стало опущення слова «і з любов’ю», у виголосі священика, яким він закликає вірних до Святого Причастя. Тобто, правильно мав би він звучати так: «Зі страхом Божим вірою і любов’ю приступіть». І це повністю відповідало б духу не лише Святої Літургії, але й в цілому всієї спасенної місії Христа, Його науці, Хресній жертві, які Він звершив для нас грішних з безмежної любові. До такої Любові не припустимо приступати без любові. На жаль, наші богослови, перекладаючи богослужбові тексти російських видань з церковно-слов’янської мови на українську, переклали з їхніми помилками, очевидно, довіряючи оригіналам. А, до речі, повне звернення «Зі страхом Божим вірою і любов’ю приступіть» є сьогодні в Літургії на грецькій, сербській, болгарській і навіть в перекладах на російській мовах.» - джерельні дослідження твердять якраз зворотнє: початково заклик до причастя був найпростішим – «Приступіте», як це є досі у Літургії Передосвячених Дарів; згодом до нього додали «Зі страхом Божим», пізніше – «вірою» і аж досить пізно – «і любов’ю». Останній додаток не знаходимо взагалі у літургійній традиції нашої Церкви, оскільки був доданий самими греками пізніше.

2.                  «Донедавна правильно було опускати єктенію за «оглашенних». Тепер правильно її виголошувати. В такому разі вірно і логічно буде, щоб оглашенні виходили з храму, коли прозвучить: «Оглашенні вийдіть», а на виголошенні «Двері, двері в премудрості будьмо уважні», ці двері закривали (?!).» - скорочення єктенії про оглашенних (як теж другого антифону, першої прохальної єктенії тощо) було подане Синодом єпископів УГКЦ у 1966 р. як дозволене, а не як обов’язкове. Також зазначу, що за рішенням Синоду протягом 2009-2013 рр. Патріарша катехитична комісія опрацювала програму катехуменату для дорослих, котра містить концепцію поетапного введення оглашеного у таїнства втаємничення через відповідні навчання та літургійні чини. Тобто, оглашенні у наших храмах бодай евентуально таки можуть бути. Я не згоден з тим, щоб за їхньої відсутності до них звертатись, але молитись за них – то вже інша річ.

3.                  Для чого воздухом робити знак хреста над неосвяченими дарами? – така дія з воздухом відсутня у служебнику чи уставі. Дійсно, для чого?

4.                  «Зовсім незрозумілі дії багатьох священнослужителів на виголошенні: «Твоє від Твоїх…», коли неосвяченими дарами хрестять чи то антимінс, в якому знаходиться частинка мощів святого, чи кивот, у якому Господь і є в освячених дарах. А вони ще не освячені. Бо дальше диякон виголошує: «Благослови, владико, Святий хліб і сотвори ото хліб цей чесним Тілом Христа Твого; … а те, що в чаші цій, чесною Кров’ю Христа Твого…». Чи ж у нас подвійне освячення? Чи ми Духа на Духа призиваємо?» - згідно римського «Уставу богослужінь» (п. 135), «диякон, складаючи навхрест руки, взявши правою – св. дискос, а лівою підносячи трохи вгору св. чашу, робить знак хреста над ілитоном». Отож, хресне знамення Святими Дарами над ілитоном (чи антимінсом) приписане офіційним уставом. Цікаво, чому автор вважає у цьому часі Дари ще неосвяченими?

5.                   «Іноді крайня, тобто не мудра і неправильна ревність священиків спонукає їх до неприпустимих вчинків, які можуть мати навіть трагічні наслідки, про які приходилося дізнатися. Та й сам був свідком того, як дяк на хорах почав читати не той тропар, а настоятель з вівтаря так голосно на ввесь храм до нього крикнув, що можна було не лише дітям, але й дорослим перелякатися. До того ж, на всю відправу могла втратитися зосередженість на молитві вірних. А це важливіше за будь-яку помилку дяка чи хору.» – з цим важко не погодитись. Тактовність ще нікому не зашкодила, тим паче душпастирю.

6.                  «Буває, що священики видумують що завгодно, щоби захопити вірних зовнішньою показовою стороною, не переймаючись внутрішнім станом. Так, один священик посвячуючи будинок, на противагу іншому священику, обходив його з кадилом і свяченою водою навколо будівлі. А як бути тоді з квартирами на поверхах, як їх обійти навколо? Та найкраще для таких було б окропити будинок з даху.» - сучасний требник під час благословення дому передбачає окроплення «всіх стін дому назовні довкола» (що, можливо, є неточністю, бо у Требнику Могили, який першим вмістив цей чин, сказано просто «всі стіни дому навколо»), як теж і кадіння усередині дому.

7.                  «Велике прохання від дуже багатьох вірян до наших ієрархів, щоб все ж таки доклали зусиль для того, щоби хоч Господня молитва «Отче наш» мала один варіант у всіх єпархіях, а так само і 50-ий псалом.» - заувага цілком слушна. Втім, у другій редакції Катехизму УГКЦ «Христос – наша Пасха» вміщено повсякденні молитви, переклад яких мав би бути нормативним. Однак, ця версія молитов є дещо тенденційна і містить неточності, тому й не отримала загальної рецепції.

8.                  «Крім того, щоби на відправі Літургії з Ватикану і з нашої катедри було однакове «Вірую» – з Філіокве або без. А то суцільна плутаниця.» - з виходом у світ нового Катехизму ця плутанина мала б припинитися: там чітко вказано, що наша богословська традиція стверджує ісходження Святого Духа від Отця.

9.                  «І ще, щоби на Благовіщення, на честь якого був написаний перший акафіст, по радіо співався власне він. Так само на Покров, на святителя Миколая Чудотворця, бо православні просто насміхаються, що ми не маємо ніякого Уставу.» - питання акафістів якраз до уставу не належить. Типикон знає лише один акафіст, Богородичний, котрий читається на утрені Акафістової суботи. Все інше – то сфера особистої побожності.

* * *

Оці короткі коментарі до статті протоієрея Михайла Мельника написані мною не задля пустої критики, але щоб допомогти трохи по-іншому подивитись на проблеми, котрі підносить всечесний автор. Сподіваюсь, мій короткий допис стане у пригоді тим, хто прагне осмислено жити літургією Церкви Христової.