У Старому Завіті
людина, яку Бог прикликав на Свою службу, одержувала силу від Духа Божого. Це
стосувалося головним чином вождів боговибраного народу, тобто суддів, царів і
пророків (І Цар 10:1-13; Вих. 61:1).
Видимим символом дарування сили Духа було возливання на голову Божого вибранця
освяченої оливкової олії (І Сам. 10:1).
Саме від цього обряду походить термін «месія», тобто «помазаник». В Новому
Завіті вже не окремі вибранці, а вся Церква стає «родом вибраним, царським
священством, народом святим» (І Пт. 2:9). В ранньохристиянський період сходження на охрещених Святого Духа відбувалося
через старозавітній обряд покладання рук (І
Ів. 3:20, 27; І Кор. 1: 27). В часи св. Іполита
Римського (ІІІ ст.), таїнство прийняття Божественної благодаті почало
супроводжуватися помазанням (Апостольські
постанови, 21). Спочатку для цього використовувалася звичайна оливкова
олія, до якої згодом почали додавати пахощі.
Готували і освячували
миро в ранній Церкві тільки єпископи (Карфагенський
собор, пр. 6). Це право згодом перейшло до предстоятелів помісних Церков. Звершувати
ж миропомазання у Східній Церкві дозволено окрім єпископів також і священикам (Апостольські постанови, 7.23). Всі
охрещені мають потребу в особливих благодатних дарах Святого Духа, тому в східній
традиції воно звершується одразу після хрещення (Лаодикійський собор, пр. 48). Окремо від хрещення помазання св. миром
звершується тоді, коли людина була охрещена в секті чи розколі, де існує
хрещення в ім’я Пресвятої Тройці, але немає миропомазання (ІІ Вселенський собор, пр. 7;
VI Вселенський собор, пр. 95). Також св. миро вживається при освяченні храмів
(де ним архиєрей знаменує престол і стіни) та антимінсів. У давнину св. миром помазували християнських царів та королів при вступі
на царство.
