Найбільш
ранні свідчення про християнський шлюб присутні вже у Новому Завіті. Особливу
увагу на питання, що є пов’язані зі шлюбом, звертає св. Павло. Він підкреслює Божественне
походження подружжя – причому, що особливо важливо, не тільки між християнами,
але й між поганами (1 Кор. 7:10-17). Таке розуміння безпосередньо ґрунтується
на вчинках і словах самого Господа Ісуса Христа, який Своєю присутністю на весіллі
в Кані Галилейській (Йо. 2:1-11) і Своїми словами про те, що одружені – «не
будуть більше двоє, лиш одне тіло. Що, отже, Бог получив, людина хай не
розлучає» (Мт. 19:6), – безпосередньо вказав на те, що всі подружжя, укладені
згідно загальноприйнятого звичаю і не суперечать прямо Божественному праву,
мають Боже благословення, і що Він визнає ці подружжя законними, – адже ані ті,
що одружувалися в Кані, ані фарисеї, до яких були звернені слова Спасителя, не
були християнами і єдналися у подружжя за звичаєм Давнього Ізраїлю. Однак, хоча
про шлюб, як такий у Новому Завіті, говорилося чимало, ніяких згадок про
будь-яку особливу християнську шлюбну церемонію у книгах Нового Завіту немає, і
це можна пояснити, як звичайним замовчуванням, так і тим, що така церемонія
просто ще не встигнула на той час виникнути.
Найдавніше
свідчення про порядок укладення шлюбу християнами належить священномученикові
Ігнатію Богоносцеві (початок ІІ ст.). У Посланні до Полікарпа він пише, що для
того, щоб шлюб був «згідно Господа» (κατὰ Κύριον), потрібно укладати його
«згідно думки» (μετὰ γνώμης) єпископа[1].
При цьому ні про яку участь єпископа в церемонії священномученик Ігнатій не
згадує. З цього випливає, що на початку ІІ століття в Церкві ще не було
окремого чинопослідування шлюбу, оскільки в Посланні до Смирнян священномученик
Ігнатій категорично забороняє звершувати богослужіння без єпископа[2].
Зауважмо, що слова священномученика Ігнатія виглядають, як тлумачення заповіді
ап. Павла про укладення шлюбу тільки «у Господі» (ἐν Κυρίῳ – 1 Кор. 7:39) де
він пояснює, що саме слід чинити, щоб сповнити цю заповідь. Якщо наше припущення
правильне, то сам випадок такого непорозуміння, який спонукав священномученика
Ігнатія висловитись з приводу слів апостола, ще раз підтверджує припущення про
відсутність особливої шлюбної церемонії в Церкві до початку ІІ століття. У
цьому ж сенсі можна розуміти і відомий вислів автора «Послання до Діогнета»
(кінець ІІ – початок ІІІ ст.) де він говорить: «Християни… одружуються так
само, як і всі»[3].
Але
якщо погодитись із тим, що особливого шлюбного послідування на початку у Церкві
не було, то як можна пояснити віру Церкви в те, що союз чоловіка-християнина і
жінки-християнки є настільки високим, що його можна порівняти тільки з «тайною»[4]
союзу Христа та Церкви (Еф. 5:22-32)? Інакше кажучи, що ж саме освячує християнський
шлюб, якщо немає ніякого особливого послідування? Відповідь на це питання така:
шлюб, як і інші прояви людського життя, освячується Євхаристією.
Про
це недвозначно свідчать автори кінця ІІ – початку ІІІ століття. Наприклад, св. Климент
Олександрійський пише, що шлюб не є гріхом, «бо він причащається нетління»[5].
Ἀφθαρσία (нетління) – звичний термін для означення Євхаристії у
ранньохристиянських авторів, і св. Климент, який постійно полемізував із
християнами надто аскетичних поглядів, що відмовлялися від шлюбу, споживання
м’яса і такого іншого[6],
вказує тут саме на те, що одружені люди приймають Євхаристію і що шлюб не
відлучує їх від св. Причастя. Згідно свідчення церковного письменника Тертуліана,
шлюб між християнами є святий, бо його «з’єднує Церква, підтверджує приношення[7],
знаменує благословення, ангели славлять, Отець вчиняє дійсним»[8].
Процитоване свідчення Тертуліана є для нас особливо важливе тому, що багато
дослідників його розуміють як перший опис церковного чину шлюбу (який, в такому
випадку, до початку ІІІ століття, полягав в уділенні молодим благословення під
час Літургії)[9].
Однак таке розуміння не обов’язково випливає із тексту Тертуліана, його також
можна прочитати й по-іншому, а саме, як загальну вказівку на святість подружніх
відносин вірних, які, будучи християнами, постійно причащаються. В іншому місці
Тертуліан згадує про участь християн у заручинах та шлюбі, і з його згадки
зрозуміло, що і заручини, і шлюб звершувались згідно загальноприйнятої в
античності церемонії[10].
Більше того, Тертуліан намагається звернути увагу християн на неприпустимість
деяких елементів цієї церемонії як надто поганських[11],
але не протиставляє їм ніяких церковних обрядів, чим виразно вказує на те, що
на початку ІІІ століття християни, з одного боку, звершували шлюбну церемонію так,
як це було у звичаях суспільства того часу, а з іншого – причащались і
регулярною участю в Пресвятій Євхаристії освячували свій шлюб. Цей висновок
підтверджує те, що блаженний Августин, який писав там само, де й Тертуліан (в
латинській Північній Африці), але майже на два століття пізніше, неодноразово
звертаючись до шлюбної тематики, жодного разу не розповідає про церковну шлюбну
церемонію. При цьому в його творах багаторазово згадуються tabulae nuptialis
(шлюбні таблиці, тобто світський шлюбний контракт)[12],
і св. Августин розповідає, що єпископ є однією з тих осіб, що підписують ці
tabulae[13].
Ще
одним вагомим аргументом на користь того, що у Церкві в ІІІ столітті не
звершувались жодних особливих шлюбних священнодій і не було приписано ніяких
спеціальних молитов на цей випадок, є відсутність навіть згадок про такі
священнодійства чи молитви у всіх відомих молитовних збірниках ІІІ-IV століть
серед яких: («Апостольське передання», «Апостольські постанови», Евхологіон
Серапіона, Барселонський папірус), куди входять молитви Хрещення, Євхаристії,
хіротоній, освячення мира і єлею та багато інших. Єдиний приклад молитви, яку
читають з нагоди шлюбу, серед ранніх текстів, знаходиться в апокрифічних
«Діяннях апостола Томи» (кінець ІІ – початок ІІІ ст.), де описано, як апостол
Тома благословляє молоду пару біля подружнього ложа[14].
Але ця молитва зовсім не є шлюбним благословенням, оскільки, вислухавши молитву
і проповідь св. Томи, наречені обіцяють ніколи не жити подружнім життям.
Отож,
до IV століття особливого чинопослідування шлюбу в Церкві ще не було;
достатньою для освячення подружнього життя християн була постійна їхня участь у
Євхаристії. Християни здійснювали шлюбну церемонію відповідно до античних звичаїв,
але перед тим просили у єпископа його згоди. Схожа картина спостерігається і
при розгляді джерел IV – початку V століття, але є одна серйозна відмінність –
свобода і почесне становище в суспільстві, які були даровані Церкві,
спричинились до того, що чимраз більше християн почали прагнути не просто
отримати в єпископа чи священика згоду на шлюб, але й запросити їх до
безпосередньої участі в шлюбній церемонії[15],
яка й надалі зберігала в цілому античний порядок[16]
(а центральними в античній церемонії були обряди поєднання правиць наречених (т.
зв. dextrarum iunctio), покладення на них вінців (на Сході) чи шлюбного покрову
(на Заході), весільний бенкет; окрім церемоній, велику роль відігравав також і юридичний
аспект укладення шлюбу[17]).
Чотири
з Послань святителя Григорія Богослова (3-тя чверть IV ст.) були присвячені
весільному святкуванню. Всі вони написані з однакової причини – святитель вибачається
за свою відсутність на цьому святі. Послання містить згадки про шлюбні вінці[18]
та про деякі інші моменти шлюбної церемонії, що явно походять з античної
традиції: прикрашення чертогу світлиці наречених квітами, збір багатьох людей
(серед яких були також і єпископи), обряд поєднання правиць наречених,
святкування, спів традиційної античної шлюбної пісні – епіталами (святитель
Григорій пропонує натомість свою «епіталаму»: стих 5-6 з Псалма 127), подарунки
молодятам. Однак свт. Григорій називає всі ці дії «суєтними» і протиставляє їм
молитви за наречених, які одинокі мають значення[19].
Єдиний обряд, який явно схвалював святитель і яким би дивним це не здавалось
сучасному читачеві є зовсім не покладення вінців на голови нареченого та
нареченої, але обряд поєднання рук молодят. В античності руки нареченим єднала
pronuba – шанована жінка, яка все життя прожила в одному бездоганному шлюбі. У святителя
Григорія руки молодятам поєднує єпископ, що зайняв, таким чином, місце pronuba.
Зазначимо, що зображення Христа, який єднає руки наречених, зустрічаються вже на
зображеннях візантійських монет та інших предметах V-ХІІ століть[20].
У
творах дещо пізнішого автора – святителя Йоана Золотоустого – з одруженням
пов’язані: шлюбний договір, особливий одяг нареченої, вінці на головах молодят,
присутність священиків, молитви та благословення, бенкет[21].
В іншій пам’ятці приблизно того ж часу під назвою «Лавсаїк» автор Палладія (1-а
чверть V ст.) описує одруження Амуна Нітрійського, що складалось із вінчання,
весільного бенкету і якихось «належних шлюбові» обрядів (πάντα τὰ κατὰ τὸν
γάμον) та закінчилося тим, що всі ішли зі світлиці наречених[22].
Таким чином, на Сході у V столітті вже існував певний християнський чин
благословення шлюбу, що походив з античної церемонії одруження та звершувався
за участю духовенства і окремо від св. Літургії. Завдячуючи пізнішим джерел
стане зрозумілим, що до цього чину, було приєднано головний християнський
елемент – Євхаристію. Античним елементам дуже швидко надали християнської
символіки: так, вже святитель Йоан Золотоустий пише, що у шлюбних вінцях слід
вбачати символ перемоги молодят над плотськими втіхами[23].
Отже,
в IV столітті Церква взяла значну частину традиційного греко-римського обряду
одруження за основу чинопослідування церковного шлюбу. З V століття у Церкві
без сумніву вже існувало особливе чинопослідування шлюбу. Однак, будучи окремим
від Літургії, церковне чинопослідування шлюбу все ж не втрачало зв’язку з
Таїнством Євхаристії – так, для прикладу, на Сході Причастя запасними Святими
Дарами також входило до його складу. Надалі ми обмежимося візантійськими
джерелами з історії церковного шлюбного послідування, але зауважимо, що й на
Заході історія розвитку шлюбної церемонії пішла, назагал, подібним шляхом поєднання
античної церемонії з Причастям Святих Таїн[24].
Незважаючи
на те, що до початку V століття греко-римський обряд вінчання вже отримав
християнське розуміння, це, однак, не одразу привело його до переміни в частину
церковного чинопослідування благословення шлюбу. Ймовірно, спершу вінчання
стало обов’язковою частиною церковного чину благословення шлюбу тільки при
одруженні візантійських імператорів та високопоставлених урядовців – навіть у
пізніших рукописах візантійського чину шлюбних заручин (також і словянських) він
часто виступає під назвою: «Заручини царів та інших»[25].
Зокрема, детальний опис церемонії вінчання царського подружжя міститься у
Теофілакта Сімокатти, який пише про одруження імператора Маврикія, яке
відбулося у 582 році[26].
Церемонія відбувалась у палаці Дафна і почалась із того, що
Константинопольський Патріарх звершив урочисте богослужіння (ймовірно, у
палацовій церкві св. Стефана), в часі якого поєднав руки молодят, повінчав їх і
причастив Святих Тайн. Святкування продовжилось в одній із зал палацу, де
імператор зняв перед усіма покров з обличчя дружини та заспівали шлюбну пісню
(ὑμέναιον, «гіменей»). «Невістоводець» (νυμφαγωγός) подав нареченим кубок із
вином, і розпочався бенкет. Під час бенкету, як зазначає Теофілакт, на молодих
«не покладались вінці, оскільки наречені, не будучи простолюдинами», вже були
повінчаними заздалегідь. З цих слів випливає, що в IV столітті серед простих
людей обряд шлюбного вінчання ще не був пов’язаний з церковним чином, а радше
зі святковою трапезою. Воцерковлення шлюбного вінчання імператора, можливо,
було пов’язане з процесом воцерковлення церемонії вінчання на царство. Тут-таки
слід зазначити, що описаний Теофілактом чин відповідає тому порядку, який
викладено у пізніших богослужбових книгах Візантійської традиції щодо християнського
чину вінчання та який містить наступні елементи:
1)
поєднання правих рук і вінчання (тобто
античні обряди);
2)
Причастя Святих Таїн;
3)
весільний бенкет з розпиванням першої чаші
молодятами.
Саме
ця схема лежить в основі Візантійського чину вінчання, причому до VI століття
ця схема вже була сформованим послідуванням, що випливає не тільки з опису
одруження Маврикія, але й з того, що до середини VI століття у Константинополі
існували деякі з молитов одруження, які увійшли до традиційного Візантійського
чину та їх використовують Церкви Візантійської традиції по сьогодні: у
кондакові «На весілля в Кані» преподобний Роман Сладкопівець цитує дві з них
(сучасні «Господи Боже наш, Ти з-поміж народів найперше обручив Церкву, діву
чисту…» і «Господи Боже наш, Ти у спасительнім Твоїм промислі сподобив у Кані
Галилейській…»)[27].
Окрім того зауважимо, що спільна чаша не має нічого спільного з Чашею Євхаристійною
і безпосередньо походить від обряду розпивання нареченими першої чаші на
весільному бенкеті[28].
До IX
століття церковне чинопослідування благословення шлюбу, що мало в своєму складі
обряд вінчання, у Візантії вже було широко розповсюджене і, ймовірно,
звершувалося над усіма бажаючими. Зокрема, преподобний Теодор Студит пише про
вінчання тих, що одружуються, як про самозрозумілу річ і при цьому цитує
«священну молитву вінчання», текст якої співпадає з текстом молитов Візантійського
чину вінчання, які використовуються й до сьогодні (сучасні «Боже святий, Ти з
пороху сотворив чоловіка і з ребра його создав жінку…» й «Господи Боже наш, Ти
у спасительнім Твоїм промислі сподобив у Кані Галилейській…»); також преподобний
Теодор згадує про те, що чин вінчання містить прикликання Божественної
благодаті і тому його не належить звершувати у випадку другого шлюбу
(второбрачних)[29].
Дещо
раніше, а саме кінцем VIII століття, датується найдавніший збережений рукопис
візантійського Евхологіона – Кодекс Vat. Barb. 336, у якому описані також чини
заручин і вінчання[30].
Дані цього Евхологія відповідають даним теж інших Евхологіїв IX-X століть.
Згідно з цими рукописами, первісний Візантійський чин вінчання складався з
наступних елементів:
1)
єктенії;
2)
молитви (тієї ж, що й у преподобного Теодора,
сучасної «Боже святий, Ти з пороху сотворив чоловіка і з ребра його создав
жінку…»);
3)
покладення вінців і поєднання рук (при цьому на
благословення священика вказують не всі рукописи);
4)
другої молитви (тієї ж, що у преподобних Романа
і Теодора, сучасна «Господи Боже наш, Ти у спасительнім Твоїм промислі сподобив
у Кані Галилейській…»);
5)
св. Причастя;
6)
спільної чаші (з молитвою).
Наочно
видно відповідність тій схемі, за якою слідувала церемонія одруження імператора
Маврикія. Отже, щонайменше до VIII століття, а ймовірно і раніше – до VI
століття, загальноприйняте у Візантії чинопослідування церковного вінчання вже
було укладено і складалося з двох молитов, обряду вінчання та Причастя, після
якого молодятам подавалась подружня чаша, що до VIII століття вже увійшла до
складу церковної (а не домашньої) частини шлюбного послідування. Ніяких
літургійних особливостей, окрім Причастя, чин не мав.
Незважаючи
на те, що до VI століття церковний чин одруження вже існував, проте юридично
обов’язковим (з точки зору як цивільного, так, підкреслимо, і церковного права)
він став набагато пізніше. «Дигести» імператора Юстиніана не згадують молитов
при укладенні шлюбу[31].
В «Еклозі» імператорів Льва III та Константина V йде мова про цивільні заручини[32]
та одруження[33],
причому в першому випадку церковне послідування не згадується, а в другому звичайним
способом укладення шлюбу названо підписання договору і лише в особливих
обставинах допускаються незафіксовані письмово шлюби, укладені або в
присутності друзів (свідків), або з церковного благословення. «Ісагога» 886
року, в укладенні якої, ймовірно, брав участь Патріарх Фотій, також не згадує
якихось молитов при заручинах і вказує три способи укладення шлюбу: підписання
договору, вінчання і благословення (таким чином, із документу випливає, що
церковне благословення і вінчання – це різні чини[34]).
Обов’язковим для всіх вільних підданих Римської імперії (тобто Візантії)
церковне одруження стало за імператора Льва VI Мудрого. Так його 74-та новела
згадує про благословення під час заручин, а 89-та – зобов’язує отримувати
благословення на спільне життя (συνοικέσιον). Нарешті, у 24-ій новелі
імператора Олексія I Комнина 1084 року йдеться про церковне благословення при
заручинах (μνηστεία) і при шлюбі (γάμος), як про річ самозрозумілу, а в 31-ій
новелі 1092 року обов’язковість церковного благословення поширюється теж і на
рабів.
Зробимо
ще кілька зауважень до питання про нібито виділення чинопослідування шлюбу зі
шлюбної євхаристійної Літургії. Головним аргументом на користь цього припущення
є наявність у чині вінчання ряду паралелей з чином Літургії: літургійного виголосу,
служби читань (Апостола і Євангелія), сугубої і прохальної єктеній, молитви
Господньої «Отче наш». Однак, чи є вони первісними? Виявляється, що ні. Виголос
«Благословенне царство» спочатку не був виключно літургійним, у пам’ятках Студійської
епохи він зустрічається на початку дуже багатьох служб[35].
Псалом 127-ий на початку, «Отче наш» перед Причастям і спільною чашею,
додаткові молитви з’являються в рукописах чину вінчання тільки з XI століття.
Служба читань (Апостол, Євангеліє, сугуба єктенія) в рукописах перед XIV
століттям зустрічається вкрай рідко[36]
і регулярно описується тільки починаючи від XV століття. Словом, звичайне зіставлення
рукописних свідчень[37]
про порядок чину вінчання приводить до висновку про існування тенденції
поступового наближення чину вінчання до літургійного, але не навпаки.
Вірність
нашого висновку підтверджує й те, що інколи рукописи містять приклади спроб
довести цю тенденцію до логічного кінця і все ж таки об’єднати чин вінчання з
повною Літургією[38];
вінчання і Літургія поєднані там кожного разу по-іншому. Невелика кількість
таких рукописів (порівняно із загальною кількістю списків чину вінчання (понад
сотню рукописів), переважна більшість яких приписують Причастя Передосвяченими
Дарами поза Літургією) і їх разюча несхожість кажуть про відсутність єдиної
традиції поєднання вінчання з Божественною Літургією та про пізню появу такої
ідеї. Навпаки, практика включення до шлюбного послідування Причастя (але, зауважимо,
не Літургії, що підкреслюється і звичним у рукописах чину вінчання виголосом
перед Причастям: «Передосвячене Святеє святим») – дуже давня.
Причастя
Святих Таїн, яке згадується у більшості свідоцтв про звершення шлюбу в Давній Церкві
і яке приписують майже всі рукописи Візантійського чину вінчання VIII-XVI
століть, є реалізацією того, чим відрізняється християнський Шлюб-Таїнство від
шлюбу взагалі: приймаючи Тіло і Кров Господа Ісуса Христа, подружжя отримує
благодатний дар нового життя, що освячує їх самих і їхній шлюб; спільне
Причастя підкреслює єдність подружжя у Христі. Блаженний Симеон Солунський
пише: «Коли всі заспівають: «Єдин свят, єдин Господь», Він бо єдиний – освячення,
мир і спільність рабів Своїх, що поєднуються, [ієрей] причащає молодят... бо
кінцем всякого чинопослідування і печаттю кожного Божественного Таїнства є Святе
Причастя»[39].
Однак
у XVI-XVII століттях св. Причастя із Візантійського чину вінчання зникло.
Причини цього слід вбачати не в законодавстві візантійських імператорів – Візантійська
імперія під цю пору перестала існувати, – а у вимогах до причасників (для яких
обов’язковим став багатоденний піст та ін.), які надміру зросли до того часу, а
також у загальній практиці причащатися зрідка. Трапилося це не раптово, а
поступово. У рукописах до XV століття приписано беззастережно причащати наречених,
які одружуються вперше; у XV-XVI століттях більшість Евхологіїв і Требників йдуть
за давньою традицією, але з’являються й такі, в яких допускається вінчання без
прийняття подружжям Святих Таїн[40].
Подекуди рукописи приписують своєрідну «заміну» – наречений і наречена, які недостойні
причащатися, замість Святих Таїн споживають мед із мигдалем[41].
Згодом з’являються рукописи, де Причастя немає взагалі, але виголос «Передосвячене
Святеє...» і причасний ще збережені[42].
Виголос «Передосвячене Святеє...» і причасний (без Причастя наречених) вказані
теж у дониконівских руських друкованих Потребниках і досі присутні у практиці
тих старообрядців, які мають священство (зауважимо, що старообрядці інколи
причащають під час вінчання). У грецьких друкованих Евхологіях XVII століття вже
немає ні виголосу, ні причасного, ані самого Причастя. Руські друковані видання
Требника від другої половини XVII і до сьогодні, не оглядаючись на візантійську
і давньоруську традицію, наслідують пізніші грецькі видання.
Зникнення
до XVII століття Причастя з Візантійського чину Таїнства Подружжя порушило
багатовікову літургійну традицію Церкви, а зв’язок між християнським шлюбом і тим,
що освячує його протягом всього життя подружжя – Таїнством Євхаристії, – для
багатьох перестав бути очевидним. Втім, у Церкві, усвідомлення цього зв’язку не
втрачено. У XVIII столітті, коли загально поширилась пізня друкована редакція
чинопослідування вінчання, яка не згадує про св. Причастя наречених, деякі
грецькі богослови і подвижники, в тому числі преподобний Никодим Святогорець (†1809)
і священномученик Косма Етолійський (†1779), запропонували різноманітні
варіанти включення вінчання до чину Літургії. У ХХ столітті у грекомовних
Церквах вельми розповсюдженим став чин архиєрейської вінчальної Літургії,
вперше опублікований у 1968 році в афінському виданні Архиєратикону[43].
Грецькі літургісти і церковні діячі пропонували кілька варіантів порядку
звершення вінчальної Літургії[44].
Зараз у Греції воцерковлені люди, як правило, намагаються запросити на весілля
архиєрея для звершення вінчальної Літургії (але попри це основним зостається
звичайний чин заручин і вінчання); чин її поширений теж і у балканських
слов’янських Церквах; служити його може й священик.
За
матеріалами праць сучасного російського літургіста священика Михайла Желтова: Обзор истории чинов
благословения брака в православной традиции // Православное учение о церковных
таинствах: Материалы V Международной богословской конференции РПЦ (Москва,
13–16 ноября 2007 г.) / Свящ. М. Желтов, ред. М., 2009. Т. 3. С. 109–126; Брак
и Евхаристия: История православного чина венчания // Журнал Московской
Патриархии. М., 2004. Вып. 11. С. 44–53.
Переклад
і впорядкування Івана Дутки
[1] Ign. Ep. ad Polycarp. 5. 2.
[2] Ign. Ep. ad Smyrn. 8.
[3] Ep. ad. Diogn. V. 6.
[4] Грецькою μυστήριον – тайна, таїнство;
у пізнішій християнській традиції це слово стане terminus technicus для означення церковних таїнств.
[5] Clem. Alex. Strom. III. 17. 104.
[6] Таких було чимало в ранній Церкві; невипадково
Собори IV століття неодноразово приймали постанови, які пояснювали, що крайній
аскетизм є необов’язковим для християн.
[7] Латиною oblatio; термін, який може
означати Євхаристію.
[8] Tertull. Ad Uxor. II. 9.
[9] Див., напр.: Покровский А. И. Брачные молитви и благословения древней Церкви
(І-Х в.) // Сб. ст. в память столетия МДА. Сергиев Посад, 1915. С. 549-592.
[10] Tertull. De idololatr. 16.
[11] Зокрема, Тертуліан протестує проти
надто поганського, на його думку, звичаю зодягати на наречених вінці. Tertull.
De Corona. 13. 4; 14. 2.
[12] Напр., Aug. Serm. 278. 9.
[13] Див.: Hunter D. G. Augustine and the Making of Marriage in Roman North
Africa // Journal of Early Christian Studies. Baltimore (MD), 2003. Vol. 11. P.
63-85.
[14] Acta Thom. 10.
[15] Див. правила Соборів IV століття:
Неокес. 7, Лаодік. 54, також Тимот. 11.
[16] Про історію чинів шлюбу в епоху
давньої Церкви див. насамперед: Ritzer K.
Formen, Riten und religiöses Brauchtum der Eheschliessung in der christlichen
Kirchen des ersten Jahrtausends. Münster, 19822. (LQF; 38). Pentkovsky A. Lé ceremonial du mariage
dans l`euchologe byzantine du XIe-XIIe siècle // Le
mariage. Conférences Saint-Serge – LXe Semaine d`Études liturgiques
(Paris, 29.06 – 02.07.1993). R., 1994. ()
[17] Див., напр.: The Oxford Classical
Dictionary. Oxford, 1970. P. 649-651.
[18] Greg. Nazianz. Ep. 231, ad Euseb.
[19] Greg. Nazianz. Ep. 193, 194, 231, 232.
[20] Див.: Walter Ch. Art and Ritual of the Byzantine Church. London, 1982. P.
121-125.
[21] Ioan. Chrysost. In Gen. 48. 5; In Еp.
ad Col. 12. 4.
[22] Hist. Laus. Vita 8.
[23] Ioan. Chrysost. In Ep. 1 ad Tim. 9. 2.
[24] Хоча й не повсюдно: наприклад у Галії
церковна частина шлюбної церемонії могла обмежуватись до того, що священик
напередодні приходив до дому молодят і освячував їхню кімнату чи ложе. Див.,
напр.: Searle M., Stevenson K.
Documents of the Marriage Liturgy. Collegeville (Minnesota), 1992. P. 103-106.
[25] У слов’янському варіанті – «Вінчання
князів і бояр, і всіх православних християн».
[26] Theoph. Simoc. Hist. I. 10.
[27] SC. 110. 295-321. Див. статтю О. М.
Пентковського у збірнику Le Mariage. R., 1994. (Bibliotheca «Ephemerides
Liturgicae». Subsidia; 77). P. 259-287.
[28] Звичай ритуалізувати першу чашу
весільного бенкету зберігся і надалі – наприклад, у формі «заздоровних» і
«величальних» чаш у давньоруській практиці. Спільна чаша у давнину після
розпивання розбивалась. Ймовірно, від цього типологічно походить сучасний
світський звичай пиття на весіллі шампанського із розбиванням келихів опісля.
Архаїчність цього звичаю повністю очевидна: скляний келих з вином, який розбивають
одразу після розпивання, фігурує не тільки в доніконівському
(старообрядницькому) чині вінчання першого шлюбу (цього звичаю досі
дотримуються старообрядці), але й у весільній церемонії синагогального юдаїзму
(де цьому обрядові надають кілька значень, в тому числі й апотропеїчне).
[29] Theod. Stud. Ep. 22, 25, 28, 31, 50.
[30] Видання: Parenti S., Velkovska E. (eds.) L`Eucologio Barberini gr. 336. R.,
2000. Fol. 186-191.
[31] 23. 2; 35. 1. 15.
[32] Titul. 1.
[33] Titul. 2.
[34] Згідно припущення О. М. Пентковського
(згаданий твір), під «благословенням» в «Еклозі» та «Ісагозі» слід розуміти чин
церковних заручин.
[35] Зауважимо, що Евхології кінця VIII-X століть
початкового виголосу вінчання просто не вказують.
[36] Напр., Sinait. gr. 958, X ст. і 973,
1153 р.
[37] Детальніше див. статтю про шлюб із
шостого тому «Православної енциклопедії» (вона ж: http://www.pravenc.ru/text/153321.html),
а також роботу: Khoulap V. Coniugalia
Festa: Eine Untersuchung zu Liturgie und Theologie der christlichen
EheschlieІungsfeier in der römisch-katholischen und byzantinisch-orthodoxen
Kirche mit besonderer Berücksichtigung der byzantinischen Euchologien.
Würzburg, 2003. (Das östliche Christentum; N. F. 52).
[38] Напр., Sinait. gr. 973, 1153 р.;
Athen. Bibl. Nat. 272, XIV-XV ст.ст.; Laur. L. 105, XV ст.; Philoth. 164,
XV-XVI ст.ст.
[39] PG. 155. Col. 512.
[40] Laur. L. 105, XV ст.; Taphou 615
(757), 1522 р. та ін.
[41] Евхологій 1536 року із афонської
Великої лаври (№ 21 за О. А. Дмитрієвським); пор. зі схожою вказівкою у Laur.
L. 105, XV ст.
[42] Так, наприклад, у Sinait. gr. 984, XV
ст.
[43] Порядок сучасної грецької вінчальної
Літургії такий (заручення відбувається перед нею): до мирної єктенії додаються
прохання чину вінчання; перед кожним із антифонів (текст антифонів особливий)
замість звичайних молитов голосно читаються по одній три перші молитви
вінчання; після малого входу і тропарів архиєрей вінчає і благословляє молодят,
потім йдуть Трисвяте і служба читань (вінчання); до сугубої єктенії після
Євангелія додаються особливі прохання; замість молитви усильного благання
голосно читається четверта молитва вінчання; далі Літургія служиться за
звичайним чином аж до Причастя мирян; наречені причащаються першими; молитва на
спільну чашу, споживання з чаші і решта частин чинопослідування вінчання відбуваються
після заамвонної молитви; відпуст Літургії складається зі звичайного та
вінчального.
[44] Див.: Σκαλτσής Π. Γάμος και θεία λειτουργία. Θεσσαλονίκη, 1998.
Немає коментарів:
Дописати коментар