«Словесну службу приносимо Тобі, Христе»

Святий апостол Павло, повчаючи римську християнську громаду про розмаїття служінь у Церкві, каже: «Тож благаю вас, брати, на милість Божу, віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові: богослужбу від вас розумну» (Рм. 13:1). У грецькому ориґіналі Павлового послання тут стоїть вираз λογική λατρεία, котрий можна перекласти по-різному: «розумна богослужба», «словесна служба», «словесне поклоніння» тощо. Така багатоплановість подає нам цікавий матеріал до роздумів, адже при співставленні перекладів з автентичним текстом виникають цікаві конотації. Ми знайдемо тут зв’язок і з розумом, і з логічністю, і зі словесністю, а ширше – також із Божественним Логосом, тобто Словом Божим, Ісусом Христом.

Поклоніння Богові, котре звершує людина, разюче відрізняється від хвали Творцеві, яку приносить Йому уся сотворена природа. Вона славить Господа винятково своїм існуванням, котре звершується згідно з даними Ним законами: «За Твоїми присудами все стоїть сьогодні, бо все Тобі служить» (Пс. 118:91). Людина ж (homo sapiens sapiens!) до цієї природньої прослави Бога додає також λογική λατρεία – словесне богошанування. Цим ми деякою мірою уподібнюємося до ангелів, духовних могутніх істот, котрі також розумно славлять Господа. Втім, вони не можуть здійснювати тілесного поклоніння Богові, будучи безплотними. Тобто, як бачимо, людська «словесна служба» є чимось цілком унікальним з-поміж усього сотвореного світу.

Отож, λογική λατρεία у широкому значенні – це кожен вияв людської прослави Бога, котрий ми як люди чинимо у духовно-тілесному вимірі. Якщо ж конкретніше, то так традиційно називаємо молитви та богослужіння літургії Церкви. Цікаво, що й сама літургія дуже часто підкреслює словесність як важливу прикмету нашої прослави Бога. Приміром, молитва анафори св. Василія Великого починається так: «Сущий Владико, Господи Боже, Отче Вседержителю, поклоняємий, достойно воістину, праведно і благо, як годиться величності святости Твоєї (…) Тобі приносити з серцем сокрушеним і духом смиренним цю словесну службу нашу». Християнин у літургійному служінні Богові постає як священик цілої вселенної, котрий возносить Богові «словесну службу» за всіх і за все.

Така виняткова прикмета християнського богопочитання ставить перед нами певні вимоги, про які нам варто бодай коротко згадати. Насамперед, ми покликані якнайчастіше звершувати «розумну богослужбу», тобто молитись поодинці та разом, щоб таким чином реалізовувати свою природню роль у цьому світі. Також ми маємо прагнути глибше пізнавати Бога, до Котрого молимось, себе, що здійснюємо молитву, і ближніх, з якими молимось, бо всі ми є особистостями, яким властиве зацікавлення одне одним. Наша участь у літургії Церкви має бути свідомою та осмисленою – мусимо змагати до доброго розуміння того, про що, як і чому молимось. Нам слід відкидати надуманий містицизм та проганяти «автоматизм» з наших молитов і богослужінь, бо кожне єднання з Господом є таїнством співучасті, яке потребує живої участі дітей і служителів Божих, а не якогось таємничого шаманства чи роботизованого виконання певних алґоритмів. Остання, але не менш важлива заувага: у богопоклонінні обов’язково мають брати участь як дух, так і тіло, – через традиційні молитовні жести та аскетичні вправляння; інакше навряд чи осягнемо «мистецтва молитви» за відомим святоотцівським виразом.

Журнал "Слово"