Тит Флавій
Климент, церковний письменник межі І-ІІ століть і очільник Олександрійської
катехитичної школи, зоставив по собі кілька цікавих праць. З-поміж них варто
особливо звернути увагу на твір «Педагог». У ньому Климент веде мову про
головного вихователя всього людства – Логоса, тобто Господа Ісуса Христа. Його
виховання потребують всі шукачі істини, а насамперед ті, котрі посвячені у
християнські таїнства і причислені до Церкви. Перед Божим лицем усі є дітьми, а
тому потребують того, хто міг би наставляти і провадити (з грецької «педагог» означає «той, що веде дитину»). Христос як
педагог є воднораз милосердним та справедливим. Логос вчить уникати зла і
прагнути добра, подаючи при цьому Свою допомогу. Основний підручник, котрий Він
поручає учням – це Святе Письмо. Головною ж метою Божественного Педагога є
привести усіх до небесного Отця.
Може
здатись, що «Педагог» був написаний «голим теоретиком», який вправлявся собі у
богослов’ї, але так не є. Будучи головою катехитичної школи, Климент створив цей
твір з цілком практичних спонук. Він готував оглашенних до прийняття хрещення,
тому написав їм практичне повчання про християнське життя. Варто зауважити, що
подібних творів для неофітів ранні отці Церкви зоставили чимало, бо до віри на
початках приходили здебільшого зрілі дорослі люди. Охрестившись, вони кардинально
змінювали своє життя, будучи готовими навіть на смерть заради Господа Ісуса. Не
дивно, отже, що наш літургійний календар пістрявіє численними днями пам’яті
ранньохристиянських мучеників. Їхня горливість до Бога та сміливе ісповідання
Христа на судилищах стали прикладом для подальших поколінь християн. Втім,
їхній небесний мученичий вінець та земна прослава значною мірою завдячують теж
і катехитичним повчанням, подібним до Климентового «Педагога».
Знаменитому
канцлеру Німеччини Отто фон Бісмарку приписують такі слова: «Війни виграють не генерали, – війни
виграють шкільні вчителі та парохіяльні священики». Перефразовуючи їх,
можемо певно заявити: світ матиме майбуття і не знищить сам себе лише тоді,
коли підкориться Божественному Педагогові – Господу Ісусові Христові. Глибоке довір’я
до Бога ніколи не буває ошукане, бо Він провадить Своїх обранців так, як батько
веде за руку дитину. Послання до Євреїв твердить: «…кого Господь любить, того карає, і б'є кожного сина, якого приймає. На
вашу науку ви терпите. Бог поводиться з вами, як із синами. Хіба є такий син,
що його батько не карає? (…) Він же (карає) нам на користь, щоб нас зробити
учасниками святости Своєї» (Євр. 12:6-7.10). У такому світлі численні
трагічні перипетії двотисячолітньої історії Церкви постають саме як виховний
процес, котрий премудро чинить Слово Боже зі Своїми вірними.
Про цю ж Божественну
спасенну педагогіку дуже влучно говорить стихира служби новомучеників УГКЦ: «Все возложивши на Бога уповання, ви
прийняли заповіт Небесного Вчителя, що сказав: ‘Хай не тривожиться серце ваше!’ Тож і у вірі радісно
поживши, і кожноденним служінням душі укріпивши, ви подвиг мучеництва й ісповідництва
прийняли, перейшли через многі страждання і муки. З землі української – небесні
громадяни, ви тепер сяєте там, де в Отця жител багато, і з дерзновенням
молитеся за душі наші». Приклад життя наших блаженних мучеників хай буде нам запевненням, що
Логос обов’язково приводить до Отця тих, котрі коряться Його повчанням.
Немає коментарів:
Дописати коментар