Колір риз у Хрестопоклінну неділю

Колір риз у Хрестопоклінну неділю

Цьогоріч свято Благовіщення святкуємо разом із Хрестопоклінною неділею. Окрім інших питань літургійної практики, виникає питання літургійної барви у випадку такого свята. Свято Благовіщення має особливий статус серед інших богородичних свят зокрема тому, що в більшості випадків його святкують у часі Великого посту чи П’ятдесятниці. 

Що стосується літургійної барви, необхідно розрізнити дві особливості, на які слід звернути увагу. У першу чергу йдеться про поєднання богородичного свята із недільною службою, яка, відповідно до Типика має перевагу над богородичним святом у всьому, окрім читання Євангелія: «служба свята поєднується з недільною октоїха, яка бере перше місце»[1]. Це означає, що недільна служба переважає над службою свята, тому ризи мали би бути відповідні неділі — тижневому святкуванню Воскресіння Христового — світлої барви.

Стосовно чину благословення пасок у Велику Суботу

Львів, 29 квітня 2013 р.Б.
Вих. ПЛК № 41/2013

Всесвітлішим та всечеснішим отцям,
Головам Літургійних Єпархіальних Комісій
Високопреподобним отцям,
Представникам від монаших спільнот

Стосовно чину благословення пасок у Велику Суботу

У наших Церквах існує прадавня традиція благословляти пасхальний хліб та інші страви у Велику Суботу після вечірні з Літургією св. Василія Великого. Ця традиція сягає початків християнства і пригадує нам, що саме це богослужіння, на якому є прекрасна традиція зміни риз із постових на світлі, завершувало піст і розпочинало пасхальні святкування. У давній Церкві воно відбувалось таким чином, щоб час зміни одягу збігався з північчю - часом Воскресіння Христового. Тому наприкінці цього богослужіння відбувалось освячення їжі, яку часто починали їсти на подвір’ї храму. З часом служіння вечірні з Літургією св. Василія перенесли на суботу, при чому чин освячення пасхальної їжі зберігся прив’язаним до цього богослужіння до наших днів.

Інструкція щодо подання і затвердження літургійних текстів, їх перевидань та перекладів

Інструкція щодо подання і затвердження літургійних текстів, їх перевидань та перекладів

Господь і Бог наш Ісус Христос, відвічне Слово Отця, бажаючи спасти людину, яка, прийнявши від диявола слово непослуху, втратила благодать богоспілкування, Сам став людиною і своїм життям, стражданнями, смертю та воскресінням знову дав нам можливість зі сміливістю неосудно називати Бога Отцем. Сповнивши ж все діло спасіння, Він вознісся у славі і вознесінням своїм прославив людську природу, як Богочоловік возсівши по правиці Отця. Відтоді і аж до свого славного зновупришестя Він завжди збирає своїх вірних і “єднає зі Собою свою возлюблену Невісту – Церкву, яка взиває до свого Господа і через Нього поклоняється Вічному Отцеві”[1].

Церква завжди з великою увагою ставилася до свого літургійного благочестя, свідома того, що “кожне літургійне богослужіння - оскільки є ділом Христа-священика та його Тіла, тобто Церкви, - є найвищою мірою священнодіянням” (КСЛ 7), у якому “за посередництвом Святого Духа здійснюється таїнство нашого спасіння, звершене в часі Пасхи Господа нашого Ісуса у послусі відвічній волі небесного Отця. У священному таїнстві воскреслий Христос жертвує себе самого, вповні уподібнюючи нас на свій образ через дар свого Духа, так, що для нас “життя - Христос”[2].

Послання Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства про літургійні питання

Київ, 8 лютого 2007 р.Б.

Послання Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства
про літургійні питання

Дорогі Брати й Сестри!

1. Ми, ваші єпископи, звертаємось до вас із приводу дуже важливої проблеми. Йдеться про літургійне життя нашої Церкви. Богослуження, а особливо Свята Літургія, Служба Божа, – це наша спільна молитва, спільне прославлення Господа Бога, це молитва цілої Церкви. Чим молитва прославлення, подяки, покаяння й прохання є для кожного з нас особисто, тим є літургійна молитва для всіх нас разом зібраних у Святій Церкві. Отже, все, що стосується літургійної молитви, є дуже важливим, бо це не тільки наше приватне звернення до Бога, але спільне прославлення Єдиного у Пресвятій Тройці Господа, до якого ми, згідно з Божим Об’явленням та церковним законом, покликані та зобов’язані як церковна спільнота. У літургійній молитві, молитві Святої Церкви, Бог особливо присутній для нас – Його сотворінь, Його народу, Його дітей; а ми в такий же особливий спосіб присутні для Нього.

2. Літургійна молитва, з огляду на свій спільнотний характер, повинна бути впорядкованою і мати встановлені форми. Порядок змісту й форми літургійних молитов – вироблений упродовж віків цілими поколіннями святих та підтверджений церковною владою – забезпечує нам не тільки зовнішній лад у спільній молитві, але також правильне передання об`явлених Богом правд віри. Ці правди є основою нашого релігійного життя та шляху до спасіння наших душ. Такий зовнішній і внутрішній порядок у літургійному житті членів Христової Церкви називаємо літургійним обрядом.

Рішення і постанови Синодів УГКЦ (1998-2006 рр.)

Львів–Крехів, 1–10 вересня 1998 р. Б.

3. Прийняти пасторальний напрям літургійної обнови як нормативний для праці Літургійних комісій (Синодальної та Патріаршої).

4. Випрацювати для затвердження Синодом Єпископів УГКЦ 1999 року десятилітній план праці Синодальної Літургійної комісії.

5. Видати Пастирський лист про літургійну обнову, її потребу, ціль та проведення.

6. Затвердити текст Молебню до Пратулинських мучеників для літургійних богослужінь.

7. Нагадати ієрархам і духовенству, що літургійні тексти повинні бути перевірені Патріаршою Літургійною комісією й затверджені відповідною церковною владою.

8. Синод Єпископів УГКЦ ухвалив толерувати невживання слова «православний», де цього вимагає душпастирська розсудливість.

9. Доручити Патріаршій Літургійній комісії визначити дні святкувань для богородичних ікон, прославлених в Україні.

31. Затвердив такий список та персональний склад Синодальних Комісій і накреслив для кожної з них конкретні завдання на наступний рік:

1) Літургійна комісія: голова – Верховний архиєпископ, член – Владика Лаврентій Гуцуляк;

Постанови та Рішення стають правосильними від 1 (14) жовтня 1998 року на свято Покрови Пресвятої Богородиці.

Ці Постанови Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, який проходив 1–10 вересня 1998 року в Крехові в Монастирі Отців Василіян, витягнуті з Протоколів сесій №№ 1–9, затвердили Владики Синоду Єпископів '98.

Рішення і постанови Синодів УГКЦ (1989-1997 рр.)

Рим, 24 вересня – 8 жовтня 1989 р. Б.

1. Синод стверджує, що офіційною літургічною мовою в УГКЦ є церковно-слов'янська мова. По Другому Ватиканському Соборі існує тенденція в богослужіннях уживати більш зрозумілу вірними живу народну мову. Синод схвалює практику в наших богослужіннях уживати живу українську мову (чи мови країн нашого поселення) там, де є така потреба, для кращої євангелизації наших вірних, а особливо молодих поколінь.

2. Синод постановляє, щоб там, де в богослужіннях уживається українська мова чи мови країн поселення, для збереження нормативності, всі придержувалися тексту Літургікону виданого Синодом Єпископів УГКЦ 1988 р.

3. Синод постановив, щоб Владики і всі заінтересовані особи присилали свої письмові позитивні і обгрунтовані зауваження до українсько-англійського Літургікону, який вживається ad experimentum на п'ять років, до 1 квітня 1990 року, до Літургічної Комісії (копію Блаженнішому) стосовно мови і поодиноких висловів чи фраз. Все, що сказане вище стосовно Літургікону, стосується також і Архієратикону, виданого Синодом в українському перекладі.

4. Синод схвалив «Устав Архієрейської Божественної Літургії святого Отця нашого Івана Золотоустого і святого Василія Великого», що його приготував Митрополит Стефан згідно з рубриками Архієратикона, виданого Апостольською Столицею 1973 р. і „Ordo celebrationis", виданого Апостольською Столицею 1941 р.

5. Синод рішив, щоб для нормативності у всенародному самоїлковому літургічному співі в Літургіях, котрі служать українською чи англійською мовами за текстом, виданим Синодом 1988 року, Владики напротязі одного року прислали до Синодальної Літургічної Комісії свої зауваження стосовно проекту самолівки, розданого під час Синоду. Синодальна Під-Комісія Літургічного Співу відтак приготовить підручник для вивчення всенародного самоїлкового співу.

Благовісник Верховного Архиєпископа візантійсько-слов'янського обряду (вибране 1965-1966 рр.)

Благовісник, р. І, кн. 1, 1965
«[…] постановляємо й подаємо оцим письмом до відома, що в нашій католицькій Церкві візантійсько-українського (греко-руського) обряду постанови Декрету Собору про Східні Католицькі Церкви входять в життя з Празником Благовіщення Пресвятої Богородиці, тобто з днем 25 березня 1965 (за старим стилем), або з днем 7 квітня 1965 р. (за новим стилем)» (с. 3).

Інструкція щодо обмеження почестей християнського похорону для духовенства Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ

Нижченаведені норми регулюють спосіб звершення християнського похорону та покликані допомогти душпастирям УГКЦ в непростих пастирських ситуаціях. Вони є практичним застосуванням приписів ККСЦ і документу 47 сесії Синоду Києво-Галицького Верховного Архиєпископства "Пастирські та літургійні роз'яснення щодо Чину похорону" та ґрунтуються на традиціях, що склалися в УГКЦ впродовж її історії, впорядковуючи та адаптуючи їх до нових суспільних умов. Окрім тих випадків, де це окремо вимагається цією Інструкцією, за порадою до місцевого ієрарха душпастирі повинні звертатись також в інших нелегких ситуаціях.

Обмеження почестей християнського похорону в УГКЦ встановлюється для наступних категорій осіб:

1. Нехрещені особи

А. Якщо помирає нехрещена дитина, що її батьки мали намір охрестити, або особа, яка виявляла бажання найближчим часом прийняти Святу Тайну Хрещення, то душпастир, порадившись з місцевим ієрархом, може уділити Чин похорону неурочистим способом (пор. кан. 876 §2). В таких випадках увечері служиться парастас; домовину з тілом до храму не заноситься; священик не вживає фелону і кадила; похоронну процесію можна очолити, несучи хрест, проте не слід нести хоругв, і священик не йде у процесії, а лише на могилі померлого служить панахиду і запечатує гріб.

Б. Якщо помирає нехрещена особа, яка не мала наміру приймати Тайни Хрещення, то їй Церква відмовляє у Чині християнського похорону. У похоронній процесії не повинно бути жодних атрибутів християнства, не дзвонять у церковні дзвони і священик лише на прохання родини може запечатати гріб, і то не у день поховання. Захоронення нехрещеної особи проводиться на спеціально відведеному місці християнського цвинтаря, де це є можливо.

2. Хрещені некатолики

Рішення про можливість і спосіб звершення християнського похорону для таких осіб приймає місцевий Ієрарх, враховуючи місцеву практику та обставини (пор. кан. 876 §1).

3. Прилюдні грішники

Якщо помирає прилюдний грішник, то Чин похорону звершується неурочистим способом. У такому випадку не дзвонять у церковні дзвони, похоронну процесію очолюють хрестом без хоругв, проте священик не бере у ній участі. Увечері служиться парастас, домовину з тілом до храму не заноситься, священик не вживає фелону і кадила...

4. Загальновідомі віровідступники, єретики, розкольники і войовничі атеїсти

Таким особам, якщо вони не подали перед смертю якихось ознак каяття, Церква відмовляє у християнському похороні. У похоронній процесії не повинно бути жодних атрибутів християнства, не дзвонять у церковні дзвони, а священик лише на прохання родини може запечатати гріб, і то не у день поховання. Захоронення таких осіб проводиться на спеціально відведеному місці християнського цвинтаря, де це є можливо.

5. Ті, хто вибрав кремацію свого тіла

А. Якщо ці особи вибрали кремацію свого тіла не з причин, що суперечать християнській вірі, то над ними слід відслужити церковний похорон у такий спосіб, щоб уникнути згіршення і продемонструвати, що Церква віддає перевагу похованню тіла перед кремацією (пор. кан. 876 § 3). У такому випадку дзвонять у церковні дзвони, похоронну почестей християнського похорону не робиться, однак до храму покійного не заносять.

[6. Самогубці]

Б. Якщо особа закінчила своє життя самогубством під впливом або в стані глибокої депресії, то не дзвонять у церковні дзвони, похоронну процесію очолюють хрестом без хоругв, проте священик не бере у ній участі. Ввечері служиться парастас; тіло до храму не заноситься; священик не вживає фелону і кадила; у прощальній проповіді священик має, з однієї сторони, підтримати і розрадити рідних і близьких, які шукають опори у Церкви, а з другої - нагадати, що це трагедія усієї Церкви (пор. 1 Кор 12:26); на цвинтарі, відслуживши панахиду, священик запечатує гріб.

В. Якщо особа закінчила своє життя самогубством навмисно і при повному розумі, то в дзвони не дзвонять; тіло до храму не заноситься; похоронну процесію очолюють хрестом без хоругв, проте священик не бере у ній участі. Парастас увечері не служиться, а на цвинтарі над могилою даної особи присутній священик проведе спільну молитву (напр. Отче наш і Богородице Діво) та запечатає гріб покійного. Беручи до уваги стан рідних і близьких, священик може звернутися до них словом християнського співчуття і розради. Захоронення таких осіб проводиться на спеціально відведеному місці християнського цвинтаря, де це є можливо. Принагідно в інший день, священик може відслужити Панахиду, долучаючи імена інших померлих християн.

Заувага. Якщо існує аргументований доказ або поважно умотивована підозра, що особа не вчинила самогубства, а померла внаслідок насильницької смерті, немає підстав відмовляти їй у християнському похороні.

+ ЛЮБОМИР

Дано у Києві, при Соборі Воскресіння Христового, 31 жовтня 2009 року Божого

Опубліковано у «Львівські Архиєпархіяльні вісті» №2 2010 р.

Джерело: християнський портал КІРІОС

Витяги з документів синодів УГКЦ про пости та служіння Літургії у Великий Піст

Замойський Синод 1720 р. Б.

Титул XVI «Пости і Свята»

Позаяк без необхідності християнин не повинен обтяжуватися постами, тому-то слід пильнувати, щоб зберігалось те, що потрібно зберігати згідно з обрядом та приписом нашої Церкви.

Отож, починаючи з Чотиридесятниці Великого посту від понеділка після Сиропусної неділі аж до дня Святої Пасхи, якому передуватиме піст одного «молочного» тижня; другий – передріздвяний – від 15 листопада аж до Різдва Господа (нашого) Ісуса Христа, з утримуванням від молочних страв; третій – перед Успінням Пресвятої Богородиці, від 1 аж до 15 серпня; четвертий - перед святом Святих апостолів Петра і Павла: від першої неділі після П'ятдесятниці аж до свята тих же апостолів.

Проте Святий Синод вважає, що від цього частково або повністю можуть бути звільнені селяни та інші робітники, позаяк припадає час, коли збирають плоди (з тієї причини ледве чи зберігається це у Литві). П'ятий піст є у саме свято Воздвиження Чесного Хреста; шостий – у саме свято Усікновення голови Йоана Хрестителя. Крім того протягом цілого року (слід постити) у середу і п'ятницю кожного тижня. Святий Синод наголошує: оскільки християни ведуть постійну боротьбу з тілесними спокусами, то ж хай для їх подолання та злагіднення Божого гніву використовують піст, який не менше потрібний, ніж ліки для ран.

Норми служіння Божественної Літургії

ЗАТВЕРДЖЕНО
на трирічний випробувальний термін
з 11 березня 2013 року Божого
Постановою №3 59-ї сесії Синоду Єпископів
Києво-Галицького Верховного Архиєпископства
Української Греко-Католицької Церкви

Норми служіння Божественної Літургії

1. Священик може служити лише одну Божественну Літургію на день і користати з пожертви за неї.

2. Служити другу чи третю Божественну Літургію того самого дня в різних парафіях (релігійних громадах) або того самого дня для тієї ж парафії (релігійної громади) та користати з пожертви за них священик може:

2.1. На підставі Декрету іменування до душпастирства у двох або трьох парафіях (релігійних громадах) у таких випадках:

2.1.1. У неділі та свята, коли вірні зобов’язані брати участь у Божественній Літургії, а парох (адміністратор) зобов’язаний без винагороди служити за парафію.

2.1.2. В інші літургійні дні на прохання парафіян у різних парафіях (релігійних громадах) того самого дня за домовленістю.

2.1.3. Служити Божественну Літургію в намірі, отриманому з іншого джерела (особливо «інтенції» – кан. 717 Кодексу Канонів Східних Церков (ККСЦ)), та користати з пожертви за неї священик може тільки в дні, у які не має жодного іншого законного зобов’язання щодо служіння Божественної Літургії (п. 1).

"Святая Десятуха, молися о нас!"

Не тільки в "Мелочах..." о. Ардова можна зустріти веселі оповідки про "Святу Десятуху". Виявляється, це реалії парафіяльного життя в Білорусії. Але не тільки там.

Якось цілком випадково надибав на сайті монастиря "Київський Назарет" (УПЦ МП) "Службу десятій п'ятниці". Відкриваю - і замість очікуваної "Десятухи" (о диво!) - уніатська служба святу Сострадання Богородиці, яка в УГКЦ приписана на суботу 3-го тижня по П'ятдесятниці.

Отакі цікаві (можна сказати, екуменічні) речі діються зараз в літургійному житті Київської Церкви :)

Неділя. Літургійний рік

Неділя

У Старому Завіті окрема Божа заповідь наказувала святкувати суботній день. Цей день мав вічно нагадувати ізраїльтянам про створення світу, Божі добродійства та умову-завіт між Богом і людьми.

У Новому Завіті цей обов'язок віддання чести Богові перехо­дить на неділю. У документі Другого Ватиканського Собору — Конституції про Святу Літургію сказано: "За апостольською тради­цією, яка бере свій початок від самого-таки дня Христового Воскре­сення, Церква святкує кожного восьмого дня пасхальне таїнство, що його слушно називає Господнім днем, або неділею" (§ 106).

Субота зобов'язувала передусім до спокою, утримання від усякої фізичної праці. Головний недільний обов'язок перших хрис­тиян — зустріти воскреслого Христа через участь в Євхаристійній Жертві та злучитися з Ним у святому причасті.

Тож нічого дивного, що неділя від самого початку стає важ­ливим Господським святом та основою літургійно-церковного року. Святкування недільного дня має довгу й цікаву історію. Отже, у цьому розділі хочемо подати коротку розвідку про історію святку­вання неділі.

Символ і реальність у Літургії. Літургійні жести та знаки

Символ і реальність у Літургії

У своєму житті ми досвідчуємо багато символів (від грецьк. «кидаю разом»), які мають на меті щось до нас донести. Для нас зараз символ часто є чимось нереальним, навіть таким, що до реальності прямого стосунку не має. Втім, символи бувають різні.

Отож, символи є:

1)           репрезентативні – такі, що лише про щось інформують, не маючи прямого відношення до реальності;

2)           реальні – такі, що собою уприсутнюють, реалізовують те, що є реальністю.

В епоху Середньовіччя виробилось уявлення про символ, як про такий, що до реальності прямого відношення не має, але тільки образно може про неї засвідчити. Цей символ є репрезентативний.

Кажучи про світ, в якому ми живемо, святі Отці називали його таїнством і символом, наголошуючи, що через нього ми можемо освятитись, бо його Творцем є Господь. Тому все, що є навколо нас, символічно вказує на Того, хто все це створив. Більше того – сама людина є символом Бога, бо носить Його образ. Такий символ є реальним, бо має прямий стосунок із реальністю.

Літургійний час. Богослужбові кола

Час

Існування людини в часі вказує на її обмеження і минущість: час позначає початок і кінець нашого земного життя. Ми вимірюємо хронологічний, історичний час різними одиницями: днями, тижнями, місяцями, роками. Саме в цей історичний час увіходить Бог. Будучи безсмертним, Він воплотився, народився, жив і помер як людина, а Своїм воскресінням третього дня розірвав кайдани минущості. Адже «Христос, воскреснувши з мертвих, вже більше не вмирає: смерть над Ним більше не панує» (Рм. 6, 9). Людина в Христі переходить із минущості до життя вічного «нині, і повсякчас, і на віки віків»: «Завжди діє одна й та ж сама благодать Святого Духа. І щоразу це – Пасха».

У богослужбовому житті Церкви таїнство Пасхи є осердям літургійного часу, в якому уприсутнюються та актуалізуються події спасіння. У богослужіннях Церква споминає спасительні Таїнства Ісуса Христа. Оскільки Пасха Христа триває в минущому часі, то й богослужіння Церкви побудовані в трьох колах, відповідно до трьох одиниць часу – добовому, тижневому та річному. При цьому повний цикл кожного виду богослужіння складає так зване богослужбове коло.

Ікона

Етимологія поняття «ікона»

У грецькій мові термін eikon має декілька значень, основними з яких виступають такі як «зображення», «образ», «мисленний образ», «бачення», «уподібнення».

Тобто будь-що, що щось представляє, є eikon. У сучасній мові слово „ікона” закріпилося за священними зображеннями як предметом культу та почитання. Крім того поняття „образ” (означення абстрактного духовного уявлення про предмет та явище) та „ікона” у сьогоденні вживаються як синоніми, тоді як у грецькій мові поділу на образ та ікону не було. Крім того, грецькою мовою слово „ікона” синтетично означало і матеріальне (зображення), і духовне (мисленний образ) у їх нероздільному взаємозв’язку.

Літургійні книги

Першохристиянське богослужіння, яке проводили святі апостоли,  відбувалося без книг і базувалось на Святому Письмі та старозавітніх традиціях. Згодом ці ранні богослужби вдосконалено, видозмінено та доповнено новими, збагачуючи їх духовним змістом і красою. Про їхній порядок та внутрішнє наповнення після апостолів дбали святі отці та церковні письменники, які, опираючись на твердому фундаменті Божого об’явлення та апостольського передання, доповнювали та формували молитву Церкви, упорядковуючи старі та укладаючи нові молитвослів’я і встановлюючи чин-порядок літургійних відправ. Так століттями творились наші богослужбові книги, вбираючи у себе досвід спілкування з Богом найкращих і найвизначніших християн. Між ними відомими є єпископи, священики, ченці і черниці, царі та звичайні миряни, які були віддані Господеві та Його Церкві і вчили вірних жити, молитися, славити й оспівувати Бога, єдиного у Святій Тройці, що покликав людину до спілкування з Собою, очікуючи на її добровільну відповідь.

Літургійний посуд

1. Євхаристійний посуд

Чаша (грецькою потир – посуд для пиття) – кругла чаша на підніжкові. Унаочнює собою чашу з вином, яку Ісус Христос подав Своїм учням на Тайній Вечері[1].  Також символічно чаша означає Пресвяту Богородицю, яка вмістила в себе Хліб життя – Господа і Спаса Ісуса Христа. Чаша використовується при служінні Божественної Літургії: до неї на проскомидії вливають вино і воду та покривають покровцем; під час Великого входу її переносять на престол; під час молитов анафори розведене вино у чаші перемінюється на Кров Господню; після роздроблення Святого Агнця до чаші вкладається його частка і вливається гаряча вода – т. зв. «теплота»; з чаші причащається духовенство Святої Крові і до неї згортають освячений Хліб – Христове Тіло; з чаші причащають вірних Святими Христовими Тайнами; чашу після причастя переносять на жертовник, де диякон споживає з неї решту Святих Дарів. Чаша виготовляється звичайно із коштовних (золота, срібла) чи інших (які не окислюються) металів, або лише покривається позолотою.

Літургійні ризи

Одяг старозавітного священства

«Ти справиш священні ризи Аронові, братові твоєму, на славу й на окрасу. Ось які ризи нехай справлять: нагрудник і ефод; та верхню ризу - хитон мережаний, митру й пояс зроблять вони священні ризи Аронові, братові твоєму й синам його, щоб був священиком мені.

 Вони візьмуть на те золота й блакиту, порфіри й кармазину та тонкого полотна. Зроблять вони ефод із золота, блакиту, порфіри й кармазину та тонкої льняної тканини, мистецької роботи. На обох кінцях його мають бути прив'язані два нараменники, щоб ними його прив'язувати. І по-мистецькому вироблений пояс на ньому для оперізування, буде однакової роботи й одноцілий: із золота і блакиту й порфіри та кармазину і тонкого льняного полотна.  І візьмеш два онікси і вирізьбиш на них імена синів Ізраїля. Шість імен їхніх на одному камені, і шість других імен на другому камені, по черзі їх народження.  Робом ритівника самоцвітів, як вирізьблюють печатки, вирізьбиш на двох каменях імена синів Ізраїля, і в оправу з золота оправиш їх. І прикріпиш обидва камені на нараменниках ефоду, як камені на спомин синам Ізраїля. Арон носитиме їх імена перед Господом на своїх раменах на спомин. Зробиш дві золоті оправи,  і два ланцюжки з щирого золота; зробиш їх, сплівши як шнурки мотузкові, та й причепиш шнурові ланцюжки до оправ.

Поділ храму

Храм у нашій традиції ділиться на три частини: святилище (вівтар), храм вірних (нава) і притвор (паперть).

Притвор. Західна частина храму називається притвором. З нього починається входження християнина до храму і, воднораз, до Церкви – спільноти християн. Захід – місце темряви, оселя лукавого. Тому входячи до храму, ми відходимо від заходу до сходу – до Христа, Сонця правди. Підводячись сходами притвору по дорозі до храмових дверей, християни наче підносяться від земного до небесного, «відкладають всяку житейську печаль, щоб прийняти Царя всіх».

Храм (церква)

Для означення будівлі, в якій збирається церковна громада для звершення богослужінь, у нас назагал вживаються два терміни: церква і храм. Обоє є давніми слов’янськими словами. Слово «церква» походить від грецького κυριάκον (Κύριος – Господь, οἰκία – сім’я, будинок) і означає «Господня сім’я», «Господній дім». Себто, та будівля, в яку сходяться християни, є наче домашнім сімейним будинком для Господа і всієї Церкви – Його сім’ї[1]. Слово «храм» теж означає «дім», «будівля», краще «господа».

Літургія і обряд

Літургія – (від гр. λεῖτος – громадський, народний; ἔργον – справа, служба) – у давній Греції – кожне служіння чи діло, що звершувались для громади-народу (напр. служба у війську, урядування, праця в полі чи на дорогах тощо); у ширшому значенні – всі прилюдні богослужіння Церкви, вся сукупність видів богопочитання, які вона вживає (напр. вечірня, утреня, акафіст тощо); у вужчому значенні – богослужіння, на якому приноситься Богові жертва Євхаристії, тобто Божественна Літургія (чи Служба Божа).

У Біблії Старого Завіту (переклад LXX) літургією називається служіння священиків у храмі (напр. Вих. 16:9; 28:43; 29:30; Чис. 4:3.25.39; Йоіл. 1:9). В Новому Завіті літургія – це, окрім згаданого значення (напр. Лк. 1:23; Євр. 9:21), також служіння Богові Його Церкви (напр. Ді. 13:2; Рим. 15:16) і, головно, її голови – Ісуса Христа, який сам є Великим Архиєреєм (напр. Євр. 10:21). У ранній Церкві літургією називали головно приношення Євхаристії (з ІХ століття «Літургія» вживається як terminus technicus для цього).

Російська Православна Церква і греко-католики на Західній Україні

До питання "міжконфесійного протистояння" на Західній Україні, про яке періодично висловлюються представники РПЦ та УПЦ (МП), пропоную власний переклад нещодавно знайденої мною статті "Русская Православная Церковь и греко-католики на Западной Украине" сучасного російського дослідника Миколи Мітрохіна, яка вийшла друком у часописі "Отечественные записки" в 2002 році.

Хоча з моменту написання статті минуло вже трохи більше десяти років, але проблеми, висвітлені в ній, й досі не втратили актуальності, а тому можуть спонукати читачів до певних роздумів.

* * *

У сфері церковно-державних відносин в Росії минулі зима і весна пройшли неспокійно. Скандал, що почався з протестів Московської патріархії проти передбачуваного візиту Папи Римського до Росії, швидко переріс у масштабну антикатолицьку кампанію, яка вплинула не тільки на відносини між цими Церквами, а й на міждержавні відносини Росії з Ватиканом, США та Польщею. На початку літа 2002 року православно-католицьке протистояння, як виглядає, було далеким від закінчення, хоча загострення пристрастей дещо зменшилось.

Папа Римський Іоанн Павло II є одним із символів сучасного європеїзму. Він давно вже став людиною, що уособлює нове розуміння західної гуманістичної традиції. Він виявився співзвучний щодо епохи, яка почалась після Голокосту і ГУЛАГу. Епохи, в якій головними цінностями для європейців стали співчуття і толерантність.

"О, він священнодіє..."

Сьогодні вкотре задумався над нашим богослужінням, прочитавши короткі опуси жж-блогера sibeaster на адресу Страсного тижня і Пасхи (вони тут, тут і тут). Моментами, нмсд, в них звучать якісь не зовсім християнські нотки, але багато з чим можна погодитись.

Особливо мене повеселив випад щодо "священнодій": 

"Священнодії - найдурніше слово: коли священик просто стоїть і молиться - це нецікаво, а от коли він пішов із кадилом - о, він священнодіє!".