Божественна Літургія. Короткий коментар

Приготування до Літургії

Для достойного звершення Євхаристії готуються як її служителі (єпископи, священики, диякони тощо), так і вірні, що беруть у ній участь. Священнослужителів устав закликає до сердечного спокою і примирення з усіма, уникання гріхів (навіть лукавих думок) та євхаристійного посту. Цього ж мають дотримуватись і благочестиві вірні, які готуються принести Богові жертву благодарення та причаститись Святих Таїн. Давніші приписи передбачали також посилену домашню молитву у вигляді Правила до Святого Причастя, тобто канону та молитов про достойне прийняття Євхаристії, яке молились як священнослужителі, так і вірні. Оскільки Літургія є благодаренням Богові всецілої людини, то й приготування включає в себе як духовний (молитви, душевний спокій…), так і тілесний (чистота, піст…) виміри.

Перед початком Літургії священнослужителі моляться т. зв. вхідні молитви перед іконостасом, просячи Господа прощення гріхів та укріплення на звершення Безкровної Служби. Поцілувавши ікони та увійшовши до вівтаря, служителі цілують св. престол, Євангеліє та хрест і вдягаються у всі священні ризи. Це означає те, що попри всі недоліки, якими, безперечно, обтяжена кожна людина, Сам Господь перемінює нас тоді, коли ми приступаємо до Нього, покриваючи наші гріхи Своєю благодаттю. Після одягання риз слідує вмивання рук, що здійснюється не так задля тілесного бруду, але радше на знак душевної чистоти.

Проскомидія

Після належного приготування, служителі стають до звершення проскомидії (грецьк. «приношення») – початкової частини Божественної Літургії, під час якої звичайна людська пожива – хліб і вино – готується для принесення у жертву Богові. Згідно церковного уставу, на проскомидії жертвуються п’ять просфор із квасного (дріжджового) пшеничного тіста і виноградне вино з домішкою води. Із першої просфори священик копієм вирізає кубічну частину хліба – Агнця, якого жертвує на спомин Єдинородного Сина Божого. Поклавши Агнця на дискос, священик хрестовидно надрізує його та проколює з правого боку, молячись слова Євангелія св. Йоана про те, що із пробитого ребра Христового витекли кров і вода. Тут же диякон на спомин про це за благословенням священика вливає до чаші вина і трохи води (за юдейським звичаєм вино вживали розведеним).

З інших просфор служитель виймає та викладає поруч Агнця частиці у пам’ять Богородиці, святих, живих і померлих, єднаючи так навколо Христа усе Його Тіло – Церкву. У цьому моменті проскомидії священик молиться за всіх, що поручились його молитвам, викладаючи за них частиці, наче їх самих ставлячи перед престолом Божим. У давнину вірні для цього поминання приносили різні дари. Згодом з-поміж усіх зостались лише хлібці-просфори, якісне вино та матеріальна винагорода, які й досі вірні жертвують на Літургію.

Пом’янувши всіх, що просили про молитву, священик з дияконом покривають святий хліб звіздою, а Дари разом – покровцями. Кожна із цих святих речей обкаджується, як кадяться й самі Дари, щоб вказати, що вони є приємним запахом всепалення Богові, бо приготовані за заповіддю Його Сина, який добровільно Сам Себе у жертву приніс і учасниками якої стаємо ми й зараз. На завершення проскомидії священик молиться, щоб Господь милостиво прийняв приготоване приношення і зглянувся над тими, що його принесли і за кого принесли. Диякон у цей час кадить св. престол, вівтар, іконостас і, за уставом, увесь храм та всіх людей, вшановуючи їх як образ Божий і вказуючи на те, що всі ми разом творимо одну Церкву Христову, яка є приємними пахощами Богові Отцеві, бо є Тілом Його Сина, яке, щойно пожертвуване, спочиває на жертовнику.

Початок Літургії оглашенних (Літургії Слова)

Першим виголосом, який чують вірні на Літургії, є слова благословення Божого Царства. Ми не згадуємо на початку про наші гріхи, не починаємо одразу чогось просити, але віддаємо усю славу Господеві, визнаючи Його володіння благословенним. Царство Небесне вже є поміж нами і в нас, і ми всі покликані до нього – потрібно тільки увійти, відгукнутись на Божий поклик. На знак цього ми відповідаємо своїм «Амінь» на перший виголос Літургії, заявляючи цим: «Істинно, ми є громадянами цього Царства Отця, Сина і Святого Духа, тому спішимо до нього увійти і в ньому перебувати». Отож, вже на початку Літургії ми маємо наче заввершення усієї нашої надії, початок і кінець усього в одній точці.

Першою спільною молитвою всієї церковної громади на Літургії стає мирна єктенія (від грецьк. «протяжна»), яку виголошує диякон, закликаючи до молитви усіх присутніх. Єктенія ця має ієрархію прохань, починаючись від пренебесних прошень і завершуючись нашими земними потребами. Найперше просимо про мир, який має з небес зацарювати у нас. Сам Христос є нашим миром. Молимось також за святі Церкви всього світу, щоб вони добре стояли у вірі і були поєднані між собою на свідчення Божого Царства любові. Молимось за храм, у якому зараз перебуває Церква, щоб і ми самі, з вірою, благоговінням і страхом Божим у ньому зібрані, були Божим храмом. Молимось також і за ієрархію церковну – духовних наших отців та всіх тих, що провадять нас до спасіння. Згадуємо про наше середовище, в якому живемо – наш народ, його владу, воїнство, наші міста і села та й усі країни земні, в яких з вірою живуть люди. Просимо у Господа доброї погоди, обилля земного врожаю та спокійних часів, тобто гармонії нашого життя із природою. Молимось про спасіння також усіх тих, що не можуть зараз стояти із нами перед Господом, бо є подорожніми, недужими, страждаючими і полоненими. Благаємо у Бога і для самих себе визволення від всякої скорботи, гніву і нужди, щоб були ми захоронені від усього цього Його благодаттю – даром, на який ми заслужити не можемо. На завершення єктенії згадуємо Божу Матір і всіх святих, прохаючи їхньої допомоги у тому, щоб усі ми всеціло віддались Христові, довірились Йому.

Відповідь «Господи, помилуй», якою ми відгукуємось на прошення цієї та багатьох інших єктеній, має дуже широке значення. Грецьке слово «елейсон», яке перекладаємо як «помилуй», має у своєму корені значення і помилування, і вказівку на оливкову олію – «єлей», ще біблійний символ Божої доброти, щедрості, благовоління та зцілення. Тому наше благання «Господи, помилуй» має значення не тільки жалісливого крику справедливо засуджених до свого володаря, але й звертання дитини до свого люблячого Отця: «Господи, потіш мене, примири мене, утихомир біль мою, яви мені Свою любов і милосердя».

Виголоси, які ми чуємо після єктеній, прославляють різні аспекти Божого життя у Святій Тройці і є завершенням тихих молитов, які священик читає під час молитовного діалогу диякона з вірними, просячи у Господа Його милості для нас та благоуважливості до наших прохань.

Антифони

Після мирної єктенії одразу слідують три антифони – короткі піснеспіви, що складаються зі стихів псалмів. Своїм числом антифони вказують на Пресвяту Тройцю, яку ми звеличуємо своїм співом на богослужіннях. Псалми були улюбленою молитвою ранньої Церкви; один із святих Отців так висловився про них: «Давид (тобто псалми, більшість із яких є ним укладені) у нас на початку, всередині і наприкінці». Такими вони залишаються й зараз – кожне богослужіння містить дуже багато уривків із Псалтиря, а часто й цілих псалмів. Широкий вжиток цих старозавітніх поетичних молитов у наших відправах вказує на те, що з приходом у світ Ісуса Христа сповнились усі пророцтва, про які йшлося теж і у псалмах.

У давнину антифони співали два хори навпереміну, звідси й походить їхня грецька назва – «антифони» означає «протиголосники». Антифони бувають повсякденні, зображальні і святкові. В основі їх лежать стихи із псалмів, після кожного з яких співається короткий приспів-тропар. Повсякденні антифони взяті із псалмів 91, 92 і 94 з приспівами-зверненнями до Спасителя, щоб Він спас нас молитвами Богородиці і святих Своїх. У дні великих свят антифонні псалми підібрано таким чином, щоб краще розкрити саму суть святочної події, а приспівами до перших двох них служать короткі звертання до Господа, згадуючи Його Різдво, Хрещення, Преображення та інші спасенні події – відповідно до свята; приспівом до третього антифону служить тропар празника. Особливим видом антифонів є зображальні, тобто псалми 102, 145 і євангельські блаженства, які, за давньою традицією, співаються у неділі та деякі свята замість звичайних повсякденних антифонів. За галицьким звичаєм, у неділі цілого року співаються перші два антифони Святої Пасхи, а третій – повсякденний із приспівом-звертанням до Христа, воскреслого з мертвих.

Після першого і другого антифонів диякон знову виголошує єктенії, але малі, з трьох прошень, а священик у молитвах просить Господа відвідати Своєю милістю вірний люд і сповнити його пожиточні прохання.

Після другого антифону співається урочистий догматичний гімн «Єдинородний Сину…», введений до Літургії св. імператором Юстиніаном у VI столітті. Гімн возвеличує Христа – предвічне Боже Слово, яке задля людського спасіння воплотилося, було розп’яте і воскресло, не полишаючи Свого Божества. Цією піснею супроти різних єретиків підкреслюється православне вчення про Божественну і людську природи Ісуса Христа.

Малий вхід

У часі співу третього антифону священик із дияконом у супроводі свіченосців виносять із вівтаря північними дверима книгу святого Євангелія, проходять по солеї перед іконостасом (у грецькій традиції – по храму) і стають перед святими (царськими) дверима. Священик промовляє молитву, благаючи Господа, що сотворив безплотні сили на служіння Собі, щоб разом зі священнослужителями до вівтаря увійшли теж і святі ангели, які співслужать на Літургії. Ця молитва розгортає ідею безперервного небесного богослужіння – Літургії, описаної у книзі Апокаліпсис, в часі якої перед небесним Божим престолом відбувається хвалення і славословлення.

Після завершення молитви диякон, попросивши священика благословити вхід, стає посередині і, підносячи вгору книгу Євангелія, виголошує «Премудрість, прості». Цей заклик спрямований до вірних, щоб вони зважили на те, що Божественна Премудрість – Христос – перебуває між ними, тому й слід слухати Його голосу, що за мить лунатиме через читання Святого Письма. На знак великої поваги до цієї миті слід стати у поставу, найбільш характерну для людини – стоячи прямо, бо таким чином ми висловлюємо повагу до Господа і нашу готовність йти і сповняти Його волю. До того ж, Христос «як чоловік, прикликав чоловіка» (Акафіст до Богородиці, кондак 10), тобто воплотився і, як справжня людина, звернувся зі спасительним словом до людини, тому й ми маємо адекватно відповісти на Його поклик.

Після входу вірні, очолювані хором, співають тропарі, кондаки і богородичні – короткі піснеспіви, що змінюються щоденно, бо пов’язані з богослужбовими колами літургійного року. На перший погляд, це один із тих моментів, коли ми на Літургії – богослужінні позачасовому – дотикаємось до повсякденного часу. Але це тільки на перший погляд. Насправді реальність, яку святкуємо щодня протягом року, є також позачасовою, однак вона відкриває нам вічність дещо з іншого аспекту.

Під час співу тропарів священик молиться молитву, в якій просить Господа, який сподобив нас стати перед Своїм престолом і возносити Йому поклоніння і славослов’я, щоб Він прийняв спів трисвятої пісні і дарував нам прошення гріхів та доброчесне життя. Диякон, попросивши благословення священика, виходить до людей і, після виголосу, в якому прославляється Бога у Тройці як святого – Він бо єдиний святий по природі, – вказує орарем вірним, щоб вони розпочали спів трисвятого.

Трисвяте у нашій традиції – це гімн «Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас». Він поєднує у собі серафимське славослов’я, яке чув пророк Ісая,[1] та стих із Псалма 41[2]. Передання приписує впровадження трисвятого до літургійного вжитку св. Проклу, патріархові Царгородському (V ст.), яке сталось за таких обставин: під час молитовної литії поза Константинополь за припинення землетрусу одного юнака було підхоплено до неба, а потім опущено назад. Юнак розповів, що чув у небі ангельську пісню «Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний», і люди почали її співати, додаючи прохання «помилуй нас». Після співу трисвятого землетрус припинився.

Окрім звичайного трисвятого наша традиція у різні пори літургійного року вживає також інші молитовні співи:

1)      на Різдво, Богоявлення, Лазареву суботу, Великдень та увесь Світлий тиждень і П’ятдесятницю – «Ви, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися». Ці слова буквально взяті з послання апостола Павла до Галатів (Гал. 3:27); у вказані дні рання Церква хрестила оглашенних; ми й досі співаємо їх на хрестинах;

2)      на Воздвиження Чесного Хреста і Хрестопоклінну неділю – «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святеє Воскресення Твоє славимо». Зі співом цього тропаря ми творимо земні поклони на утрені та після приписаних богослужінь, почитаючи Животворяще Древо на празники почитання Хреста Господнього; його співаємо в чині освячення нового Хреста; його ж чуємо на кожній недільній утрені у складі гімну «Воскресіння Христове бачивши…» та на воскресній вечірні 3-го гласу під час співу стихир на «Господи взиваю…».

Під час співу трисвятого предстоятель відходить на горнє місце. Воно є символом престолу Бога Отця – невидимого Бога, якого нам об’явив Син. Про царський Божий херувимський престол говорить також і молитва, з якою предстоятель входить на горнє місце. Сидіти на ньому може тільки архиєрей, як досконалий символ Христа-Первосвященика, який єдиний увійшов до Отчої слави і є рівний Йому; священик натомість сідає з південного боку – як апостол у присутності Учителя. Цим сходженням завершується малий вхід.

Служба читань

Ставши на горньому місці священнослужитель звіщає вірним слова миру. Саме з цього – сходження і вітання – починалась колись Божественна Літургія (до слова, моління за мир маємо й тепер на початку сучасної Літургії – у великій єктенії). Вітання «Мир всім» нагадує слова Ісуса Христа до апостолів[3]. Бажаючи миру вірним, предстоятель є образом Господа, який і нам дарує мир, як колись Своїм учням. Відповідаючи на них, бажаємо й ми предстоятелю миру Господнього, щоб між усією церковною громадою була злагода при служінні Богові. Вітаючи вірних, предстоятель благословляє їх, а вони, за звичаєм, схиляють голови, приймаючи це благословення.

Диякон кількаразово перед читаннями звертається до присутніх у храмі, вкотре нагадуючи, щоб вони були уважні, бо за мить усіх буде повчати Премудрість Божа. Ці оклики диякона ми чуємо багаторазово під час Літургії та інших богослужінь для того, щоб наша увага була зосереджена на тому, що діється цієї миті – людина схильна до втрати уваги через втому, недбальство, байдужість тощо. Тому священнослужитель стоїть наче на сторожі нашого серця, спонукаючи його до бадьорості, щоб воно всеціло було звернене до Господа. На Літургії ми стоїмо наче перед самим Христом і ведемо з Ним дружню розмову, тому маємо бути уважні, бо Він дає слова життя[4].

Новозавітні біблійні читання випереджує спів короткого стиха зі Святого Письма, що зветься прокіменом (грецьк. той, що випереджує), бо він є піснею, яка випереджує читання. Співають його почергово народ та читець. Прокімени бувають як зі Старого Завіту (головно із Псалтиря), так і з новозавітніх писань (приміром, пісня Богородиці) і, за призначенням, бувають кількох видів:

1)      еортологічні – глибше розкривають суть свята чи дня, у якому ми молимося, або ж говорять про подвиг святого, пам’ять якого звершуємо;

2)      параклетичні – висловлюють наші прохання до Господа тоді, коли ми маємо якусь особливу потребу;

3)      екзегетичні – служать для кращого розуміння наступного біблійного читання, бо прообразно вказують на те, про що йдеться в ньому;

4)      дидактичні – містять самі в собі якесь загальне повчання про життя у Господі.

Фактично прокімен на Літургії є залишком старозавітного читання, яке завжди бувало під час звершення Євхаристії. Воно збереглось й досі у Літургіях деяких традицій (зокрема, читання пророцтв присутнє у Літургії св. апостола Якова), натомість у сучасній візантійській Літургії таке читання Старого Завіту маємо на вечірнях напередодні великих свят, на Літургії Передосвячених Дарів та великопосних вечірнях і постовому шостому часі.

Слідом за прокіменом відбувається читання Апостола – тобто виголошення уривку-зачала з Діянь та послань святих апостолів. Апостол читається перед Євангелієм, наочно зображаючи наче небесну ієрархію: спершу йдуть слуги, а потім і сам Владика. Апостольські послання – перші записані частини Нового Завіту. По своїй суті послання є листами духовного отця і вчителя – апостола – до своїх дітей і учнів – перших Церков, часто заснованих тим же апостолом. Церковна спільнота читала їх на своїх зібраннях, потім передавала до інших громад – таким чином апостольська проповідь була знана тим, що навіть ніколи не чули її. Послання, отже, читались у Церкві вже від самих початків християнства. Більшість послань мають явно літургійний характер, бо містять деякі літургійні елементи, приміром привіти-благословення[5]. Послання починають читати зі звертання до слухачів: «Браття» або «Возлюблені» – так, наче б сам святий апостол-автор стояв поміж нами і живою мовою звертався до нас з Господнім словом.

Після Апостола літургійна спільнота готується зустріти Господа Ісуса Христа, який буде Сам проповідувати слова істини через читання Євангелія. Диякон обкаджує храм та всіх присутніх – таким чином він готує всіх до прийняття слів Небесного Учителя. В цей час співаємо біблійний гімн «Алилуя» (євр. Хваліть Ягве-Сущого), прославляючи Бога, присутнього між нами у Своєму слові. Спів цього гімну переплітається зі стихами псалмів, творячи своєрідний прокімен перед Євангелієм. Читання Євангелія є центром Літургії оглашенних, справжнім Богоявленням Христа між нами і першою трапезою цілої Божественної Служби, «причастям Слова», яке готує нас до другої трапези – «причастя Жертви».

Священик у часі співу та кадіння мовить молитву, щоб Господь просвітив наші серця і вчинив нас здатними сприйняти євангельські слова, та щоб ми проживали життя за Його заповідями. Після кадіння диякон, звертаючись до священика, просить благословення на благовістування, а священик, повіряючи його молитвам святого євангелиста, від якого буває читання того дня, молиться про дарування дияконові слова Божої сили на сповнення Христового Євангелія і дає йому до рук святу книгу.

Вийшовши на амвон, диякон звідти читає слова Господні, прообразно вказуючи на те, що й сам Ісус проповідував із підвищених та виокремлених місць (гори, човна тощо). Також диякона порівнюють із ангелом, що став на гробнім камені і благовістив жонам-мироносицям про воскресіння Христове. Під час читання Євангелія завжди запалюють світильники – не задля сутінків чи темряви, але щоб вказати цим на Ісуса Христа, що просвічує нас Своїм вченням[6]. Євангеліє являє собою повноту Божественного Одкровення, тому при його читанні ми славимо Господа як того, що присутній між нами і повчає нас. За давнім звичаєм, вірні схиляють голови, стоячи наче учні перед Учителем чи діти перед Батьком, приймаючи його науку. Службу читань завершує гомілія-проповідь, яка служить насамперед для тлумачення євангельських слів та заохоти до виконування почутого у своєму житті. Проповідь на Божественній Літургії також можемо почути перед причастям вірних, після заамвонної молитви і після відпусту.

Моління в різних потребах і відпуст оглашенних

Після Євангелія диякон виголошує особливу єктенію, що зветься усильною (слов. сугубою), оскільки на її прохання вірний люд відповідає аж потрійним «Господи, помилуй», наче підсилюючи цим повторенням своє прохання до Бога. Під час усильної єктенії поминаємо духовних пастирів, світську владу і народ, всіх молільників у храмі й усіх православних християн, і цим наче повторюємо деякі прошення мирної єктенії, але дещо й додаємо нового – моління на різні потреби та з нагоди різних обставин життя. Причому за ці різні прохання ми молимось Богові не індивідуально, але всією Церквою – відкриваємо один одному свої потреби, просимо інших молитись з нами і самі молимось за інших. Поки диякон із народом заносять ці моління до Господа, священик і сам просить Чоловіколюбця, щоб Він прийняв благання рабів Своїх і подав усім нам багаті милості.

Після цієї єктенії на заупокійних Літургіях буває єктенія за померлих, яку ми молимось також під час панахид, парастасів і похоронів. Просячи у Господа відпущення гріхів померлим і оселення їх у райських обителях, ми творимо молитву за них як за живих у Господі[7].

Останнім молінням Літургії Слова є молитва за оглашенних. Спільнота вірних молиться за тих, що готуються прийняти хрещення. Хоч зараз катехуменів небагато, однак ця молитва стосується також усіх, хто шукає Божого просвічення у своєму житті – всіх, хто стоїть на шляху до Христової Церкви. Велика відповідальність за цих нових оглашенних є на нас – членів Церкви, щоб за нашою молитвою і прикладом християнського життя привертати їх до Господа. По завершенні єктенії священик молиться за оглашенних, а диякон закликає їх вийти з храму, бо за мить почнеться приношення Євхаристії, в якому можуть брати участь «тільки вірні».

Початок Літургії вірних (Літургії Жертви)

Першою священнодією Літургії Жертви є розкриття напрестольного ілитону (грецьк. обгортка) – малої хустки, що лежить під Євангелієм. Символічно це розкриття вказує на те, що починає готуватись трапеза Тайної Вечері, для якої потрібно постелити достойний обрус. У молитвах на освячення ілитону згадуються пелени Младенця Ісуса і плащаниця, яка обгорнула Його тіло у гробі – ілитон є символом їх обох. Предстоятель розгортає ілитон та цілує морську губку для згортання окрушин Святого Хліба, яка зберігається в ньому – вона є символом тієї губки, якою вояки напували стражденного Христа. По цьому священик молиться в імені всіх вірних дві молитви, в яких просить Господа вчинити достойними нас приносити моління і жертви за всіх людей, очистивши від усякої скверни, та дарувати нам успішний зріст у вірі, достойне причастя Христових Таїнств і, через нього, участь у Царстві Божому усім, що поєднані в цій Безкровній Службі.

Диякон у цей час закликає самих лише вірних до молитви Господеві. Виголосами «Премудрість» він вкотре спонукає молільників до пильності перед Божественною Премудрістю, оскільки починається перенесення Чесних Дарів з жертовника на престол – ми починаємо новий етап приношення і освячення нашої жертви Богові, а з нею і нас самих. Христос сам «приходить у жертву себе принести і датися на поживу вірним».

Після виголосу другої молитви священик підносить вгору руки на знак особливого благання і молиться до Господа, щоб Він не погордив цим приношенням і службою, хоча й перед Ним безперестанно служать ангели, але сам був Тим, Хто приносить і Кого приносять, Хто приймає і Кого роздають – сам був Архиєреєм цієї Літургії. Не священик здійснює освячення Дарів – він лише священнодіє, тобто сповнює святі дії, а освячує через нього Господь.

Диякон під час цієї молитви священика кадить храм на означення приємної Богові жертви, яка незабаром буде перенесена на престол, а вірні співають піснеспів, який зветься херувимською піснею. Провідна думка цієї пісні – ми беремо участь у тому ж богослужінні, яке на небі звершують ангели – знову відсилає нас до небесної Літургії, описаної в Апокаліпсисі. Люди на землі стають співслужителями ангелів, щоб супроводити разом з ними Царя слави – Христа Господа.

Як вже було сказано, є кілька варіантів херувимської. Найуживанішим є звичний нам: «Ми, херувимів тайно являючи…». Його співають фактично увесь рік і на всіх без винятку Літургіях св. Йоана Золотоустого. Літургії св. Василія Великого у Страсний тиждень мають дві особливі піснеспіви замість звичної херувимської: у Великий четвер – тропар «Вечері Твоєї тайної…», а у Велику суботу – «Нехай мовчить усяка плоть…» (взятий із єрусалимської Літургії св. ап. Якова). Літургія Передосвячених Дарів має свою власну херувимську – гімн «Нині сили небесні з нами…».

По завершенні кадіння, священик з дияконом і самі перед престолом тричі мовлять херувимську пісню, а по цьому відходять до жертовника. Там священик знову кадить Дари, а по цьому покладає воздух на рамена диякона і звертається до нього словами 133 псалма, щоб він підніс руки для прийняття святині. Диякон приймає дискос зі святим хлібом на свою голову і виходить на Великий вхід. Священик, взявши чашу, й сам виходить слідом за дияконом на солею.

Обряд Великого входу нагадує нам ті приношення перших християн, з яких священнослужителі вибирали хліб і вино та покладали їх на престол для принесення Євхаристії. Під час походу з жертовника, що тоді був у притворі, до вівтаря, вірні припадали до служителів, прохаючи їх пом’янути їх перед Богом. Священики і диякони відповідали їм: «Нехай пом’яне вас Господь Бог у Царстві Своїм». Згодом для цього поминання перервали спів херувимської пісні, щоб усі вірні могли його чути – тому й зараз одна херувимська пісня складається з двох частин: до й після перенесення Дарів. Форма поминання зростала: до неї включали всіх, хто потребував поминання на Літургії: окрім всіх присутніх також ієрархію, правління, доброчинців тощо. До слова, поминання присутніх вірних як православних християн з’явилось у Київській Церкві за безпосередньої ініціативи священномученика Йосафата Полоцького, який співпрацював над виданням першого друкованого греко-католицького Служебника.

Ще у Візантії обрядові перенесення Дарів – Великому входові – було надано два алегоричні значення, що вказували на Христові страсті: урочистого в’їзду Ісуса Христа до Єрусалиму (тобто Його добровільного шестя назустріч хресній смерті) та, воднораз, похорону Господа і Його покладення до гробу. З першої алегорії виникли урочисті обряди, що супроводжують перенесення: винесення світильників, рипід, вихід багатьох служителів зі священними посудинами тощо. Друга алегорія призвела до того, що священик і диякон стали зображати Йосифа з Никодимом, які ховають Христа: диякон несе високо дискос зі святим хлібом, наче мертве тіло Господнє, має на раменах воздух, ніби похоронну плащаницю (до слова, наші ікони Плащаниці походять із воздухів, на яких зображали померлого Христа), а в руці несе кадило, наче пахощі, якими покрили Ісусове тіло у гробі; священик покладає чашу і дискос на престол і покриває їх воздухом, мовлячи тропар Великої п’ятниці «Благообразний Йосиф…», вказуючи цим ніби на покладення Христа до гробу і привалення каменю.

Втім, слід пам’ятати, що повністю вся Літургія є святкуванням таїнства Христа розп’ятого і воскреслого, тому не є конечним до кожного її обряду старатись шукати якусь алегорію.

Треба розрізняти Великий вхід на Літургіях свв. Йоана і Василія від входу на Передосвяченій Літургії: на першому переносяться тільки приготовані Дари, а на другому – досконало освячені. Тому й поклоніння Святим Дарам на Великому вході Літургії Передосвячених Дарів буває найглибшим і доземним, як достойно перед самим Богом; воно є один із найкращих моментів вшанування Євхаристії на християнському Сході.

Прохальна єктенія та молитва за Дари. Поцілунок миру. Символ віри.

Після завершення Великого входу диякон, отримавши благословення священика, виходить на амвон і виголошує єктенію, що зветься прохальною. Вона наче продовжує наші попередні благання, тому й починається закликом про сповнення моління, тобто доповнення початого і досконалого його завершення. Ми молимось за принесені Дари і за всіх нас, щоб ми змогли, від усякого зла визволені, принести Богові достойну жертву. Також ми просимо у Господа всього, що нам потрібно насамперед для нашого спасіння: святості на щодень, ангела-хоронителя, прощення гріхів, всього корисного для нас і світу, праведного життя і доброї смерті. В часі цих усіх прохань священик мовить молитву, щоб Господь вислухав наші молитви і прийняв нашу жертву, щоб на неї і через неї на всіх нас зійшов Божий Дух.

Після єктенії наступає особлива мить, що є «церквотворчою», тобто вкотре виразно творить з окремих вірних одну велику Божу родину – Церкву. Священик звертається до всіх зі словами миру, а диякон закликає возлюбити один одного. Без миру не можемо приносити жертви Господу[8], а без любові ніхто не може зватись Христовим учнем[9]. Осягнення Божого миру і Його любові та ділення ними взаємно – одні з найважливіших умов для того, щоб ми могли бути учасниками Тайної Вечері. За юдейським звичаєм, господар на трапезі вітав своїх гостей поцілунком. Тому й священик найперше обмінюється цілуванням із Господом, прикладаючись до Чесних Дарів і висловлюючи Йому слова своєї любові[10]. Після цілування Дарів усі служителі цілують один одного, мовлячи «Христос посеред нас» – «І є, і буде», вказуючи цим, що тільки через любов Бог може діяти в нас.

У ранній Церкві усі присутні в цей час обмінювались поцілунком миру[11]: всі виявляли взаємну любов, наче члени однієї великої родини (кожен цілував свого ближнього: чоловіки – чоловіків, жінки – жінок). На жаль, зараз оце мирянське цілування миру не відбувається: ми перестали бути щирими один до одного і почуваємось відокремленими навіть у спільному ділі – Літургії. Втім, є спільноти, де цей поцілунок відновлюють. Тепер, стоячи на богослужінні, ми можемо якщо не відкрито, то хоча б у серці привітати і поцілувати усіх: друзів і ворогів, рідних і близьких, знайомих і незнайомих. Ні для кого з них не має бракувати нашої любові, інакше Христа між нами не буде[12].

Для чого ж ми любимо одне одного? Щоб між нами була єдність віри – ми маємо однодумно визнавати Бога, єдиного у Тройці. Ми виражаємо це через читання Символу віри, тобто зображення того, у що віруємо. Церква мала багато Символів віри, які, однак, знали тільки християни – навіть оглашенні чули Символ щойно перед своїм хрещенням. Оскільки хрестили їх насамперед на Пасху, то й Символ віри на богослужінні лунав тільки раз у рік. Щойно у V-VI століттях, через поширення єресей, віровизнання було запроваджене до Літургії. У нашій традиції вживається Символ, створений святими отцями Нікейського і Царгородського соборів. Часто ми не задумуємось над важливістю цієї літургійної миті нашого віровизнання, бо вважаємо Символ віри лише якоюсь сухою «сумою догм». Однак ми завжди маємо пам’ятати, якою ціною Церква отримала цей Символ. За цю ісповідь віри на смерть йшли мученики і терпіли ісповідники, за неї духовні пастирі боронили своїх овець від єретиків. Кожне слово Символу віри має звучати для нас наче заклик: чи віруєш так? чи свідомий того, у що віруєш? чи готовий до смерті боронити свою віру? Наша віра не має для нас бути завченим набором догматів і катехизмових правд – вона має бути щоденною реальністю нашого життя. Християнин – це той, що повсякчас живе по вірі, а не тільки знає її ази.

Ранні християни, збираючись у храмі, пильнували ретельно, щоб ніхто з поган чи оглашенних не зостався у храмі, ані не намагався увійти до нього в часі принесення святої жертви. Спільне цілування було також засобом до виявлення тих, які не є християнами. Саме до цього – пильності з огляду на святість моменту – спонукає виголос «Двері, двері»: у давнину придверники мусіли пильнувати церковні врата від того, щоб не входив невірний, бо Таїнство звершується тільки для християн. Натомість дияконські слова «в премудрості будьмо уважні» вкотре зосереджують нас на тому, що ми робимо зараз: готуємось до принесення Євхаристії.

Під час промовляння Символу віри священик підносить над Дарами воздух і повіває ним, однак не знімає його повністю – щойно по завершенні ісповідання віри  предстоятель знімає його і відкладає набік. У цьому повіванні та знятті воздуха вбачають землетрус та відвалення каменю, що сталися при Христовому гробі в часі Його воскресіння. Також ми можемо вбачати у відкладенні воздуха символ того, що з приходом Христа минулися прообрази і люди відкрито прийняли вчення про Бога у трьох Особах. Ми вже не маємо завіси, яка відділяє нас від Божих таїн: Слово Боже її прориває, сходячи на землю і підносячи нас до неба.

Анафора

Наша Церква у своєму вжитку затримала дві старовинні євхаристійні молитви-анафори (грецьк. возношення): свв. Василія Великого і Йоана Золотоустого. Оскільки вони є осердям Літургій, то й самі Служби названо за іменами цих святителів. Літургії св. Василія служать десять разів у році: на свято Обрізання Господнього і св. Василія Великого, у навечір’я Різдва Христового та Богоявлення, у перші п’ять неділь Великого посту, у Великий четвер і Велику суботу. Літургія св. Йоана звершується в усі інші дні, окрім алітургійних.

 По завершенні Символу віри заклик диякона «Станьмо гідно, станьмо зі страхом, будьмо уважні, щоб святе возношення в мирі приносити» підводить нас до головної молитви Літургії. За мить ми будемо творити благодарення Отцеві через Його Сина у Святому Дусі, тому маємо достойно стояти у поставі Божих дітей. На слова диякона ми відказуємо «Милість миру, жертву хвалення», бо приносимо жертву, яка принесла мир для всього світу; жертву, яка єдина може бути достойною хвалою Богові. Священик звертається до вірних привітом-благословенням св. апостола Павла[13], випрошуючи для них, щоб дари кожної з Осіб Святої Тройці – благодать, любов і сопричастя – перебували з нами. Вірні відповідають тим самим і предстоятелеві. По цьому священик з піднесеними руками закликає всіх присутніх піднести вгору свої серця, а вірні відповідають, що вже піднесли їх до Господа. Священик виголошує: «Благодарім Господа!» Заме звідси починається наша подяка-благодарення Богові за все, що Він нам дарував і задля нас звершив. Погоджуючись із цим священичим закликом, вірні відповідають «Достойно і праведно», тобто ми дійсно маємо за що дякувати, бо Господь, поклоняємий у Святій Тройці, достойний нашої подяки.

Під час співу цього гімну предстоятель починає молитву анафори, творячи благодарення Богові. У давнину її читали вголос, щоб усі могли чути спасенні діяння, за які дякуємо нашому Творцеві і Спасителеві. Перша частина цієї молитви (від початку до виголосу «переможну пісню…») зветься prefatio, тобто вступ, передмова – у ній ми споминаємо всі Божі діяння, вчинені для нас споконвіку. Ми славимо незбагненного, невидимого, неосяжного і присносущого[14] Отця з Його Сином і Святим Духом, який нас створив, підніс від гріха і дарував Своє Царство. Ми дякуємо Йому за те, що хоч і перед Ним повсякчасно служить многота ангелів, Він приймає службу благодарення і з наших рук. Ця перша частина анафори завершується гімном «Святи, свят, свят…», співаючи який, ми єднаємось із серафимами у прославі Божій[15], додаючи від нас слова, якими вітали Христа єврейські діти: «Благословен, хто йде в ім’я Господнє!»[16]. Ми вітаємо Того, хто сам є служителем Таїнства, хто невидимо Сам звершує Літургію, Священика і Жертву, який перебуває між нами і благодарить Отцеві.

Перед серафимською піснею диякон знімає звізду із дискосу, постукуючи нею об чотири його боки, наче долучуючи цей дзвін до ангельського співу, а предстоятель продовжує молитву анафори спомином (анамнезою, від грецьк. анамнезис - спомин) приходу на землю Господа Ісуса і Його останньої Вечері, на якій Він установив Таїнство Нового Завіту. Священик звіщає про те, як Спаситель в ночі перед страстями прийняв хліб і чашу з вином, благодарив Отцеві, благословив їх і роздав учням, кажучи, що це – Його тіло, що ламається, і кров, що проливається, жертвувані задля нас на відпущення гріхів. Наше «Амінь» після слів установлення є підтвердженням нашої віри у це спасительне Христове діяння, яке ми споминаємо на Літургії. Він дав нам таку заповідь: творити це на спомин про Нього, тому й ми, поминаючи Його смерть, воскресіння, вознесіння і друге пришестя, згадуємо всього Христа – померлого, воскреслого, вознесеного, який сидить у славі і судить світ.

Ми приносимо Богові предложені Дари. Ми не можемо принести Богові нічого такого, що не було б від Нього. Самі Дари не є наші: Він нам їх дарував попередньо; ми також не є самі для себе: живемо для Господа і в Господі, бо ми є Його. Як Єдинородний Син з Отцем – єдині, так і ми – Церква, тіло Христове – єдині з Отцем через Христа, нашого Голову. Тому й сповнюємо заповідь Господню – чинимо благодарення Отцеві за увесь світ Христовими тілом і кров’ю. На спомин хресної жертви диякон підносить Дари вгору, а ми оспівуємо, благословимо і благодаримо Господа за все, що Він задля нас вчинив і чинить. Ми молимось Йому, і Він вислуховує нашу молитву, бо на престолі лежить тіло Його Сина – єдина угодна Отцеві жертва.

Одразу після возношення священик молиться до Отця, щоб зіслав Святого Духа на всіх молільників і на Дарами, що є на престолі. Ця мить зветься епіклезою (грецьк. прикликання). Животворящий Дух Божий, якого призиваємо в цю мить, є наче дощ, що падає на засіяне зерно – Господні установчі слова – і спричиняє його ріст у Царстві Небесному. Ми просимо Бога, щоб Чесні Дари не були безплідними, але перемінились і вони самі, і ми через них. Святі Дари мають стати причасникам знаряддям до освячення: протверезити душу і очистити від гріхів, поєднати зі Святим Духом, дарувати сміливість перед Богом (тобто дар синівства Божого – згодом перед «Отче наш» звучатиме заклик до Бога, щоб дозволив нам зі сміливістю називати Його нашим Отцем).

Одразу після епіклези служитель молиться за всіх людей – живих і успопших. Насамперед за тих, що вгодили Богові у Старому і Новому Завітах – праотців, отців, патріархів, пророків, апостолів, проповідників, євангелистів, мучеників, ісповідників, посників та за всіх, що у вірі спочили. Христова жертва послужила спасінню всіх людей, тому ми згадуємо у молитві всіх святих, творячи Богові благодарення за те, що Він діяв через них, і просячи в них молитов за нас.

Насамперед ми молимось за Пресвяту Богородицю – Матір Безначального Слова, пречисту і пресвяту. Її ще перед народженням Отець готував на оселю Своєму Синові, якого вона діянням Божого Духа зачала у дівичому лоні. Вона перша предстоїть у молитві за світ, тому християни справедливо шанують її, чеснішу від Херувимів і славнішу від Серафимів, просячи її молитов за власне спасіння. Другим на молитву прикликається найбільший з народжених від жінок – св. Йоан Хреститель, «дружба Жениха» Христа. Слідом за ним молимось за святих Апостолів, через яких Господь «уловив вселенну» Євангелієм. Тут же служитель поминає також того святого, який прославляється у день служіння Літургії – зазвичай церковний календар складають дні кончини святих, тому Церква закликає святих молитися до Бога у свій «день народження» для неба.

Разом зо всіма святими поминаються також всі усопші – наші рідні, близькі, знайомі, друзі й вороги, знані і незнані нам; всі вони достойні молитви Церкви, бо померли в надії на воскресіння і вічне життя. Ми не знаємо, хто з них вже є залічений до небесної слави, а хто ще готується туди увійти, тому молимось за всіх них: за одних про відпущення гріхів, а за інших – про успішність їхніх молитов за нас.

Під час поминання святих і усопших відбувається кадіння святого престолу. Спалення ладану в цей момент є нашим приношенням за усопших і, воднораз, є суголосним із молитвами святих, які символізує ладан у Одкровенні: «І ангел інший прийшов і став при жертовнику, маючи золоту кадильницю, і дано йому тиміяму множини, щоб поклав з молитвами всіх святих на жертовник золотий, що перед престолом. І піднісся дим тиміяму з молитвами святих, від руки ангела, перед Богом.» (Апок. 8:3-4).

Після усопших служитель заносить молитву за всіх живучих на світі. Насамперед молиться за святу вселенську Церкву і за наш народ, його правління і військо, щоб ми могли під проживати у благочесті і чистоті. Поіменно возносяться імена церковних ієрархів, щоб вони вірно керували духовним стадом словом істини Господньої. Служитель поминає всіх тих, хто поручились його молитві. Ми разом з ним молимось також за наше місто чи село і за всі благовірні міста і країни світу. Молимось за потребуючих – подорожніх, недужих, страждаючих і полонених. Молимось за доброчинців, благодійників церковних і помічників убогих, та й за всіх нас, щоб Господь послав нам Свої милості.

Символічним підсумком усіх цих поминань служать слова «І всіх, і все». Цими словами у давнину диякон завершував читання диптихів – табличок з іменами живих і усопших. Цей виголос якнайкраще підкреслює універсальність молитви Церкви – вона як добра Мати нікого не позбавляє своєї опіки і пам’ятає про всіх.

Прохальна єктенія та молитва за достойне Причастя. Молитва «Отче наш». Молитва головоприклонна.

Після принесення Євхаристії диякон знову закликає спільноту вірних до молитви, щоб ми, пом’янувши всіх святих, змогли ще успішніше просити у Бога всього потрібного для нашого життя. Ми молимось насамперед за освячені Дари – щоб вони були перед Божим престолом приємними пахощами, і щоб через них Він послав нам благодать і дар Святого Духа, тобто сам оселився в нас Своїм Божественним Духом. Священик в цей час молиться молитву за достойне причастя усіх нас – не на погибель, але на спасіння. Під час прохальної єктенії ми знову просимо у Господа допомоги для нашого духовного і тілесного життя, однак просимо вже в єдності віри, поєднані у Святому Дусі.

Маючи сміливість перед Богом як Його діти, всі вірні виголошують молитву «Отче наш», якої навчив нас Господь Ісус Христос. Він єдиний по природі може називати Бога Отцем, натомість ми є дітьми Божими по Його благодаті[17]. Власне, якраз той Дух Божий, якого ми маємо, спонукає нас до цієї молитви: «Усі бо ті, що їх водить Дух Божий, вони - сини Божі. Бо ви не прийняли дух рабства, щоб знову підлягати боязні, але прийняли дух усиновлення, яким кличемо: «Авва! – Отче!» Сам цей Дух свідчить разом із нашим духом, що ми - діти Божі; а коли діти, то й спадкоємці ж Божі - співспадкоємці Христа, якщо ми страждаємо разом із ним, щоб разом з ним і прославитися.» (Рим. 8, 14-17). До того ж Господня молитва є однією з найраніших християнських молитов перед причастям – багато святих Отців розуміли «хліб насущний» як Хліб Євхаристійний, який живить саму суть людського життя.

Після молитви священик знову бажає вірним миру. Це особливо потрібно у момент причастя – ми маємо до Трапези Господньої приступати у повному мирі з Богом, ближніми та з самим собою[18]. По цьому він молиться молитву, під час якої всі на заклик диякона прихиляють голови. Такі молитви звуться головоприклонними. Служитель молиться до Творця всього і Дателя всіх благ, щоб Він споглянув на тих, що прихилили перед Ним свої голови (ознака послуху), і за Своєю благодаттю подав усім причастя Святих Таїнств на добро і відповідно до потреб кожного, щоб супроводжував подорожніх та зцілив недужих[19].

«Святеє святим». Причастя.

Готуючись до Причастя, священик молиться молитву, тема якої суголосна із молитвою Херувимської пісні: прикликання Христа, який сидить праворуч Отця і воднораз невидимо присутній між вірними, щоб Він зійшов і «могутньою рукою» подав Свої Тіло і Кров духовенству, а через нього – і всім людям. Служитель наче просить Господа про чудо, щоб Він тут і тепер знову наситив усіх нас Своїми Дарами, як і колись нагодував многоту народу кількома хлібами та рибинами: «І, звелівши народові посідати на траві, взяв п'ять хлібів і дві риби, підвів очі до неба, поблагословив і розламав ті хліби, і дав учням, а учні – людям. Всі їли до наситу й назбирали куснів, що зосталися, дванадцять кошів повних. Тих же, що їли, було яких п'ять тисяч чоловіків, окрім жінок та дітей» (Мт. 14:19-21). Як тоді насичення людей відбувалось через руки апостолів, так і тепер причастя Тілом і Кров’ю Христовими відбувається руками священнослужителів – їхніх наступників.

Диякон у цьому часі (або ще під час молитви «Отче наш») стоїть перед святими дверима іконостасу і опоясується хрестовидно орарем – за мить відбудеться роздроблення Святого Агнця і причастя, тому він не буде підносити ораря вгору, закликаючи вірних до молитви чи звіщаючи їм важливі миті богослужби, але наче починає інше служіння, оскільки Господь, накормивши людей Своїм словом, тепер хоче готувати їх Небесною Поживою – тілом і кров’ю, а перев’язаний орар ніби вказує на те, що «мовчить всяка плоть».

Після звершення покаянних поклонів і дияконського виголосу «Будьмо уважні», священнослужитель простягає руки до Святого Агнця і возносить його вгору, промовляючи «Святеє святим». Цим вказується, що Євхаристійні Дари можуть бути подані лише тим, хто є повністю очищений від гріха і досконало освячений, оскільки Той, хто приходить у Причасті, сам є і Чистотою, і Святістю. Ще у Старому Завіті головним заповітом Господа до вибраного народу була святість: «Будьте святими, бо Я святий, Господь Бог ваш» (Лев. 19:2; пор. 20:26). До цього ж закликає нас і Новий Завіт: «…Як Той, хто вас покликав – святий, так само й ви самі усім вашим життям станьте святі» (І Пт. 1:15).

Ота абсолютна святість ніяким чином не може бути спричинена діянням людини, бо «Той, що освячує, і ті, що освячуються, всі від Одного» (Євр. 2:11). Саме тому церковна громада, слідом за святим апостолом Павлом, визнає, що єдиним Святим є Господь Ісус Христос на славу Бога Отця[20]. Тільки у Ньому ми маємо джерело і повноту нашої святості, лише Він може вчинити нас гідними, щоб приступити до причастя Його Тіла і Крові. Після цього ісповідання також співається причасний – короткий стих, переважно взятий із Біблії, який, подібно до прокімена та алилуарія, буває різних видів, однак часто стосується саме моменту Причастя.

Вознісши Святого Агнця, священик роздроблює його на чотири частини, наслідуючи самого Господа, який розламав Хліб на Тайній Вечері, даючи його апостолам на споживу[21]. Рання Церква надавала цій священнодії настільки велике значення, що навіть спільне приношення Євхаристії називала просто «ламанням Хліба» (Ді. 2:46), адже розділення Агнця стається для поживи всіх вірних, які беруть участь в одній і тій самій трапезі. Таким чином християни через Причастя гуртуються особливою сув’яззю, яка перевищує всі інші об’єднання чи спільноти – ми стаємо одним живим організмом, Христовою Церквою: «Тому, що один хліб, нас багато становить одне тіло, бо всі ми беремо участь у одному хлібі» (І Кор. 10:17).

Агнець роздроблюється вже протягом століть по всьому світі, але зостається одним і тим самим – неподільним і незнищенним Христовим Тілом, яке Церква приносить у жертву Отцеві. У кожній частинці цього Хліба присутній цілий Христос у всій своїй повноті Божества і людськості. Як Господь після Свого воскресіння вже не знав обмежень матеріального світу, входячи до учнів замкненими дверима чи являючись їм у різних місцях, так і тепер ми, причащаючись Євхаристії у будь-якому куточку земної кулі, у величному соборі чи малій церковці, у всі часи досконало єднаємось з Ісусом Христом, який «учора й сьогодні – той самий навіки» (Євр. 13:8).

Після роздроблення Святого Хліба на частини, священнослужитель зі словами «Повнота Святого Духа» вкладає одну з них до чаші, єднаючи Тіло і Кров на знак Воскресіння Христового, в якому поєднались тіло і душа[22] Господні, розділені під час страждань. По цьому диякон приймає посудину із теплотою – гарячою водою – і розводить нею Святу Кров. При цьому відбувається короткий діалог благословення, через який можна розуміти теплоту як гарячу віру святих, яку вони мали завдяки діянню Божого Духа.

Згадка про Святого Духа при вкладанні частиці Агнця до чаші та вливанні теплоти має велике значення: Дух є тим, хто засвідчив про життя вічне, дароване нам Отцем через Його Сина, Господа нашого Ісуса Христа. Свідченням отого життя стали святі – носії Божого Духа, які, живучи згідно своєї віри (див. Ав. 2:4; пор. Рим. 1:17; Євр. 10:38), змогли подолати беззаконний світ[23]. Дією Святого Духа Божество Ісуса Христа не покидало під час страстей ані душі, ані тіла, перебуваючи у своїй повноті і в аді, і на землі, і праворуч Отця на небі[24].

Розділивши решту Святого Агнця, священик подає частицю спершу дияконові, а потім і сам бере її до рук і молиться молитву перед Причастям, по закінченні якої обоє споживають святощі. По цьому відбувається причастя Крові Христової: спершу священик трохи надпиває з чаші, а потім подає з неї дияконові.

 Ще у ранній Церкві існував звичай, щоб учасники Господньої Трапези причащалися не кожен власноруч, але приймаючи Євхаристію від іншого, звичайно старшого служителя. Однак, у давнину навіть той, хто очолював Літургію, причащався не сам, але від молодших служителів. Цим вказувалось на те, що ніхто не має права привласнювати собі Євхаристію, бо вона є небесною дійсністю, звершителем якої є сам Христос, а всі інші є лише Його слугами; тільки Він єдиний має пріоритет у розділенні Своїх Дарів, даючи кожному щедро і по потребі.

Молитва «Вірую, Господи, і ісповідую…», яку разом з рядом інших молитов мовлять духовенство і вірні перед Причастям, традиційно приписана св. Йоану Золотоустому. Її та інші передпричасні молитви майже всуціль укладено зі слів Святого Письма, і вони містять надзвичайно глибоке богословське розуміння Євхаристії. Ми визнаємо[25] Господа Ісуса Сином Божим[26], який спішить для спасіння нас як найбільших грішників[27]. Опісля, у тропарі Великого четверга, просимо Господа вчинити нас гідними тієї самої Вечері, яку Він розділив зі Своїми учнями[28], однак остерігаємось, щоб не були ми такими ж зрадниками, як Юда[29]. Втім, не будучи від нього кращими, не втрачаємо надії на Бога і просимо про помилування разом із розкаяним розбійником[30]. Благаємо також, щоб Євхаристія не стала для нас прокляттям через нашу недостойність[31], але Поживою вічного життя[32]. Завершуємо наше моління словами смиренного митаря про Боже змилування над нами[33].

Причастившись, диякон готує Євхаристію для причастя вірних, згортаючи Святий Хліб до чаші з Господньою Кров’ю. Коли ж чаша буде сповненою, священик подає її дияконові, а той виносить Євхаристію до святих дверей іконостасу і закликає приступити до неї вірних зі страхом Божим і вірою[34]. Потрібно розуміти, що тут йдеться не про панічний страх перед величчю Божою, інакше б ніхто не наважився приступити до цього справді страшного Таїнства. Радше йдеться про синівську боязнь образити благого Отця, який зі Своєї милості щедро обдаровує кожного, хто приходить до Нього. Також цей страх слід розуміти як благоговіння перед Богом, через яке у серці людини зроджується справжня мудрість[35]. А міцна віра для людини у цей час потрібна для того, щоб плоди Причастя обильно діяли в нашому житті: «Приступім, отже, з довір'ям до престолу благодаті, щоб отримати милість і знайти благодать на своєчасну поміч» (Євр. 4:16).

Відповідаючи на заклик диякона, літургійна громада визнає, що під виглядом Хліба і Вина до неї входить сам Господь Ісус Христос, співаючи пророчі слова «Благословен, хто йде в ім’я Господнє; Бог – Господь, і явився нам» (Пс. 117:26-27). Їх у давнину виголошували єврейські діти, коли вітали Месію під час в’їзду до Єрусалиму[36]. Цими ж словами і ми тепер вітаємо Христа Спасителя, який входить до нашого Святого міста – святині нашої душі – щоб закласти там Собі житло[37]. Через прийняття Євхаристії ми маємо реальну можливість скуштувати вічності, якою є сам Бог. Причащаючись Його Тіла і Крові, ми стаємо співтілесними і єдинокровними з Ним, тому можемо кликнути разом з апостолом Павлом: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал. 2:20).

Священик з чашею стоїть на амвоні[38] перед святими воротами іконостасу, а вірні приступають до Причастя один за одним, зі всіляким благоговінням і острахом вклоняючись низько перед Господом і маючи на грудях складені навхрест руки на знак смирення, а також як символ віри у розп’ятого і воскреслого Спаса нашого Ісуса Христа. Ставши перед чашею у прямій поставі, яка найбільше відповідає гідності людини як створіння Божого, причасники підносять голову дещо назад і відкривають уста, в які священнослужитель ложечкою вкладає Пречисті Таїнства. Приступаючи до Євхаристії, вірні називають свої хресні імена[39], а священик молиться, щоб Святі Дари були кожному на відпущення гріхів і на життя вічне. Коли священнослужитель забирає ложечку, вірні споживають Святі Дари, відходять від амвону і знову вклоняються Господеві, який явив їм Свою милість. У давнину вірні після прийняття Євхаристії також цілували край чаші наче животворний Христовий бік, з якого витекли кров і вода. Якщо є звичай, вірним, що причастились, подають для споживання теплоту і частинку просфори.

Причастя священнослужителів і вірних у давнину відбувалось окремо Тілом і Кров’ю Христовими – як це робили апостоли на Тайній Вечері і як чинили всі християни у первісній Церкві. Згодом із різних причин, зокрема через деякі зловживання, цей звичай для вірних було замінено на причастя Тілом, замоченим у чаші з Кров’ю, яке вкладають їм до уст за допомогою ложечки. Сталась ця зміна, мабуть, біля VIII століття, хоча традиція приписує винайдення такого способу причастя ще св. Йоану Золотоустому.

Благодарення. «В мирі вийдім».

По завершенні причастя священик благословляє зібраний у храмі люд чашею зі Святими Дарами, мовлячи: «Спаси, Боже, людей Твоїх і благослови насліддя Твоє» (Пс. 27:9). Цими словами служитель прикликає на всіх вірних Господнє благословення, оскільки всі ми – Божа спадщина, яку Отець передав Синові: «…Я дам Тобі народи в спадщину, і кінці землі Тобі в посілість» (Пс. 2:8). Відповідаючи на благословення, вірні співають стихиру П’ятдесятниці «Ми виділи світло істинне…», якою звеличують Святу Тройцю, що спасає людство через Свої обильні дари, головним з яких є причастя Святого Духа, який оселюється в нас через Євхаристію.

Покадивши святощі на престолі, священик переносить їх на жертовник, а вірні співають благодарний гімн «Нехай сповняться уста наші хвалення Твого, Господи…», в якому просять Господа насамперед навчити правдивої похвали Свого імені, щоб достойно благодарити за прийняття Святих Таїн. Таке правдиве благодарення виявлятиметься святістю нашого життя, яка можлива через постійне роздумування над величчю Божої праведності, що виправдовує грішників завдяки Причастю.

По завершенні цього гімну диякон промовляє благодарну єктенію, закликаючи вірних достойно звеличувати Господа, який сподобляє нас величних і страшних Таїнств. Ми знову просимо про покров Божої благодаті над нами протягом всього дня, віддаючи себе і один одного Христові. Священик у цей час мовить молитву, в якій просить у Бога керувати нашим життям, а у виголосі звеличує Його як Джерело нашого освячення. Люди відповідають на це своєю згодою, мовлячи «Амінь». Після єктенії наступають останні моління Божественної Літургії – заамвонна молитва та відпуст.

У давнину закликом служителя «В мирі вийдім» богослужіння завершувалось і всі присутні у храмі готувались до виходу в ім’я Господнє. Священнослужитель зупинявся за амвоном і виголошував молитву, що від місця прохання здобула й назву заамвонної. Зараз на всіх Божественних Літургіях свв. Василія Великого і Йоана Золотоустого використовується одна заамвонна молитва, однак у давнину їх було відомо досить багато – на різні свята і нагоди. Сьогодні вживана заамвонна молитва «Господи, Ти благословляєш тих, що Тебе благословляють…» охоплює собою найважливіші аспекти нашого буття – ми просимо про збереження повноти Христової Церкви, про благословення всіх, кому милий Божий дім, про мир для світу, нашого народу і всіх людей. Ми надіємось, що будемо вислухані, оскільки просимо в Того, що є Подателем усякої досконалості – Отця світла[40].

Вірні слухають заамвонну молитву приклонивши голову, а по її завершенні, немовби відповідаючи на перші слова молитви «Ти благословляєш тих, хто Тебе благословляє», співають тричі хвалу Божому імені: «Будь ім’я Господнє благословенне від нині і до віку». Ці слова, згадані у псалмах (Пс. 112:2), вживає також праведний Йов (Йов 1:21), причому не у часі свого величчя, але тоді, коли втратив усе, що мав найдорожчого – численні стада волів, овець, верблюдів, а потім і життя своїх синів і дочок[41]. Благословляти Бога у часі найбільшої скрути й безнадії, коли життя не знає ніякої радості, і бути вдячними Йому за все – ось вершина благочестя, до якого мають прагнути всі, що покликані до життя у Христі.

Після благословення Господнього імені читається Псалом 33 – пісня подяки Богові людини, яка за своє несхитне уповання на Нього отримує Його ласку. Він зостався у чині Літургії ще від ранньохристиянських агап – гостин любові. На згадку про ці спільні трапези й досі можна зустріти звичай, що священик роздає людям антидор (грецьк. «замість дару», тобто взамін Причастя) – частини з просфор, які зостались від проскомидії; їх мають приймати насамперед ті, хто з певних причин не зміг причащатися. Диякон під час співу Псалма споживає на жертовнику рештки Святих Дарів, бо у давнину саме дияконам було довірено дбати про святощі – вони причащали хворих, ув’язнених, розкаяних єретиків тощо.

Після Псалма священик благословляє всіх вірних зі словами «Благословення Господнє на вас, Того благодаттю і чоловіколюб’ям, завжди, нині і повсякчас, і на віки віків». Вірні відповідають йому своїм «Амінь», підтверджуючи те, що є дітьми Божого благословення[42]. Від цього місця починається т. зв. другий відпуст Літургії, який виник значно пізніше від першого («В мирі вийдім»).

Прославивши Христа Бога, нашу надію[43], священик спонукає і всіх нас славити Отця, і Сина, і Святого Духа – Бога, єдиного в Тройці і просити в Нього помилування. Наостанку просимо останнього благословення священнослужителя, а він у короткій молитві благає у Господа нашого Ісуса Христа, істинного Бога, через молитви і заступництво Пресвятої Богородиці та численних святих, змилування і спасення для всіх нас, як в єдиного благого і чоловіколюбного по Своїй природі.

Остаточне «Амінь» має есхатологічний відголосок: це слово – наче заклик до Господа, щоб Він не барився, але скоро прибув до світу для встановлення остаточної справедливості[44]. Воно є блаженним очікування Церкви на Небесного Жениха, який з’явиться несподівано, тому всім потрібно тримати напоготові світильники[45], сповнені єлею добрих діл.

Священнослужителі і вірні по завершенні богослужби, благодаривши Бога за все, виходять у світ. Тут для всіх нас починається нова, не менш важлива частина богослужіння – «Літургія після Літургії». Ми не сміємо повернутись до нашої буденної рутини і цілком забути той передсмак Царства Небесного, який ми відчули у храмі. Навпаки, ми повинні всім нашим життям оце будення перемінити на свято радісної зустрічі з Христом, яку маємо досвідчувати завжди: у кожному, хто є поруч; у всьому, що з нами діється; у всіх наших обов’язках і трудах. Переображення всесвіту – ось наше головне покликання, сили на звершення якого ми здобуваємо через Божественну Літургію, яка є воднораз служінням Бога людині і службою людини Богові.

* * *

Якщо суспільство ще не розпалося, якщо люди ще не запалали непримиренною і безмежною ненавистю один до одного, то цьому треба завдячувати лише таїнственному діянню Божественної Літургії, що нагадує людині плекати святу небесну братню любов.

---

[1] «…Бачив я Господа на високім і піднесенім престолі; поли його риз наповнювали храм. Над ним стояли серафими. Кожен мав по шість крил: двома закривав собі кожен обличчя, двома закривав ноги, а двома - літав. І кликали один до одного: «Свят, свят, свят Господь сил; вся земля повна його слави!»» (Іс. 6:1-3).

[2] «Душа моя прагне до Бога, кріпкого, живого…» (Пс. 41:3 – слов’янська Біблія).

[3] Ще перед страстями Господь сказав апостолам: «Мир залишаю вам, мій мир даю вам» (Йо. 14:27). По воскресінні Христос насамперед звістив їм мир: «А як звечоріло, того самого дня, першого в тижні, - а двері ж були замкнені там, де перебували учні: страхались бо юдеїв, - увіходить Ісус, став посередині та й каже їм: «Мир вам!» Це промовивши, показав їм руки й бік. І врадувались учні, побачивши Господа. І ще раз Ісус їм каже: «Мир вам!»» (Йо. 20:19-21). Про цей мир Божий, дарований Воскреслим, співаємо у кондаку Великодня (глас 8): «Хоч і у гріб зійшов Ти, Безсмертний, * та адову зруйнував Ти силу, * і воскрес єси як переможець, Христе Боже, * жінкам-мироносицям звістивши: Радуйтеся, * і Твоїм апостолам * мир даруєш, * падшим подаєш воскресення».

[4] Пор. визнання Петра: «Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у тебе — слова життя вічного! Ми й увірували й спізнали, що ти — Божий Святий» (Йо. 6:68-69).

[5] Приміром: «Благодать Господа Ісуса з вами!» (1 Кор. 16:23), «Благодать Господа Ісуса Христа й любов Бога і причастя Святого Духа з усіма вами!» (2 Кор. 13:13), «Благодать Господа нашого Ісуса Христа нехай буде з вашим духом, брати! Амінь» (Гал. 6:18).

[6] «(Христос є) світло істинне, що просвічує кожну людину, яка приходить на світ» (Йо. 1:9 – слов’янська Біблія).

[7] «Бог же не є Бог мертвих, але живих, усі бо живуть для нього» (Лк. 20:38).

[8] «Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там перед жертовником твій дар; піди, помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій» (Мт. 5:23-24).

[9] «По тому всі знатимуть, що ви Мої учні, коли матимете любов один до одного» (Йо. 13:35).

[10] «Возлюблю Тебе, Господи, кріпосте моя; Господь – твердиня моя і захист мій» (Пс. 17:2-3).

[11] «Вітайте один одного святим поцілунком» (Рим. 16:16; І Кор. 16:20 та ін.).

[12] «Коли ми любимо один одного, то Бог у нас перебуває, і його любов у нас досконала. (…) Коли хтось каже: «Я люблю Бога», а ненавидить брата свого, той не правдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить» (І Йо. 4:12.20).

[13] «Благодать Господа Ісуса Христа й любов Бога і причастя Святого Духа з усіма вами!» (ІІ Кор. 13:13).

[14] Заперечення того, чим Бог не є – метод т. зв. апофатичного богослов’я, тобто такого богослов’я, яке не може окреслити Вишнього інакше, як тільки відмежувавши від Нього все, що ніби обмежує Його єство у нашому розумінні. Це не означає, що всі Божі ознаки невірні – радше вони є невистачальні, надмірно малі для того, щоб ними означити Господа. Єдине окреслення Бога, яке можемо дати – те, що Він є Сущий, як нам і явив Себе.

[15] «…Бачив я Господа на високім і піднесенім престолі; поли його риз наповнювали храм. Над ним стояли серафими. Кожен мав по шість крил: двома закривав собі кожен обличчя, двома закривав ноги, а двома - літав. І кликали один до одного: «Свят, свят, свят Господь сил; вся земля повна його слави!»» (Іс. 6:1-3).

«…В середині престола і навколо престола чотири істоти, повні очей напереді й ззаду. Істота перша подібна до лева, друга істота подібна до тельця, третя істота мала обличчя, як у людини, а четверта істота подібна до орла, летючого. Чотири ті істоти мають кожна собі по шість крил; навколо і всередині повно очей, і покою не мають ні вдень, ні вночі, промовляючи: «Свят, свят, свят Господь Бог Вседержитель, хто був і хто є і хто приходить»» (Апок. 4:6-8).

[16] «Люди, що йшли перед ним і ззаду, кликали: «Осанна Синові Давида! Благословен той, що йде в ім'я Господнє, осанна на висоті!»» (Мт. 21:9).

[17] «Котрі ж прийняли його (Світло, тобто Христа) - тим дало право дітьми Божими стати, які в ім'я його вірують; які не з крови, ані з тілесного бажання, ані з волі людської, лише - від Бога народилися.» (Йо. 1: 12-13).

[18] У молитвах Послідування до Святого Причастя є такі слова-вірші св. Симеона Метафраста (Х ст.):

Коли хочеш споживати, чоловіче, Тіло Владичнє,

Зі страхом приступи, щоб не опалитися, бо це — вогонь.

П’ючи ж Божественну Кров для причастя,

Спершу примирися з тим, хто тебе засмутив,

І лише тоді поживу таїнственну споживай.

[19] У давнину Святі Дари відносили всім, хто не був на Літургії, зокрема хворим, а подорожні брали Євхаристію із собою в путь, маючи змогу причащатись тоді, коли забажають.

[20] Пор. Еф. 4:5; І Кор. 8:6; Фил. 2:11.

[21] Див. Лк. 22:19.

[22] Кров є біблійним образом душі, будучи життєвим рушієм, присутнім у всьому організмі. Старозавітні заборони щодо крові (див. Бут. 9:4; Лев. 17:10-14 та ін.; цьому вторує Ді. 15:28-29) поза чисто гастрономічними поясненнями варто розуміти також у ключі того, що людське життя дане Богом, тому ніхто не може власновільно його відбирати чи ним нехтувати.

[23] «…Все, що народжується від Бога, перемагає світ. І оце перемога, яка перемогла світ: віра наша. А хто перемагає світ, як не той, хто вірує, що Ісус - Син Божий? Це той, хто прийшов водою і кров'ю: Ісус Христос. І не водою тільки, а водою і кров’ю. І Дух свідчить, бо Дух то правда; бо троє свідчать: Дух, вода і кров, і оті троє – в одно. Коли приймаємо свідоцтво людське, то свідоцтво Боже більше. Таке бо свідоцтво Боже, що він нам свідчить про Сина свого. Хто вірує в Сина Божого, той має в собі це свідоцтво. Хто не вірує в Бога, той неправдомовним його робить, бо він не вірить свідоцтву, яким Бог свідчить про Сина свого. І ось це свідоцтво: Бог дав нам життя вічне, і це життя - у його Сині» (Йо. 5:4-11).

[24] «І в Аді, і у гробі, і в Едемі єдиним залишалося Божество Христове і нерозлучним з Отцем і Духом, на спасіння нам, що співаємо: «Відкупителю Боже, благословен єси!»» (канон Великої суботи, тропар сьомої пісні).

[25] «…Коли ти твоїми устами визнаватимеш Господа Ісуса і віруватимеш у твоїм серці, що Бог воскресив його з мертвих, то спасешся, бо серцем вірується на оправдання, а устами визнається на спасіння» (Рим. 10:9-10).

[26] «…Ісус спитав своїх учнів: «За кого мають люди Сина Чоловічого?» Ті відповіли: «Одні за Йоана Хрестителя, інші за Іллю, ще інші за Єремію або одного з пророків.» «На вашу ж думку, – до них каже, – хто я?» Озвався Симон Петро і заявляє: «Ти – Христос, Син Бога живого»» (Мт. 16:13-16).

[27] «Вірне це слово й повного довір'я гідне, що Христос Ісус прийшов у світ, щоб спасти грішних, з яких я - перший» (І Тим. 1:15).

[28] «Коли ж настав вечір, сів він (Ісус) до столу з дванадцятьма учнями» (Мт. 26:20; пор. Мр. 14:17-18; Лк. 22:14; Йо. 13:2-4).

[29] «…Надійшов Юда, один з дванадцятьох, а з ним і сила народу з мечами та дрючками – від первосвящеників та старших народу. Зрадник його дав їм знак, мовивши: “Кого я поцілую, це він, беріть його.” І відразу ж підійшов він до Ісуса й каже: “Радуйся, мій Учителю!” – та й поцілував його» (Мт. 26:47-49; пор. Мр. 14:43-45).

[30] «Один із повішених злочинців зневажав його, кажучи: “Хіба ти не Христос? Спаси себе і нас!” А другий, озвавшися, скартав його й мовив: “Чи не боїшся Бога, ти, що покутуєш ту саму кару? Бож ми приймаємо кару, гідну наших учинків, цей же не зробив нічого злого.” І додав: “Ісусе! Згадай про мене, як прийдеш у своє Царство.” Сказав (Ісус) до нього: “Істинно кажу тобі: Сьогодні будеш зо мною в раю”» (Лк. 23:39-43).

[31] «…Хто буде їсти хліб або пити чашу Господню недостойно, буде винний за тіло і кров Господню. Хай, отже, кожний випробує себе самого і тоді їсть цей хліб і п'є цю чашу. Бо той, хто їсть і п'є, не розрізняючи Господнього тіла, суд собі їсть і п'є» (І Кор. 11:27-29).

[32] «Хто тіло моє їсть і кров мою п'є, той має життям вічне, і я воскрешу його в останній день» (Йо. 6:54).

[33] «Боже, милостивий будь мені, грішному!» (Лк. 18:13).

[34] У грецькій традиції цей виголос звучить так: «Зі страхом Божим, вірою і любов’ю приступіть».

[35] «Острах Господній – початок премудрості» (Прип. 1:7; пор. Сир. 1:14.16 та ін.).

[36] Див. Мт. 21:9 та ін.

[37] «Ми бо храм Бога живого, як сам Бог сказав був: «Я поселюся в них, і (посеред них) буду ходити. Буду їхнім Богом, вони ж будуть моїм народом»» (ІІ Кор. 6:16; пор. Лев. 26:12).

[38] Амвон зветься також зовнішнім престолом, оскільки саме з нього вірні причащаються Божественних Таїнств.

[39] «Бог кличе кожного за власним ім'ям (Пор. Іс. 43:1; Йо. 10:3). Ім'я кожної людини є святим. Ім'я є іконою особи. Воно вимагає пошани - як виразу гідності того, хто його носить» (ККЦ 2158).

[40] Див. Як. 1:17.

[41] «Устав Йов, роздер на собі одежу, обстриг волосся, упав до землі, поклонивсь і мовив: «Нагим вийшов я з материнської утроби, нагим і повернусь туди. Господь дав, Господь і взяв. Нехай ім'я Господнє буде благословенне!» У всьому тому не согрішив Йов і не сказав нічого нерозважливого проти Бога» (Йов 1:20-22).

[42] «…Ви на те покликані, щоб успадкувати благословення» (І Пт. 3:9).

[43] Див. І Тим. 1:1.

[44] «Говорить, хто свідчить це: «Так, приходжу скоро.» Амінь, прийди, Господи Ісусе!» (Апок. 22:20).

[45] Див. Мт. 25:1-13.