Індульґенції в історії Грецької Церкви

У XVI-XVIII століттях Грецька Церква, хоча й огороджена від контактів із зовнішнім світом кордонами Османської імперії, піддавалася більшому впливу західного християнства, ніж Церква Російська. Тут значно активніше діяла католицька пропаганда, особливо з утворенням у 1622-му році Sacra Congregatio de Propaganda Fidei, та й грецькі вчені і богослови частіше мали контакти із Заходом, а більшість з них тут навчалося. Ці та інші фактори призвели до того, що Грецька Церква більшою мірою, ніж Російська, піддалася західній «метаморфозі», за висловом о. Георгія Флоровського.
Одним з проявів такої «метаморфози» стало введення до практики Грецької Церкви… видачі християнам індульґенцій.[1] Це були справжні індульґенції – грамоти, що розрішали від гріхів, який міг отримати кожен, часто за певну суму грошей. Розрішення, яке подавалось цими грамотами, згідно Хр. Яннараса, не було пов’язане з участю вірного ні в Таїнстві Покаяння, ні в Таїнстві Євхаристії.[2]

Важко визначити, коли індульґенції, відомі серед греків як «apheseis» і «sygchorochartia», увійшли в ужиток православних, які жили під турецьким ярмом. Вони були досить поширені вже у шістнадцятому столітті. На початку вісімнадцятого століття Єрусалимський патріарх Досифей Нотарас (1641-1707) пише про індульґенції як про всім відому та давню традицію: «Запанував звичай і давня традиція, яка відома всім, щоб святіші патріархи давали церковному народові грамоту про відпущення гріхів (sygchorochartion)»[3].

Практика видачі індульґенцій, що існувала спочатку неофіційно, отримала офіційне підтвердження на Константинопольському соборі 1727-го року. Цей собор було скликано у відповідь на посилену латинську пропаганду, яка розгорнулась головним чином у Сирії, Месопотамії, Палестині і Єгипті, і став продовженням Константинопольського собору 1722-го року.[4] Собор видав «Ісповідування віри»[5], текст якого було складено Єрусалимським патріархом Хрисанфом († 1731), підписане патріархами: Константинопольським Паїсієм II, Антіохійським Сильвестром і Єрусалимським Хрисанфом, а також архиєреями, які були на ту пору в Константинополі і брали участь у соборі.

Отже, в 13-му пункті документу мовиться: «Влада відпушення гріхів, яке, якщо подається письмово, Східна Христового Церква іменує «розрішальними грамотами» (sygchorochartia), а латиняни – «індульґенціями» (intulgentzas),.. дається Христом у святій Церкві. Ці розрішальні грамоти видають в усій Соборній Церкви чотири Святіші Патріархи: Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський і Єрусалимський»[6].

Як видно з обох наведених уривків, патріарха Досифея та Константинопольського собору, видача індульґенцій пов’язувалася із владою православних патріархів. Приписування патріархам (і тільки їм, як видно з тексту «Ісповідання») влади відпускати гріхи і видавати спеціальні грамоти було спотвореним рудиментом давнього інституту «Пентархії», який сформувався після IV Вселенського собору і, безумовно, зазнав кризи в епоху турецького панування і поширення латинських впливів. У свідомості греків тієї епохи, які до того часу багато в чому звикли мислити західними стереотипами, влада православних патріархів значною мірою була асоційована з владою Римського папи.

У своїй полеміці з латинством греки піддавали сумніву не явище індульґенції як таке, але те, що Римські папи приписували право роздавати відпущення гріхів виключно собі. Так, у тому ж 13-му пункті соборного ісповідання сказано: «А говорити, що владу давати (індульґенції) має тільки Римський папа, є явною брехнею»[7].

Цікаво, що навіть такий богослов і знавець канонічного передання Церкви як преп. Никодим Святогорець не тільки не відкидав, але й слідував практиці індульґенцій. Так, у своєму листі єпископу Стагонському Паїсію, який на той час перебував у Константинополі, датованому квітнем 1806-го року, він просить його взяти в патріархії «розрішальну грамоту» для одного «живого ченця», йменням також Никодим, і надіслати йому. Він обіцяє йому, що надішле гроші, необхідні для купівлі грамоти, щойно дізнається, скільки вона буде коштувати.[8]

Індульгенції як засіб збагачення були засуджені на Константинопольському соборі 1838-го року. Цей собор, як і собор 1727-го року, було присвячено спростуванню латинських догматів і звичаїв. Його головною темою була «унія». Окружне послання, видане собором, підписали Константинопольський патріарх Григорій VI і Єрусалимський патріарх Афанасій, а також одинадцять архиєреїв Константинопольського синоду. Його текст було послано також відсутнім патріархам Олександрійському Ієрофеєві та Антіохійському Мефодієві.[9]

У 9-му пункті Окружного послання засуджується «жахливе і нечуване зловживання, що походить від зухвалості, за якою єпископи Риму найсвятіші, найсвященніші і страшні предмети віри священної Христової віри використовують як засіб здобування грошей»[10]. Тут засуджене тільки стягування грошей за відпущення гріхів, та й то тільки в ювілейні роки. Явище ж індульґенції як таке знову не отримує належної богословської оцінки собору. У посланні також ніде не згадано і не засуджено практику Грецької Церкви, аналогічну засуджуваній собором.

Втім, навіть соборними рішеннями важко було викорінити практику, закріплену в народі. Наскільки закоріненою була ця практика говорить той факт, що «розрішальні грамоти» дожили в Греції до середини двадцятого століття.[11]

Сергій Говорун (архимандрит Кирило)

переклад Івана Дутки

---

[1] З цього приводу існує спеціальне дослідження Филипа Іліоса: Sygchorochartia // Ta Istorika, Афіни, т. 1 (1983), 35-84; т. 3 (1985), 3-44. Див також: Х. Яннарас, Orthodoxia kai Dysi sti Neoteri Ellada (Православ’я і Захід у новітній Греції), Афіни 1996, 149-153.

[2] Х. Яннарас, Orthodoxia kai Dysi sti Neoteri Ellada (Православ’я і Захід у новітній Греції), Афіни 1996, 150.

[3] Пападопульос-Керамевс, А., Symbolai eis tin istorian tis archiepiskopis tou orous Sina (До історії Синайської архиєпископії), Санкт-Петербург 1908,  133.

[4] Текст Окружного послання, виданого собором 1722 року, див. у: Карміріс, І., Ta Dogmatika kai Symbolika mnimeia tis Orthodoxou Katholikis Ekklisias (Догматичні і символічні пам’ятки Православної Католицької Церкви), t. 2, Graz-Austria 1968, 822-859.

[5] Видано у: Карміріс, І., Ta Dogmatika kai Symbolika mnimeia tis Orthodoxou Katholikis Ekklisias (Догматичні і символічні пам’ятки Православної Католицької Церкви), t. 2, Graz-Austria 1968, 861-870.

[6] Карміріс, І., Ta Dogmatika kai Symbolika mnimeia tis Orthodoxou Katholikis Ekklisias (Догматичні і символічні пам’ятки Православної Католицької Церкви), t. 2, Graz-Austria 1968, 867-868.

[7] Карміріс, І., Ta Dogmatika kai Symbolika mnimeia tis Orthodoxou Katholikis Ekklisias (Догматичні і символічні пам’ятки Православної Католицької Церкви), t. 2, Graz-Austria 1968, 868.

[8] Филипа Іліоса: Sygchorochartia // Ta istorika, Афіни, t. 3 (1985), 22-23.

[9] Його текст опубліковано у: Карміріс, І., Ta Dogmatika kai Symbolika mnimeia tis Orthodoxou Katholikis Ekklisias (Догматичні і символічні пам’ятки Православної Католицької Церкви), t. 2, Graz-Austria 1968, 894-902.

[10] Карміріс, І., Ta Dogmatika kai Symbolika mnimeia tis Orthodoxou Katholikis Ekklisias (Догматичні і символічні пам’ятки Православної Католицької Церкви), t. 2, Graz-Austria 1968, 898.

[11] Так, наприклад, Филип Іліос виявив індульгенцію, датовану 1955-м роком.