понеділок, 24 червня 2013 р.

Літургійні ризи

Одяг старозавітного священства
«Ти справиш священні ризи Аронові, братові твоєму, на славу й на окрасу. Ось які ризи нехай справлять: нагрудник і ефод; та верхню ризу - хитон мережаний, митру й пояс зроблять вони священні ризи Аронові, братові твоєму й синам його, щоб був священиком мені.
 Вони візьмуть на те золота й блакиту, порфіри й кармазину та тонкого полотна. Зроблять вони ефод із золота, блакиту, порфіри й кармазину та тонкої льняної тканини, мистецької роботи. На обох кінцях його мають бути прив'язані два нараменники, щоб ними його прив'язувати. І по-мистецькому вироблений пояс на ньому для оперізування, буде однакової роботи й одноцілий: із золота і блакиту й порфіри та кармазину і тонкого льняного полотна.  І візьмеш два онікси і вирізьбиш на них імена синів Ізраїля. Шість імен їхніх на одному камені, і шість других імен на другому камені, по черзі їх народження.  Робом ритівника самоцвітів, як вирізьблюють печатки, вирізьбиш на двох каменях імена синів Ізраїля, і в оправу з золота оправиш їх. І прикріпиш обидва камені на нараменниках ефоду, як камені на спомин синам Ізраїля. Арон носитиме їх імена перед Господом на своїх раменах на спомин. Зробиш дві золоті оправи,  і два ланцюжки з щирого золота; зробиш їх, сплівши як шнурки мотузкові, та й причепиш шнурові ланцюжки до оправ.

 Далі, зробиш нагрудника судейського, мистецької роботи, таким робом, як і ефод, зробиш його: з золота, блакиту, порфіри й кармазину та тонкого льняного полотна зробиш його. Чотирикутний нехай буде, складений удвоє, п'ядь завдовжки і п'ядь уширш. Та понасаджуєш на ньому оправлене каміння в чотири ряди; сардій, топаз і смарагд - ряд перший. Другий ряд: рубін, сафір і берил. Третій ряд: опал, агат і аметист. Четвертий ряд: хрисоліт, онікс і яспис. Оправлені в золото будуть вони в своїх насадках.  І будуть ці камені за іменами синів Ізраїля - дванадцять; вирізьблені будуть, як печатки, кожен з ім'ям своїм буде, за дванадцятьма колінами. Зробиш на нагруднику шнурові ланцюжки з щирого золота. Далі, зробиш на нагруднику дві золоті каблучки і прикріпиш їх до двох кінців нагрудника. І причепиш два золоті шнурки до двох каблучок, що на кінцях нагрудника.  Обидва ж кінці двох шнурків прив'яжеш до двох оправ, що їх прикріпиш на обох нараменниках ефоду, спереду. Зробиш також дві золоті каблучки та причепиш до других двох кінців нагрудника, до його спіднього рубця, що звернений до ефоду.
 І зробиш знову дві золоті каблучки, що причепиш до обох нараменників ефоду, внизу, з лицьового боку його, саме там, де зв'язується, над мережаним поясом ефоду. Та нехай каблучки нагрудника будуть прив'язані блакитним шнурочком до каблучок ефоду, щоб був над мережаним поясом ефоду, і щоб не зсувався з ефоду.
У судейський нагрудник вкладеш Урім і Туммім, щоб вони були на серці Арона, як входитиме він перед Господа; і носитиме Арон суд синів Ізраїля на своєму серці перед Господом повсякчасно.
 І зробиш верхню ризу, всю з блакиту. І буде в ній посередині нагорі отвір для голови, облямований навкруги обшивкою тканої роботи - як отвір броні, щоб не рвалася.
 По краях її зробиш гранатові яблучка з блакиту і порфіри і кармазину, по краях її навкруги; і дзвіночки золоті проміж ними навкруги; дзвіночок золотий і гранатове яблучко напереміну, і так по краях усієї ризи навколо.
Виготуєш також платівку з щирого золота і виритуєш на ній, на спосіб ритування печатки: Святе Господеві. І прив'яжеш до неї шнурочок з блавату, щоб вона була на митрі, спереду митри щоб була. Вона буде в Арона на чолі так, що Арон носитиме огріхи, яких допустяться сини Ізраїля в святих речах, що їх посвячуватимуть у всіх своїх святих приносах. Завсіди вона буде на чолі в нього, щоб зробити їх благоугодними перед Господом.
 Витчеш хитон з тонкого полотна, з тонкого полотна зробиш і митру, і пояс теж зробиш вишиваною роботою. Зробиш і синам Арона хитони, зробиш їм і пояси, й клобуки теж зробиш на славу й на окрасу.» (Вих. 28:2-40, зі скороченнями).

Богослужбовий одяг

Богослужбовий одяг – це одежі, у яких священнослужителі та церковнослужителі звершують богослужіння. Деякі з цих одеж є символами благодатних дарів і без них священнослужитель не може звершувати богослужіння.
Богослужбовий одяг церковнослужителя – стихар;
богослужбовий одяг диякона – стихар, орар, нарукавники;
богослужбовий одяг священника – стихар, єпитрахиль, пояс, нарукавники, фелон;
богослужбовий одяг архієрея – стихар, єпитрахиль, пояс, нарукавники, набедреник, саккос (або фелон), омофор, хрест, панагія, мітра.
Деякі богослужіння священник може звершувати без фелона, а архієрей без саккоса.
Як нагороду священникам надається право носіння скуфії, набедренника, камілавки, хреста з прикрасами і мітри.
Богослужбовий одяг буває різного кольору в залежності від того, яке випадає свято.
Відмінності між дияконами, священниками і єпископами: священник носить на грудях хрест, єпископ – панагію. Богослужбовим одягом дияконів є стихар, священників – фелон, а архієреїв – саккос з омофором.

Значення літургійного одягу духовенства
Тілесна оголеність становить контраст до духовного одягу людини в раю, яка, хоч і не була одягнена, але по суті не була оголена – її одягом була Божа благодать. Лише відірвавшись від життєдайної і обожествлювальної злуки із Нествореною Благодаттю – після першого гріха – людина справді стала оголеною. Саме тому нагота стала богословським феноменом: далека від Бога, відірвана від єдності із живим Богом, що дає і підтримує життя, людина є вже тільки тлінна плоть. Така духовна нагота породжує почуття сорому через те, що чоловік став нагий, встидається перед Богом, перед іншими людьми, а також перед самим собою.
Одяг допомагає приховати цей сором. Він, як прикраса, надає власноручно зробленої краси, яка має прикрити цю богословську наготу, але є лише спогадом про втрачену красу духовного одягу благодаті.
Одяг – це знак даної через хрещення нової благодаті, що перевищує первісну. Зодягаємося в самого Христа. Так, одяг, яким людина прикрашає себе і прикриває свою плоть, стає виражальним засобом нової реальності віри, стає здобуванням первісних шатів Нествореної Благодаті, якою є сам Бог. Той феномен, що людина прикрашає себе одягом, в богослов’ї отримує поглиблення у хрестильному і літургійному одязі. Монаший одяг також має зв’язок із хрестильним одягом, а отже, із зодяганням у Христа.
Спочатку клир одягався у звичайний святковий одяг, і лише, тоді, коли мода почала докорінно змінюватися (германський костюм, у який входили штани), зберігся, принаймні для  літургійних відправ, звичай одягатися по-давньоримському. Цей одяг, доповнений державними відзнаками, що означали священничий уряд, і став літургійним одягом.
Із свідчень Отців Церкви можна зробити висновок, що вже раніше існував звичай (і не тільки для самого клиру, а й для всіх учасників літургії!) на богослужіння одягатися у святковий одяг, отже, виділити його сакральний характер; цей одяг мав відрізнятися від звичайного несвяткового. Наскільки таке відчуття сакрального існує в новітні часи, видно із назви одяг для вечері або церковний костюм.
Дотримання пізньої античної моди в переломні часи переселення народів привело до того, що виник літургійний одяг, вживаний і нині. Ймовірно, що нову моду (штани) вважали не дуже придатною для того, щоб символічно передавати покриття людини Божою славою, бо їй бракує властивостей одягу. Тому дотримання пізніх античних звичаїв щодо одягу не було таким випадковим, як видається на перший погляд. Із туніки – античного спіднього одягу – виникла західноєвропейська альба, сама назва якої свідчить про її білий колір, тимчасом як на Сході візантійський стихар і відповідні частини літургійного одягу інших східних літургій могли бути кольорові. Їх підперізували: на Заході – лляною стрічкою, на Сході – стрічкою із тканини такого самого кольору, як верхній одяг. Із альби виник на Заході суперпелліцеум, вкорочена альба, яку не підперізували і носили взимку поверх хутра і яка тепер разом із сутаною становить хоровий одяг.
Верхній одяг священника – фелон став на Заході з 12 ст. одягом для меси, а на інші богослужіння одягали хоровий плащ – каппа. На Сході у фелон убиралися не тільки для євхаристійних відправ. Його початкова форма нагадувала конусовидний плащ 5 ст.
Після того, як у 4 ст. дальматика, прийшовши з Дальматії, стала почесним одягом римських дияконів (і папи), вона поступово перетворилася на звичайний службовий одяг дияконів і на частину одягу, яку носять під фелоном західні єпископи.
Відзнаки пов’язані з виконанням певних функцій у церковній ієрархії беруть свій початок від відзнак чинів римських урядовців і суддів; питання, як вони стали відзнаками клиру, до кінця ще не з’ясоване. Поряд із єпископськими урядовими відзнаками (понтифікаліями) стула – це найчастіше вживана урядова відзнака. На Заході її використовують як єпископи, так і священники, тимчасом як візантійський єпископ носить омофор додатково до священничого єпитрахиля, який схожий на західний палліум, що його носить папа й архиєпископи. Західна дияконська стула відповідає східному орару, який так само накладається на ліве плече, нагадуючи стрічку, що на грудях і спині сягає землі. Дехто переконаний, що паліум, орар і стула та їх візантійські відповідники – це не що інше, як ознаки гідності, які Церква перейняла з дозволу імператора або принаймні без його заборони, аналогічні до палліум дісколорум теодосіянського порядку щодо одягу.
У візантійській церкві виник звичай використовувати світлі кольори у святкові дні, а червоні натомість на заупокійні відправи.
Символіка одягу як такого і його значення як богослужбового виражального знаку з часом, на жаль, втратилася, хоча літургійний одяг у християнській Церкві має обов’яковий характер. Цей обов’язковий характер одягу спирається на постсимволіку, якій властива певна алегорична довільність.
Наскільки лютеранська і реформатська традиції збігаються в тому, що відкидають жертву літургії, настільки й відмінне їхнє ставлення до літургійного одягу. Для Лютера одяг цілком другорядна річ, яка сама відпадає, коли людина дозріє до цього. Збереження або неповне запровадження у різних лютеранських церквах католицьких параментів сталося через опозицію і намагання відокремитися від реформатської традиції.
Все-таки у протестантизмі як літургійний одяг прийнято мантію, яка виникла із одягу вчених – тога. Дехто вважає, що мантія і комірець як вчительський одяг проповідника, разом із церковними лавками для учасників богослужіння, свідчать про готовність вчитися.
Після ІІ Ватиканського Собору критика однобокого культового розуміння літургії зачепила і культовий одяг, що виявилося в постсоборовій тенденції редукувати літургійний одяг, при чому не бракувало голосів за те, щоб його взагалі скасувати. Не один прогресивний служитель, коли одягає в захристії богослужбовий одяг, думає: «Ще досі?». Але звичайний побожний вірний, який бачить свого пароха, що в короткій похідній стулі готується служити шкільну месу, розчаровано думає: «Невже ми зайшли вже аж так далеко?».
Літургійний одяг може здобути своє повне значення не як культовий одяг, а як виражальний засіб людини, яка у літургійній відправі вступає у єдність із Богом, залучаючи в це, як виражальний засіб своєї особи, і одяг. Благодать також пронизує одіж, вона приводить все буття до його літургійного сповнення, до участі в тайні, в божественній повноті життя. Людина, що має зв’язок із живим Богом, відчуває, що вона ніби зодягнена у Божу любов.
Ця символіка одягу завдяки таїнству хрещення стосується всіх християн, незалежно від відмінностей між ними. Всі християни мають частку у царському священстві, своїм хрестильним одягом вони підкреслюють те, що наново створені у Христі, а також своє священниче завдання посередництва – увести світ у життєдайний обмін з Богом. Звідси виникла думка дозволити одягати літургійний одяг усім учасникам богослужіння. Виникає питання, чи може це бути тільки недільне, святкове вбрання? Людям не вистачає культури святкування, а отже, і святкового одягу, тому одягання в Христа, вимагає інших форм одягу, які не мають нічого спільного з обивательським світом. Дуже важливо, щоб символіку одягу використовували принаймні ті, хто має якийсь уряд, а також миряни, що виконують якийсь обов’язок на літургії. Царське священство спільне для всіх – посвячених і непосвячених. Як літургійний, хрестильний одяг належить усім християнам, але тільки деякі одягають його, заступаючи цілу громаду, як основний літургійний одяг, до якого у посвячених служителів належать особливі регалії та відзнаки.

 

Короткий історичний огляд

1.    Богослужбові одежі священників

У домонгольській Русі богослужбовими одежами священників були: стихар, пояс, єпитрахиль, фелон або риза, малий або причетницький фелон і рушник. Тоді ще не існувало нарукавників та набедреника з палицею.

1.1.       Священничий і дияконський стихар

Священничий стихар – це те саме, що дияконський стихар, бо священник висвячений із диякона, тому він до дияконської одежі додає ще свою власну. Греки дотепер називають священничий і дияконський стихар одним іменем: стихар, натомість росіяни священничий стихар називають подризник.
Жодну церковну одежу не придумали навмисно, але всі взяті із світського життя, із світського побуту. Стихар у світському побуті, із якого він узятий для богослужбового вжитку, належав до класу одеж, які греки називали хітони, а римляни – туніками.
Хітон, туніка – це одежа, яку не накидували на плечі (як грецькі іматії та римські тоги), але одягали; у них був глухий перед, як у нерозрізаний на два поли сорочці. Вони мали рукавні прорізи або й самі рукави. Світський стихар був довгою до п’ят одежею, з рукавами довгими до зап’ястя (такий висновок робимо із церковних стихарів). У світському побуті стихар був форменою одежею деяких придворних чиновників, і, можливо, його носили усі довільно, як прикрашені хітони.
Назва стихар походить від стіхос (ряд, рядок, полоса) означає, що він був прикрашений полосками іншого кольору, які нашивались чи вистрочувались на нім. Отже, стихар – це прикрашений полосками хітон. Одягаючи його священник і диякон говорить: „Возрадується душа моя ... одежею веселія одія мя”.
Спочатку священничий і дияконський стихар мали однакову форму довгої до п’ят одежі. Це була пряма, без талії, не дуже широка сорочка, з довгими до кисті руки і з вузькими зверху донизу рукавами. Полоски спочатку були на дияконських, священничих та єпископських стихарях. Проте на 12 ст. полоски залишались лише у стихарях деяких значніших єпископів.

1.2.       Єпитрахиль

Це дияконський орар, обігнутий довкола шиї й опущений двома кінцями до переду. Дві полоси єпитрахиля у давній час не зшивали, а залишали так, застібаючи мабуть на один чи більше ґудзиків.

1.3.       Пояс

У стародавні часи цілковито відрізнявся від теперішнього. Це був шнур, верв, або вузька тасьма, але не широкий, бо широких поясів греки не знали і не вживали. Сьогоднішня форма наших священничих поясів – наша національна, тобто взята із властивого нам житейського побуту. Древні руські селяни носили дуже широкі пояси.

1.4.       Рушник

На поясах в старі часи священники мали рушник, мовби нашу столову салфетку. Це саме той рушничок, який тепер висить на малому аналої біля престолу. У 10-11 ст. рушник зображають на поясі священника, коли точно його зняли і повісили окремо – не знаємо.

1.5.       Фелон

Священнича риза – фелон. Походження слова фелон мабуть не грецьке, а якесь іноземне. В когось греки його запозичили до житейського побуту, а потім і до церкви. Про побутовий, а не богослужбовий фелон, говорить св. Павло у 2 Тим. 4, 13.
Древній фелон – це дзвоно-подібна одежа, яка закривала цілого священника з голови до ніг, спереду і ззаду, так що він був у ній, неначе в будинку. Він обіймає усі члени тіла, наче стіна, і символізує вхід зі страхом Божим у внутрішній дім ума і бесіду там з Богом.
Для священничих дій перед фелону піднімався руками з боків так, щоб кінці піднятого переду, спускаючись на сторони по руках, становили ніби крила, нагадуючи про ангельське служіння священників.
Грецький фелон зберігав свою древню форму до середини 17 ст. Згодом почали вирізати перед, і невідомо хто перший: греки, чи на Русі.
Сьогодні на священничий фелон нашивають хрести. Цього не було ані в древні часи, ані, принаймні, до половини 15 ст. Св. Симеон Солунський (15 ст.) говорить, що ніхто крім архієрея не може носити на фелоні хрестів.

1.6.       Малий (причетницький) фелон

Замість властивої і справжньої своєї ризи-фелону в древні часи священники іноді вживали малий фелон або «малу ризицю причетницьку». Існує декілька стародавніх зображень літаній, похоронних походів, на яких усі клирики, священники і нижчий клир, зображені у однакових малих фелонах.
Окрім похоронних ходів, важко сказати, коли ще священники одягали малий фелон. Мабуть, як в Західній церкві: коли стоять у крилосі, або звершують таїнства, чи молитвослів’я. Імовірно, що і в Східній церкві священники одягали малий фелон для звершення таїнств, молитвослів’я і треб. Одягали малий фелон замість великого тому, що великий за своєю довжиною і формою був незручний для довгих ходів та для дій руками під час хрещення, причастя, шлюбу, єлеопомазання, освячення води.

2.    Одежі дияконів

У домонгольській Русі одежами дияконів були: стихар, орар, рушник і, можливо, пояс. Не було ще нарукавників.

2.1.       Стихар

Усе, що сказано вище про священничий стихар, рівно ж стосується і дияконського.
Можливо, у хресних походах і похоронних проводах диякони замість стихаря вживали малий причетницький фелон, бо для довгої ходи древні стихарі, вужчі за нинішні, були непридатні, як і фелони.

2.2.       Орар

Слово орар оходить з латинського os, oris (уста, лице) і означає рушник для витирання лиця. У житейському побуті, з якого орар взятий для церковного вжитку, у знатних людей був звичай носити на плечах подібні рушники для витирання лиця. У Сирії ще в кінці 19 ст. носили такі рушники.
Найвірогідніше пояснення, чому орар засвоєний дияконам: щоб цим рушничком вони витирали уста тим, що приступають до чаші зі св. Кров’ю. Разом з тим із дуже древнього часу орарі служили і для того, щоб подавати знаки до молитви (лат. orare). У найдавніші часи орарі були саме рушниками, а потім стали полосами.
Форма залишається тою самою, лише колись орарі були вужчими. Їх особливістю у древні часи було те, що на них вишивалася (або писалася чорнилами) пісня ангелів, яких символізують диякони, Свят, свят, свят. Писали в один рядок по довжині, буква під буквою.

2.3.       Пояс

У часи патріарха Германа (715-740), який зрештою виражається не зовсім ясно, диякони нібито перепоясувались поясами по стихарях, подібно до священників.
Патріарх Олексій говорить про це, як про осібний, а не загальний, звичай: «у студійському монастирі перепоясуються диякони”, а в патріархії цього не було.
Антіохійський патріарх Петро, перестерігаючи Михайла Керуларія не занадто повставати на латинян за їх церковно-обрядові різниці, говорить: «У пречестній Студійській обителі диякони перепоясуються, роблячи діло незгідне з церковним переданням, і ти не міг викорінити цього дуже дивного звичаю, як не силився і як не старався».
На іконографічних пам’ятках домонгольського періоду диякони переважно без поясів, хоч і зустрічаються перепоясані поясом, незалежно від ораря.
Із описів Симеона Солунського випливає, що у 15 ст. диякони не перепоясувались поясом.

2.4.       Рушник

За часів патріарха Германа диякони, нібито, мали, подібно до священників, і рушники на поясах. Також він говорить про рушники, з якими служили диякони і, ймовірно, їх тримали в руках. На іконографічних пам’ятках домонгольського періоду диякони зображені з рушниками, які тримають у руках.

3.    Одежі єпископів

У найдавніші часи єпископи вживали ту саму одежу, що й священники. Згодом виникають відмінності.
Приблизно в другій половині 4 ст. з’являється омофор. Спочатку він був ознакою вищих поміж єпископами. На протязі другої половини 9-го – першої половини 10 ст. омофор засвоїли усі єпископи.
Пізніше одними відзнаками вирізнялися патріархи та архієпископи автокефальних церков, іншими – митрополити, решта були притаманними усім єпископам.
Відзнаки патріархів та архієпископів автокефальних церков: саккос, поліставріє, стихар з істочниками та гамматами, особливий жезл.
Відзнаки митрополитів: нарукавники, епігонатій-палица, жезл.

3.1.       Омофор

Означає нарамник, широка смуга на плечах, надіта на шию, вільно висить спереду і ззаду – зображення 10-11 ст.
З’являється приблизно в другій половині 4 ст. Спочатку він був ознакою вищих поміж єпископами. На протязі другої половини 9-го – першої половини 10 ст. омофор засвоїли усі єпископи.

3.2. Саккос

Означає мішок; назва походить від його форми. У давні часи не мав рукавів.
У першій половині 13 ст., як винятковий одяг, вживався для богослужінь лише тричі на рік: Пасха, П’ятидесятниця, Різдво Христове.

3.3.       Поліставріє

Поліставріє, багатохрестіє – це фелон, який цілий суцільно прикрашений великою кількістю витканих, вишитих, чи нашитих на ньому хрестів.

3.4. Гаммати

Гаммати на стихарях – це фігури складені із чотирьох букв Г або чотирикутниками, або хрестами. По-іншому вони називались тригоніями, бо буква «Г» – це трикутник.
Опісля гаммати з’явились і на фелонах, і на саккосах, на яких чотирикутні гаммати оточують хрести.

3.4.       Істочники

По грецьки потамі (ріки) – це дві подовжні полоси, які виходять з-попід рук і сягають аж донизу, по обох боках стихаря. Істочники раніше були на всіх стихарях єпископів, священників та дияконів.
Їхній колір різнився від кольору стихаря. Древні істочники були червоними, або червоно-зеленими. Пізніші, мабуть, завжди були червоними, бо знаменували істочники Крові Христової.

3.5.       Жезл

Єпископський жезл був таким самим як ігуменський – мабуть, однорогий або клюкоподібний. Жезл патріарший був, мабуть, дворогий. У 15 ст. дворогий посох засвоюють усі архієреї.

3.6.       Нарукавники

У 15 ст. нарукавники перейняли від єпископів і священники.

3.7.       Епігонатій-палица

Епігонатій-наколінник, по-древньому палица. У 15 ст. його давали архієреям, деяким священникам і деяким архімандритам. Означає рушник-лентій, яким Господь витер ноги апостолам; за іншим поясненням означає перемогу над смертю і воскресіння Спасителя і має форму меча. Був довгим і вузьким.

3.8.       Мітра

У найдавніші часи у єпископів з’явився звичай підчас богослужіння прикрашати свої голови пов’язками на зразок старозавітного первосвященника. Ці пов’язки спочатку носили всі єпископи або по бажанню, а згодом були приналежністю лише двох: єпископа Риму і Олександрії. Римська пов’язка розвинулась у папську тіару.
Теперішня мітра пізнього походження. Ще в 15 ст. всі архієреї служили з непокритими головами, крім папи Римського та патріарха Олександрійського. Однак усі клирики на певних частинах богослужіння в церкві перебували в скуфіях. Згодом скуфію архієрея почали сильно прикрашати. А греки надали їй шароподібну форму вінців-корон своїх послідніх імператорів.
Назву мітра надав патріарх Нікон, змінивши форму на грецьку шароподібну. Цю назву у нас засвоєно у другій чверті 18 ст.

3.9.       Панагії або енколпії архієрейські

Архієреї носять на шиї поверх одягу панагії – маленькі круглі іконки із зображенням Спасителя, Богородиці, святих. «Панагія» означає Всесвята, мається на увазі Богородицю.
У древні часи ці іконки називалися енколпіями. Енколпій – це хрест або іконка, що носиться в надрах, тобто натільні. Їх християни носили з глибокої давнини.
Назва архієрейських іконок енколпії вказує на те, що спочатку вони носили їх, як і всі християни (бажаючі, тому що звичай був добровільний, а не обов'язковий) не поверх одягу, а під ним, і що тільки потім вони почали носити їх назовні, як особливу приналежність свого сану.
Коли саме єпископи почали носити енколпії поверх одежі – невідомо, але в 15 ст. св. Симеон Солунський говорить про архієрейські енколпії у значенні іконок, що носяться ззовні: «На нововисвяченого архієрея, по здійсненні обряду інтронізації, покладається мантія та енколпіон, як запорука Божественного заручення». В іншому місці Симеон Солунський говорить, що на знак вірності архієрея визнанню віри, яке він промовив, і як би печать, якою він скріпив це ісповідання, вішається на його шию хрест малий або якийсь енколпій. Про константинопольських патріархів св. Симеон Солунський говорить, що обраному в патріархи імператор посилає енколпіон церкви, начебто слід розуміти, що патріархи носили один енколпій, який належав їхній катедральній церкві св. Софії, і що імператор, посилаючи обраному енколпій, вручав йому через це владу. У часи Симеона Солунського це були іконки або хрести.
Пізнішою назвою панагія енколпії стали називатись, мабуть, від того, що на іконах-енколпіях з лицьової сторони переважно стали зображати Богородицю.
Від архієрейських панагій слід відрізняти панагіари, такі ж самі маленькі іконки, але складані з пустою внутрішністю, на подобу медальйонів, які вживали для збереження Богородичної панагійної просфори. Благочестиві люди мали звичай в подорожах носити її на шиї в цих панагіарах, просячи Богородицю про допомогу в дорозі.
В архієреїв ці панагіари називалися столовими, путьними і похідними панагіями, тому що вживалися для возношення Богородичної просфори при трапезах і для носіння в дорозі. Їх могли носити усі бажаючі в надрах, точно так само як носили їх архієреї.

3.10.    Руські митрополити

Оскільки руські митрополити не були дуже значними в константинопольському патріархаті і серед митрополитів займали досить невисоке місце, то з цього випливає, що в богослужбовому одязі вони нічим не відрізнялись від своїх єпископів. Усі єпископи від священників відрізнялись лише омофором, нарукавниками та епігонатіями.
Із другої половини 13 ст. саккос і поліставріє надавалися всім руським митрополитам із титулом пречестний. Його мав уже митрополит Теогност.

4.    Одежа читців і співців

Богослужбовим одягом нижчого клиру був короткий фелон (мала риза). З грецької назви камісіон це означало би сорочку, яку одягали поверх іншої сорочки. У найдавніші часи, мабуть, була коротким стихарем.
На зображеннях 10-го – початку 11-го ст. короткий фелон виглядає як широкий мішок, на дні якого отвір для голови, від спуску до плеч розрізана донизу; одежа надіта на шию, яка висить спереду і ззаду у вигляді двох окремих платів.
Незадовго опісля читці і співці почали носити дияконський стихар, який замінив собою малий фелон.

5.    Колір богослужбового одягу

Богослужбові одежі дияконів, священників та архієреїв у древні часи і в домонгольський період у греків були двох кольорів: білий – завжди, пурпуровий або червоний – для посних днів і при службах за померлих. За звичаєм траурні одежі архієпископа повинні були бути прості, без істочників і поліставрія. У 15 ст. нижчі клирики мали одяг білого або червоного кольору.


Молитви на вдягання риз
Священик і диякон беруть у свої руки стихар, роблять три поклони, говорячи при кожному:
Боже, милостивий будь мені, грішному.
Диякон:
Диякон приходить до священика і каже:
Благослови, владико, стихар з орарем.
Священик: Благословен Бог наш завжди, нині і повсякчас, і на віки віків.
Диякон одягається у стихар, мовлячи:
Возрадується душа моя в Господі, бо облачив мене в ризу спасення і одежою радости зодягнув мене; як на жениха, положив на мене вінець і, як невісту, украсив мене красою.[1]
Відтак накладає орар на ліве рам’я.
(Молитва на орар: Свят, свят, свят, Господь саваот; повне небо і земля слави Твоєї.)
А коли накладає нарукавники, на праву руку мовить:
Десниця твоя, Господи, прославилася в силі; права твоя рука, Господи, сокрушила ворогів, і множеством слави Твоєї стер єси супротивників.
Накладаючи на ліву, мовить:
Руки твої створили мене і збудували мене; врозуми мене, і навчуся заповідям твоїм.[2]
Священик:
Священик благословить стихар і каже:
Благословен Бог наш завжди, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Надягає стихар, кажучи:
Возрадується душа моя в Господі, бо облачив мене в ризу спасення і одежою радости зодягнув мене; як на жениха, положив на мене вінець і, як невісту, украсив мене красою.
Тоді бере епітрахиль і, поблагословивши його, накладає на себе, і мовить:
Благословен Бог, що зливає благодать свою на священиків своїх, як миро на голові, що спливає на бороду, бороду  Аронову, що спливає на омети одежі його.[3]
Підперізуючися, говорить:
Благословен Бог, що перепоясує мене силою і положив непорочною путь мою, що чинить ноги мої, як оленеві, і на висотах ставить мене.[4]
Коли накладає нарукавницю на праву руку, мовить:
Десниця твоя, Господи, прославилася в силі; права твоя рука, Господи, сокрушила ворогів, і множеством слави Твоєї стер єси супротивників.
Накладаючи на ліву, мовить:
Руки твої створили мене і збудували мене; врозуми мене, і навчуся заповідям твоїм.
Якщо має набедреник, благословить його, цілує і мовить:
Перепояши меч твій по бедрі твоїм, сильний, красотою Твоєю і добротою Твоєю; і натягни лук і успівай, і царюй, істини ради, і лагідности, і справедливости, і дивно наставить Тебе десниця твоя завжди, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Узявши фелон, благословить, цілує і так мовить:
Священики твої, Господи, зодягнуться в праведність і преподобні твої радістю возрадуються завжди, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.[5]
Єпископ:
Коли дають Архиєрею стихар, диякон мовить:
Господеві помолімся.
Хор: Господи, помилуй.
Протодиякон, кадячи, мовить:
Нехай радіє душа твоя в Господі, бо він одягнув тебе в ризу спасіння й одежею веселості одів тебе; немов на жениха поклав на тебе вінок і як невісту приоздобив тебе красотою, милостивий Бог наш, якому слава, нині і повсякчас і на віки вічні.
Хор: Амінь.
Коли диякон це мовить, Архиєрей, взявши стихар, благословить його і вдягається, говорячи тайно:
Ірод із своїми воїнами, упокоривши Ісуса, насміявся з Нього, одягнув Його в світлу одежу і відіслав Його до Пилата.
Коли подають Архиєрею епітрахиль, диякон мовить:
Господеві помолімся.
Хор: Господи, помилуй.
Протодиякон, кадячи, мовить:
Благословенний Бог, що зливає благодать свою на архиєреїв своїх, як миро на голові, що спливає на бороду, бороду Арона, що спливає на краї одежі його, завжди, нині і повсякчас, і на віки вічні.
Хор: Амінь.
Архиєрей, взявши епітрахиль, благословить, і, поцілувавши, накладає на себе, мовлячи в собі:
А відділ з тисячником і слуги юдейські спіймали Ісуса і, зв'язавши Його, повели спершу до Анни.
Коли Архиєрею подають пояс, диякон мовить:
Господеві помолімся.
Хор: Господи, помилуй.
Протодиякон, кадячи, мовить:
Благословенний Бог, що перепоясує тебе силою і вчиняє бездоганною дорогу твою, що скріпляє ноги твої немов у оленя, і на висотах ставить тебе, завжди, нині і повсякчас, і на віки вічні.
Хор: Амінь.
Архиєрей, опоясуючись, мовить тайно:
Злораду створили всі архієреї і старці людські на Ісуса, щоб Його убити. І, взявши його, повели і передали Його Понтійському Пилатові, намісникові (Марко 15:1).
Подають Архиєрею нарукавники, а диякон мовить:
Господеві помолімся.
Хор: Господи, помилуй.
Протодиякон, кадячи, мовить:
Десниця Твоя, Господи, прославилася силою; права Твоя рука, Господи, знищила ворогів, і величністю Своєї слави Ти погубив супротивників, завжди, нині і повсякчас, і на віки вічні.
Хор: Амінь.
Архиєрей, поблагословивши, поцілувавши і накладаючи нарукавник на праву руку, мовить:
Правиця Твоя, Господи, сотворила силу, Господня десниця сотворила силу; я не вмру, але буду жити і розповідатиму про діла Господні.
Протодиякон, кадячи, мовить:
Руки Господні сотворили тебе і укріпили тебе, нехай урозумить тебе, і ти  заповідей його навчишся, завжди, нині і повсякчас, і на віки вічні.
Хор: Амінь.
Також на ліву руку Архиєрей мовить:
Руки Твої сотворили мене і укріпили мене; врозуми мене, і я заповідей твоїх навчуся.
Тоді подають Архиєрею набедреник, а він, поблагословивши його і поцілувавши, кладе на правий бік, а диякон мовить:
Господеві помолімся.
Хор: Господи, помилуй,
Протодиякон:
Припояши меч твій до бедра твого, сильний красотою твоєю і добротою твоєю; натягни лук, і наступай, і пануй задля істини, лагідности і справедливости, а десниця твоя проведе тебе до перемоги завжди, нині і повсякчас, і на віки вічні.
Хор: Амінь,
Також подають Архиєрею саккос, а диякон мовить:
Господеві помолімся.
Хор: Господи, помилуй.
Протодиякон, кадячи, мовить:
Архиєреї Твої, Господи, зодягнуться в правду, і преподобні Твої вельми радітимуть завжди, нині і повсякчас, і на віки вічні.
Хор: Амінь.
Архиєрей, взявши саккос, благословить і цілує його, і, облачаючись, мовить тайно:
Намісникові воїни, прийнявши на судилищі Ісуса, зібрали на Нього пребагато вояків. І, роздягнувши Його, зодягли Його в багряницю. І, сплівши вінок з тернини, поклали на Його голову, і тростину дали в Його правицю.
І накладають на Архиєрея омофор, а диякон мовить:
Господеві помолімся.
Хор: Господи, помилуй.
Протодиякон:
Це є образ Сина Божого, що залишив дев'ятдесять дев'ять овець на горах і пішов відшукати одну, що загубилася; і знайшов її, і, взявши на свої рамена, приніс її до Отця за своїм бажанням, завжди, нині і повсякчас, і на віки вічні.
Хор: Амінь.
Тоді дають архиєреєві 1-у панагію.
Протодиякон мовить:
Серце чисте нехай створить у тобі Бог і духа правого нехай обновить у нутрі твоєму завжди, нині і повсякчас, і на віки вічні.
Хор: Амінь.
Тоді дають архиєреєві 2-у панагію.
Протодиякон мовить:
Нехай серце твоє розповість лагідне слово, щоб ти говорив про твої діла цареві завжди, нині і повсякчас, і на віки вічні.
Хор: Амінь.
На хрест протодиякон мовить:
Коли хто хоче йти за мною, нехай відречеться себе, сказав Господь, візьме свій хрест і йде за мною завжди, нині і повсякчас і навіки вічні.
Хор: Амінь.
Архиєрей мовить:
Охорони мене, Господи Ісусе Христе, знаменем святого хреста Твого, даруй мені, недостойному слузі Твоєму, благодать, щоб я, як ношу на моїх грудях хрест, так перемагав і невидимих ворогів моїх.
Тоді кладуть митру на голову Архиєрея, а диякон мовить:
Господеві помолімся.
Хор: Господи, помилуй.
Протодиякон:
Славою і честю Ти увінчав його, Боже, а на його голову Ти поклав вінець з дорогоцінного каменю, славу і величність Ти покладеш на нього, бо Ти благословитимеш його довготою днів завжди, нині і повсякчас і на віки вічні.
Хор: Амінь.
Архиєрей мовить:
Митру і шолом спасіння поклади на мою голову, Господи, щоб за Твоєю поміччю я утік від сітей давнього й ветхого ворога.
 



[1] Тоді Ірод з вояками своїми, зневаживши його й насміявшись з нього, надів на нього білу одіж і відіслав його назад до Пилата. (Лк. 23:11).


[2]Військовий відділ, тисяцький та юдейські слуги схопили Ісуса і, зв'язавши його, повели спершу до Анни. (Йо. 18:12-13).


[3] (Воїни) надягнули на нього його одіж і повели на розп'яття. (Мт. 27:31).


[4]Усі первосвященики і старші народу скликали раду на Ісуса, щоб його вбити. І зв'язавши його, повели та й передали правителеві Пилатові. (Мт. 27:1-2).

 [5] …Вояки правителя, взявши Ісуса у Преторію, зібрали на нього всю чоту і, роздягнувши його, накинули на нього червоний плащ і, сплівши вінець з тернини, поклали йому на голову, а тростину дали в праву руку. (Мт. 27:27-29).