Притвор. Західна частина храму
називається притвором. З нього починається входження християнина до храму і,
воднораз, до Церкви – спільноти християн. Захід – місце темряви, оселя
лукавого. Тому входячи до храму, ми відходимо від заходу до сходу – до Христа,
Сонця правди. Підводячись сходами притвору по дорозі до храмових дверей,
християни наче підносяться від земного до небесного, «відкладають всяку
житейську печаль, щоб прийняти Царя всіх».
У
візантійських храмах притвор був двориком, огородженим колонадою, де збирались
вірні до початку богослужіння, очікуючи духовенство, оскільки колись до храму
входили всі разом. У наших храмах притвор, звичайно, буває подвійним: зовнішнім
і внутрішнім. Зовнішній також називається паперть і виглядає наче ганок чи
галерея, прибудовані до храму. Внутрішній притвор служив колись для благодійних
трапез (т. зв. «агапи»), тому й називається трапеза. У великих монастирях
навіть будувались спеціальні трапезні храми, де в притворі обідали ченці
(наприклад, у Києво-Печерській лаврі). З притвору до храму колись вели троє
дверей, середні з яких були «парадними» і називались «царськими», бо ними до
храмів на богослужіння колись приходили царі; зараз ними входять архиєреї та
інше духовенство під час урочистих богослужінь.
Притвор
можна назвати «місцем мертвих». Колись у ньому стояли люди, які були духовно
мертвими. Перший їх різновид – оглашенні, себто ті, що готувалися прийняти
хрещення, щоб стати членами Церкви, тобто почати своє життя у Христі. Для них у
притворі проводились повчання правд віри (катехизація), там вони могли слухати
деякі частини богослужінь. У притворі знаходився баптистерій, тобто хрещальня,
де оглашенних хрестили, впроваджуючи їх по хрещенні до храму, до спільноти
вірних. (У традиції деяких Церков у притворі стоїть умивальниця, де миють руки
ті, що входять до храму – на знак того, що вони приносять Богові чисту жертву.)
Іншою
категорією духовно мертвих людей були каянники, тобто християни, які покутували
за свої гріхи, через які самі вбили себе і відлучились від Христа. Рання Церква
дуже строго ставилась до тих, що після хрещення – духовного народження для Бога
– знову віддавались у владу диявола, чинячи важкі гріхи. Для таких грішників
необхідною була прилюдна сповідь та прилюдна покута, яка могла тривати роками.
У ранній Церкві було чотири види каянників:
1) «плачучі» – стояли на паперті і,
плачучи, просили у тих, що входять до храму, молитов за прощення їхніх гріхів (можна
провести аналогію з убогими, які зараз сидять на паперті і просять у християн
милостині матеріальної, як колись «плачучі» просили милості духовної, себто
молитов);
2)
«слухаючі» – стояли у притворі під час
Літургії оглашенних, а після Євангелія і повчання-проповіді виходили на паперть
разом із катехуменами;
3)
«припадаючі» – стояли у храмі близько вхідних
дверей під час всієї Літургії, однак припадали до землі на знак недостойності і
не причащались;
4)
«стоячі з вірними» – перебували з вірними у
центрі храму протягом Літургії, однак не причащались.
Давні
Требники приписували священикові приймати сповідь з гріхів перед входом до
храму, і аж після неї вводити каянника досередини для читання над ним молитов
розрішення.
Також
у притворі колись ховали померлих, тому-то й досі біля багатьох храмів
розташовані кладовища (можливо, меморіальні могили), а церковний Устав приписує
у притворі служити панахиду і парастас над коливом; до притвору теж мала би
заноситись труна з покійним під час відправи похорону.
Також
у притворі служаться деякі інші богослужіння: литія напередодні великих свят
(вона колись була процесійним виходом поза храм); повечір’я, полуношниця і часи
– у монастирях (у монастирях на Афоні притвор є набагато більший, ніж у нас, бо
там і тепер збираються ченці для молитов). У притворі священик читає молитву 40-го
дня над жінкою-породільницею. У притворі той, що охрещується, нарікається
християнським іменем, відрікається від сатани та приєднується до Христа. У
притворі служиться перша частина Таїнства Подружжя – Чин заручин перед
вінчанням, оскільки колись заручини не відбувались у храмі, але в домі
наречених. У зовнішній частині притвору – паперті – чекає вся церковна громада
на початку пасхальної утрені перед закритими храмовими дверима, як перед
запечатаним гробом Христовим.
Храм
вірних. Через притвор християни проходять до храму вірних. Інша
його назва – нава (грецьк. νάος, лат. navis – корабель); вона символічно вказує на ковчег Ноя, яким
люди врятувались від потопу, що є прообразом Церкви, через яку ми спасаємось
від вічної загибелі.
Посередині
нави розташований невисокий столик, що називається тетрапод (грецьк.
«чотириніжник»). На ньому виставляється для почитання вірними ікона храму та,
зазвичай, хрест. У свята під час утрені на тетрапод виноситься празнична ікона,
а в неділі – Євангеліє. Також на тетраподі протягом Світлого тижня виставляють
артос – благословенний на Великдень хліб. Виставлення Євангелія, хреста, артоса
чи святих ікон на тетраподі є немов унаочненням того, що Христос Господь (якого
представляють Євангеліє, хрест чи артос), Пресвята Богородиця та святі (яких
представляють ікони) є присутні поміж нами, і ми спілкуємось з ними у храмі
наче із своїми друзями – лицем до лиця. Також на тетрапод можуть виносити мощі
святих, ставити різні богослужбові речі для посвячення (євхаристійний посуд,
кивот, ікони, хрест тощо); на тетраподі також можуть класти під час всенічного
для благословення хліби, пшеницю, вино і єлей, а під час деяких свят чи панахид
– коливо. Зазвичай на тетраподі окрім храмової ікони (і хреста) стоїть розп’яття,
біля нього – підсвічники та живі квіти. З боків тетраподу можуть також стояти
офірники.
Посередині
нави у кожному храмі у давнину також стояв амвон. Це було підвищене місце
(грецьк. ἀναβαίνειν – підніматися), звідки читці під час богослужінь читали
паремії, Апостол і Євангеліє, співці співали священні гімни, диякони читали
диптихи (списки живих і усопших, за яких молилась церковна громада), а
священики та єпископи проповідували. Церковні собори забороняли виходити на
амвон тим, що не мали бодай посвяти у читця (15 правило Лаодик. собору 364 р.).
Амвон міг будуватись у формі простого підвищення, або навіть невеликої вежі зі
сходами; вгорі на амвоні ставили аналой для читань, сідалище для архиєрея та
підсвічники, подекуди ще й розп’яття-голгофу. З плином часу амвон втратив свою
початкову функцію та форму: для дияконів амвон «перейшов» із центру храму
ближче до вівтаря, ставши частиною солеї (т. зв. дияконський амвон); для
проповідей біля XV
століття з’явились проповідальниці (зараз у нас не вживані), збудовані як
балкон біля північної стіни нави (ймовірно, вплив Римо-Католицької Церкви); для
архиєрея (т. зв. архиєрейський амвон) у Греції амвон «перейшов» на південний
бік нави, а у слов’янській традиції – зостався посередині у катедральних
соборах як невелике підвищення (наприклад, Патріарший собор Воскресіння
Христового у Києві). Символічно амвон означає камінь, відвалений від Христового
гробу, на якому ангел звістив мироносицям про Господнє воскресіння, а також гору,
з якої Спаситель виголосив блаженства. Зараз єпископ на архиєрейському амвоні
облачається у святі ризи та звершує деякі богослужіння (частини Літургії,
вечірні, утрені; повністю часи, молебні, панахиди тощо), молячись поміж вірними
наче батько між дітьми.
Попереду
нави, з правого і лівого боку іконостасу, розташовані місця для читців і
співців, т. зв. крилоси. У багатьох храмах над західною частиною нави також
збудований балкон, з якого на богослужінні співає хор.
У
храмі вірних колись чоловіки стояли окремо від жінок, а старші – від молодих.
Це можна спостерігати й зараз у деяких церквах. Для жінок у візантійських
храмах були призначені галереї другого поверху справа і зліва від нави
(грецькою вони так і називались – γινεκών); наші церкви (головно дерев’яні) мають
т. зв. «бабинець» – приміщення із західного боку храму; подекуди воно було
відділене від іншої частини нави, де стояли чоловіки, своєрідною перегородкою.
У Сербії досі цю частину храму називають «женска црква». Діти звичайно стоять
або попереду дорослих, біля іконостасу, або біля своїх батьків.
У
візантійських храмах (головно монастирських) біля стін нави були розташовані
індивідуальні сидіння для молільників, що звуться стасидії. Їх можна й зараз
побачити у Греції та на Афоні. У наших старовинних храмах також будувались
стасидії. (Приклад: Успенська церква у Львові.) Зараз можна побачити крісла чи
лави, розміщені під стінами, на яких можуть сидіти старі, немічні чи діти; лави
або сидіння, поставлені в ряди посередині храму, є впливом Римо-Католицької
Церкви (там вони виникнули під впливом протестантизму).
Входячи
до нави, вірні хрестяться і кланяються до престолу з молитвою «Боже, милостивий
будь мені, грішному», підходять до тетраподу і вшановують святиню, що стоїть на
ньому, поклонами та цілуванням; перед цілуванням хрестяться з поклонами двічі,
а після – один раз. Зазвичай, при виході з храму знову цілують ікону на
тетраподі. Таке вшанування святині на початку і наприкінці перебування у храмі
може означати наш привіт і прощання з Господарем цього дому – Господом Богом.
Святині
цілують з ненафарбованими губами, щоб не пошкоджувати їх. У нашій традиції
ікони не цілують у обличчя, а в руки чи ноги; Нерукотворого Спаса чи
Усікновення голови св. Йоана Хрестителя – у волосся (існує звичай при цілуванні
ікони Спасителя молитись слова «поцілунку не дам Тобі як Юда» на знак щирої
любові до Господа).
Під
час богослужінь вірні стоять обличчям до вівтаря і моляться «єдиним серцем і
єдиними устами». За місцевим галицьким звичаєм вірні під час відправ стоять з
хрестом та хоругвами, наче паломники до Небесного Єрусалиму, символом якого є
вівтар.
Іконостас. Святилище
із храмом вірних єднає іконостас (грецьк. εἰκών – ікона, ἵστημι - ставити). Виник
він із кількох причин:
1)
щоб виокремити у храмі місце особливого перебування
Бога;
2)
щоб відділити місце для священнослужителів
від місця для вірних;
3)
щоб забезпечити безперешкодне звершення
богослужінь.
Іконостас
засадничо співзвучний із завісою єрусалимського храму, що мала на собі численні
зображення[1];
у Новому Завіті св. апостол Павло розуміє її як тіло Христове, яке Господь сам
приніс у жертву для нашого повсякчасного освячення[2].
Тому іконостас символічно ілюструє воплочення Слова Божого – Ісуса Христа – від
Пресвятої Богородиці, як вершину всієї історії спасіння людства. Також
іконостас розкриває перед молільниками таїнство Царства Небесного, символом
якого є святилище, зображаючи Господа, ангелів і святих, що присутні на
небесах, для унаочнення того, що всі ми є членами єдиної Церкви. Іконостас,
отже, не закриває чи ховає від молільників це вікно в небо[3].
Перші
згадки про ранні іконостаси походять із IV століття. Вони були дерев’яними чи
металевими ґратчастими перегородками з дверима посередині; зазвичай перегородки
були невисокими[4]. Згодом
у Візантії вони почали зводитись із мармуру та набули вигляду портика з
колонами, які ставили на низеньку стінку. Вгорі верхньої балки портика, яка
зветься архітрав, зображали хрест. Приблизно із V ст. перегородку почали прикрашати
іконами. Якогось усталеного порядку розташування ікон ще не існувало: їх
приміщували або на архітраві, або на стінці між колонами, або вгорі на колонах.
Окрім звичних нам писаних на дошках іконах дуже поширеними були завіси зі
священними зображеннями, які завішувались між колонами.
Найпершою
іконою, яка прикрашала ранні передвівтарні перегородки, була ікона Христа
Спасителя – воплоченого Божого Слова (про неї є свідчення вже із ІХ ст.). Згодом
до неї було додано ікону Пресвятої Богородиці для виявлення її заступництва за
людство[5].
До кінця І тисячоліття ці дві ікони були вже неодмінним атрибутом ранніх
іконостасів. Спершу вони розташовувались на архітраві, а потім (біля ХІ ст.) перейшли
до т. зв. намісного ряду – з обох боків центральних дверей вівтаря. Архітрав з
іконами почав називатись космітісом (грецьк. kosmht/~ – керівник, організатор – бо він був першим
упорядкованим рядом іконостасу) або темплоном (лат. templum – храм). Окрім Спасителя і Богородиці
на архітраві почали зображати також св. Йоана Предтечу[6],
апостолів, ангелів та інших святих, тому цей ряд названо деісусом (грецьк. δέησις – моління), бо він
зображав заступництво Божих угодників перед Господом за вірних. Згодом до ряду
моління додались ще інші ряди: святковий, пророчий тощо.
На Київську Русь з прийняттях християнства прийшли
також невисокі візантійські іконостаси, які складались з намісних ікон та
одного-двох ярусів. Оскільки на Русі будувались переважно дерев’яні храми,
стінопису в яких майже не було, теми розпису вівтаря та центральної частини
храму переходили на іконостас (наприклад, на ньому почали зображати
запрестольну ікону Причастя апостолів), тому кількість ярусів збільшувалась. На
наших теренах були поширені переважно п’ятиярусні іконостаси, хоча зустрічаються
навіть семиярусні; іконостаси могли вміщати навіть 50 і 70 ікон.
Отож, перший нижній ряд нашого традиційного
іконостасу називається намісним. Головними у цьому ряді є ікони Христа
Спасителя та Пресвятої Богородиці, які розміщені справа та зліва від святих
дверей. З південного боку намісного ряду розташовують ікону храмового свята чи
святого, а з північного – ікону найбільш шанованого святого (у слов’ян це свт.
Миколай Чудотворець). Звичайно під іконами, у т. зв. пределах, розташовують
невеликі зображення зі Старого Завіту, які символічно зображують історію
людства до Господнього приходу (наприклад, праотці у раю, жертва Авраама,
неопалима купина, дарування заповідей тощо).
У намісному ряді іконостасу зроблено троє дверей,
якими можна увійти до вівтаря. Центральні двері, що розташовані посеред
намісних ікон Христа і Богородиці, звуться святими, а також царськими (оскільки
ними у Святих Дарах чи у святому Євангелію проходить сам Господь Ісус Христос –
Цар слави) та райськими (оскільки символічно вони означають двері раю). Через
ці двері можуть проходити лише священнослужителі, і то тільки під час
богослужінь та у святих ризах. На святих дверях зображено ікону Благовіщення
Пресвятої Богородиці, оскільки через воплочення Божого Слова для людства стався
відкритим доступ до Царства Небесного. Також святі двері містять ікони чотирьох
святих євангелистів: Матея, Марка, Луки та Йоана, які поширили Євангеліє –
добру новину про спасіння людства – по всій землі. Інколи на святих дверях
зображали святителів Йоана Золотоустого та Василія Великого, чиї Літургії
служаться й досі в нашій Церкві, або ікону Причастя апостолів (з одного боку
Спасителі роздавав Хліб, а з іншого – Чашу); зрідка можна зустріти зображення
«дерева Єсея»: внизу лежить Єсей[7], а з його боку виростає
дерево, на гілках якого розміщені старозавітні царі. Святі двері зазвичай
багато орнаментовані різьбою, яка найчастіше зображує виноградні грона (т. зв.
акант) – на знак рослинності райського саду. Зсередини вівтаря святі двері
завішують завісою, яка зветься по-грецьки катапетасма. Вона також називається
«внутрішніми дверима» і може бути суголосною із завісою єрусалимського храму,
яка відділяла Святая святих від решти святині.
Окрім святих дверей з двох боків намісних ікон
розташовані ще двоє дверей, що звуться північними і південними, або паламарськими
і дияконськими. Ними до вівтаря можуть входити священно- та церковнослужителі
як під час відправ, так і поза ними. На цих дверях зображають ікони святих архангелів
Михаїла (начальника небесного воїнства) і Гавриїла (благовісника відкриття раю)
чи святих дияконів (Стефана Первомученика, Лаврентія, Филипа, Романа
Сладкопівця тощо); зрідка ображались старозавітні священики (Мелхиседек і Арон)
та інші особи.
Над намісними іконами в іконостасі розташований
празничний ряд. На ньому розміщені ікони дванадцяти найважливіших свят
церковного року. Вони могли розміщуватись або хронологічно (в контексті історії
спасіння), або тематично (Господьські-Богородичні), або за порядком
літургійного річного кола (від вересня по серпень). Часто окрім дванадесятих
свят зображувались також інші євангельські події. У центрі цього ряду – над
святими дверима – розташована ікона Тайної Вечері чи Причастя апостолів, перед
якою вірні приймають Євхаристію під час Божественної Літургії; інколи замість
неї розташовували Нерукотворний образ Спасителя чи інші ікони (наприклад, на
Волині тут розміщують Почаївську ікону Богородиці).
Наступний ряд, що зветься апостольський чин, творять
ікони дванадцяти святих апостолів, посередині яких зображений Христос
Пантократор (Вседержитель) з Богородицею та св. Йоаном Хрестителем (т. зв.
деісус – про нього вже йшла мова раніше)[8]; інколи побіч Спасителя
зображені також святі ангели. Над празничним або апостольським ярусами
іконостасу інколи також розташовували ікони страстей Господніх і навіть
страстей апостолів.
Вище понад апостольським розміщений пророчий чин –
ікони старозавітніх праведників, які передбачали пришестя Господа у людському
тілі. Посередині пророків зображена ікона Богородиці з Младенцем Христом
(зазвичай Знамення) – символ того, що їхні пророцтва здійснились.
Наступний ярус іконостасу містить ікони святих
праотців – праведників, з покоління яких народився Христос. Посередині між ними
вміщувано ікону Старозавітньої Тройці (Трьох Ангелів) або Вітцівства (Отець
тримає на колінах Сина, в руках Якого – голуб Святого Духа) – на знак того, що
Господь не позбавляв свідоцтва про Себе людей Старого Завіту.
Вінчає іконостас Голгота – розп’яття Христове з
предстоячими – Божою Матір’ю, св. Йоаном Богословом (інколи ще й зі свв. жонами
мироносицями та Лонгином сотником). Подекуди нижче розп’яття зображували херувимів
– як паралель із завісою єрусалимського храму. Завершення іконостасу хрестом
вказує вірним, що шлях до неба не можна пройти інакше, ніж через розп’яття самого
себе разом з Христом Господом.
Іконостас
у храмі розташований на підвищенні, яким починається вівтарний простір. Воно
підноситься над храмом вірних бодай на одну сходину. Це підвищення зветься
солея (лат. solium – престол). Така назва не випадкова, оскільки
святі отці називали це підвищене місце «зовнішнім престолом» для Святих Дарів:
звідси єпископ чи священик причащає вірних Тілом і Кров’ю Христовими;
«внутрішній престол» натомість – це престол у святилищі, на якому Чесні Дари
освячуються.
Святилище[9]. Зі
східного боку храму розташована його найважливіша частина – вівтар або
святилище. Він символічно являє собою нашу прабатьківщину – рай; молячись до
вівтаря, християни наче подорожують до Царства Небесного, де розташований
престол невидимого Бога. Святилище є уприсутненням торжествуючої Церкви –
святих у небі, які святкують Літургію разом із подорожуючою Церквою – вірними у
наві.
Святилище
також називають вівтарем (лат. аlta
ara – підвищений жертовник).
Грецькою мовою святилище називається віма (гр. βήμα – підвищене місце, кафедра
оратора, судилище царя чи воєначальника). Обидві ці назви вказують як на
розташування вівтаря вище від іншого простору в храмі, так і на духовну висоту
цього святого місця. Останню добре підкреслює назва «святилище», яка вживається
для вівтаря за аналогією до Святая Святих єрусалимського храму, яке було його
прообразом: Святая Святих зберігало в собі великі старозавітні святині (ковчег
із таблицями Завіту, посуд з манною, розквітлий жезл Арона), а святилище
містить найбільшу новозавітню – Святу Євхаристію.
Посередині
святилища розташований чотирикутний стіл, що зветься престол (інша назва –
свята трапеза). Його завжди споруджують чотирикутним як символ того, що
Трапеза, яка на ньому готується, живить чотири кінці світу. У Старому Завіті
прообразом престолу були жертовники, на яких приносилась жертва Господеві[10].
Престоли ранньої Церкви були переважно дерев’яні, а з IV століття
– теж і кам’яні. У великих храмах престоли могли бути теж і з дорогоцінних
металів, прикрашені коштовними каменями (наприклад, собор св. Софії у
Константинополі). Престол може будуватись по-різному:
а) на
стовпах, як символі пророків та апостолів, на яких збудована Церква. Стовпів
може бути чотири (як символ чотирьох євангелистів) або один (як символ єдиного
Господа Ісуса Христа);
б) на
коробці, як символі Христового гробу.
Символічно
престол означає наднебесний престол невидимого Бога, Царя слави[11].
Також він унаочнює гріб Господній та Самого Ісуса Христа, що лежить у ньому. Престол
З огляду на таке значення, престол має відповідні оздоби:
1.
Покривала. У
нашій традиції святу трапезу зодягають двома покривалами. Нижнє біле, пошите із
звичайного полотна, називається катасарка (грец. κατὰ - біля, σάρξ – плоть –
тобто «приплоття» – одіж біля тіла; слов. «срачиця» - сорочка). Воно означає плащаницю, якою було обвито Спасителя
перед покладенням до гробу[12],
як теж і сорочку-туніку, в яку був зодягнений Христос за Свого земного життя[13].
Катасарка оперезана навколо шнуром (слов. «вервія») – символом пут, якими був
зв’язаний Господь під час Своїх страстей[14].
Верхня, пошита із коштовного матеріалу, називається індитія (грецьк. ἰνδύτιον –
одяг). Значення її – сяючі ризи Христа, символ Його царської слави[15].
2.
Антимінс. Це
є чотирикутна чи льняна хустина із зображенням похорону Спасителя та чотирма
євангелистами. Вона покладена на престолі для служіння на ньому Божественної
Літургії. Антимінси освячує єпископ у Великий четвер на Божественній Літургії
через молитву, вкладення святих мощей та помазання святим миром. На кожному
антимінсі єпископ підписується та вказує, до якого храму він належить.
Традиційна історія антимінсу така: у ранній Церкві християни часто збирались
для служіння Літургії на місцях поховання святих: престолами у такому випадку були
гробниці. Ця традиція була збережена й опісля: християни переносили із собою
мощі святих для служіння Літургії. У пізнішій церковній традиції всі престоли обов’язково
мали освячувати зі вкладенням мощей (VII Вселенський собор). Де єпископ не зміг
приїхати на освячення – туди передавав святі мощі. Для засвідчення того, що
престол був освячений правильно, він видавав своєрідну полотняну «грамоту» з
благословенням на служіння. Її прибивали до престолу чи пришивали до нижнього
покривала. Зараз антимінс вкладають під верхнє покривало, а над ним поверх
покривала розгортають ілитон.
3.
Ілитон. Це
є невелика чотирикутна хустка переважно червоного кольору, яка лежить на престолі
під Євангелієм. Перед Херувимською піснею священик розгортає ілитон для
освячення на ньому Святих Дарів. Практичне його застосування – вберегти
окрушини Святого Хліба від розсипання по престолі: священик після причастя
ретельно оглядає ілитон і визбирує всі дрібні частинки до чаші. Символічно
ілитон (грецьк. «обгортка», «пов’язка») означає судар, себто хустку, яка
огортала голову Спасителя у гробі[16].
Також
на престолі знаходяться деякі священні речі, які мають своє значення:
4.
Євангеліє. На
престолі завжди перебуває книга святого Євангелія, яка містить благовістування
чотирьох євангелистів про земне життя Господа Ісуса. Напрестольне Євангеліє
звичайно оправлене у коштовні ризи та багато оздоблене. Свята книга представляє
Самого Христа, який таким чином наче видимо присутній посеред вірних.
5.
Хрест. Він
є одним із головних символів християнства і дуже часто вживається Церквою,
зокрема і в богослужіннях. Є кілька видів богослужбових хрестів: переносні,
напрестольні, нагрудні тощо. Напрестольний хрест завжди перебуває на святій
трапезі з південного боку Євангелія, свідчачи про хресну жертву Спасителя, яка
приноситься на престолі.
6.
Кивот. Невелике вмістилище переважно у вигляді малої церкви для зберігання Святих Дарів для причастя хворих.
7.
Світильники. За приписами церковного уставу,
престол мають освітлювати світильники. У Греції вони були переважно з оливними лампадами,
а у слов’янських країнах – з восковими свічками. Позаду престолу ставиться
семираменний світильник – семисвічник (за аналогією до єрусалимського
храму, де такий теж стояв).
Над
престолом розташований балдахін або ківорій (слов’янською «сінь», тобто
приотінення) – символ Божої слави, яка перебуває на цьому місці.
Храми
ранньої Церкви мали лише один престол як символ одного Бога[17].
Візантійська традиція досі дотримується цієї думки. Натомість у латинській
традиції, яку згодом частково перейняла й Київська Церква, престолів будувалось
багато (це було пов’язано із тим, що у місті Римі було багато храмів – престоли
у церквах означали ці святині). Ці бічні престоли були розташовані у т. зв.
приділах або параеклезіях (грецьк. παρεκκλήσιον – додана церква) – спершу в
окремих церковцях, добудованих до головного храму, а згодом у невеликих
вівтарях з іконостасами, побудованих збоку головного святилища.
Позаду
престолу розташоване т. зв. горне місце – сидіння для єпископа та священиків.
Горнім воно зветься тому, що будується на підвищенні – щоб люди могли бачити
єпископа, який у давнину звідти проповідував. Єпископське сидіння зветься також
кафедрою, троном або престолом. Сидіння священиків, розташовані з двох боків
кафедри, називаються сопрестолієм. Символічно горне місце означає небесне сідалище
Ісуса, де він по Вознесінні сів праворуч Бога Отця[18].
Зліва
у вівтарі розташований стіл, що зветься трапеза предложення (грецьк. πρόθεσις) або
жертовник. На ньому священик звершує проскомидію – першу частину Божественної
Літургії, під час якої відбувається приготування Чесних Дарів для освячення. У
давнину жертовник розташовувався у скевофілакії – окремій кімнаті (або
заглибленні у стіні), що розташовувалася у західній частині храму; туди вірні
приносили свої дари, з яких диякони відбирали хліби і вино для відправи, а
решту залишали для т. зв. агап – спільних трапез після богослужіння. Згодом
жертовник було перенесено ближче до вівтаря – у давніх храмах розташовувався у
ніші чи прибудові з північного боку святилища (наприклад, Успенський собор
Києво-Печерської лаври). Символічно трапеза предложення означає вифлеємську
печеру і ясла, де народився Христос Господь, позаяк проскомидія символізує
прихід Ісуса від Пресвятої Діви для спасіння людського роду через голготську
хресну жертву.
Справа
від престолу у давнину була розташована сосудохранильниця – кімната або ніша, в
якій зберігали святі книги, ризи, посуд, просфори, свячену воду та інші речі,
необхідні для богослужіння. Нею колись опікувались диякони, тому вона також
звалась дияконником. Сьогодні давня сосудохранильниця звичайно буває поділеною
на ризницю і паламарку; у ризниці зберігаються ризи, святий посуд та книги, а в
паламарці – світильники, кадильниці, ладан тощо. На Галичині для означення
ризниці і паламарки часто вживають термін «захристія», який походить з
латинського «sacristіa» та вживається на Заході для означення того ж місця
зберігання богослужбових речей.
[1] «Зробиш завісу з блакиту й порфіри та
кармазину й тонкого полотна, майстерного гаптаря роботи, з херувимами щоб
зроблено було її» (Вих. 26:31).
[2] «Отож, браття, ми маємо відвагу
входити до святині кров'ю Ісусовою, новою й живою дорогою, яку нам обновив Він
через завісу, себто через тіло Своє» (Євр. 10:19-20).
[3] Слуга Божий митрополит Андрей
(Шептицький) так висловився про значення іконостасу: «Та частина, що за
іконостасом, де стоїть престол і відправляється Службу Божу, – це образ неба. А
та частина, де стоять люди, – це образ Церкви на землі. Іконостас же, то наче
двері до вічного Божого царства… Одним словом, на тому іконостасі немов зібране
все те, що в св. Церкві Ісус Христос християнам дає, все, що для них Він
зробив. Усе там на малюнках представлене, чого св. Церква вчить людей, і ціла
дорога, якою веде людей до неба» (Пастирський
лист про Церкву, 14.01.1901).
[4] Перегородки знаходились у багатьох
святинях давнини: у храмі Воскресіння (Гробу Господнього) в Єрусалимі, в соборі
св. Софії у Константинополі і навіть у базиліці св. Петра в Римі.
[5] На давніх іконах Богородиця зображена
у молитовному зверненні до Сина, а у руці тримає сувій, де описаний діалог між
нею та Спасителем:
-
Прийми
прохання Матері Твоєї, о Божественне Слово.
-
Чого
ти просиш, Мати?
-
Спасіння
смертним.
-
Вони
розгнівили Мене.
-
Будь
милостивим, Сину мій.
-
Але
вони не покаялись.
-
Вірним
милість даруй.
-
Можливе
відкуплення гріхів.
-
Дякую.
[6] Богородиця перед Христом виступає як
молільниця за Церкву – людей Нового Завіту, а св. Предтеча – як молільник за
праведників Старого Завіту, бо він стоїть на межі двох Завітів.
[7] Предок Ісуса Христа; див. родовід
Спасителя: «Єссей був батьком царя Давида» (Мт. 1:6). Ісус пророче був названий
«паростоком із пня Єссея і віткою з його коріння» (Ісая 11:1).
[8] Символічно в деісусі можна вбачати
образ Страшного суду, який Христос буде звершувати в милості (Богородиця) та
істині (Предтеча).
[9] «Перший завіт мав також свої установи
щодо служби і святиню земну. Споруджено бо перший намет, де були світильник,
стіл і хліби появлення: він зветься «Святе». За другою ж завісою був намет,
званий «Святе Святих», із золотим жертовником для палення пахучого кадила та
кивотом завіту, цілковито покритий золотом; в ньому був золотий посуд з манною,
розцвіле жезло Арона й таблиці завіту. А зверху над ним херувими слави, що
крильми отінювали віко. Але про це не час тепер говорити докладно. І при такому
влаштуванні всього цього в перший намет увіходять завжди священики, виконуючи
служби, в другий - раз на рік - лиш архиєрей, і то не без крови, що її він
приносить за свої і людські провини.» (Євр. 9:1-7).
[10] «…Ной спорудив Господеві
жертовник, узяв усякого роду чистих тварин і всякого роду чистих птахів і
приніс усепалення на жертовнику.» (Бут. 8:20).
«…Спорудив
Авраам жертовник, розклав дрова і, зв'язавши Ісаака, сина свого, поклав його на
жертовник, зверху на дровах.» (Бут. 22:2).
«Коли
ж Яків прокинувся зо сну свого, то промовив: "Направду, Господь є на цьому
місці, а я не знав." І злякався він і каже: "Яке страшне це місце! Це
ніщо інше, як дім Божий, і це ворота небесні!" Рано-вранці встав Яків,
узяв камінь, що його був поклав собі під голову, і поставив його як стовпа та й
налив олії вгорі його.» (Бут. 28:16-18).
[11] «Відразу я став у дусі; і от престол
стояв на небі, а на престолі - сидячий.» (Одкр. 4:2).
[12] «Йосиф узяв тіло, загорнув його в
чисте полотно й поклав у своїй новій гробниці, що її висік у скелі.» (Мт. 27:59-60).
[13] «…Вояки, розіп'явши Ісуса, узяли його
одіж та й зробили чотири частини, по одній частині кожному воякові, і хітон. Та
був хітон не пошитий, лише ввесь від верху тканий. Тому домовилися між собою:
«Не дерімо його, а киньмо на нього жереб, на кого впаде.» А тим же мало
здійснитись Писання: «Мою одіж розділили між собою, на шату ж мою кинули
жереб.» Отож і вчинили так вояки.» (Йо. 19:23-24).
[14] «…Військовий відділ, тисяцький та
юдейські слуги схопили Ісуса і, зв'язавши його, повели спершу до Анни: цей бо
був тесть Каяфи, що був первосвящеником того року.» (Йо. 18: 12-13).
[15] «Господь воцарився, в красу
зодягнувся» (Пс. 92:1).
[16] «…Симон Петро, ввійшовши до гробниці,
бачить, що полотнище лежить, а й хустка, яка в нього на голові була: лежала ж
вона не з полотнищем, а, згорнена збоку, на іншому місці.» (Йо. 20:6-7).
[17] Свящмуч. Ігнатій Богоносець (ІІ ст.):
«Є одне Тіло нашого Господа Ісуса Христа і одна чаша Його Крові, що єднають нас
ув одно, і один престол, як також і один єпископ зі священиками й дияконами»
(Послання до філадельфійців); «Всі спішіть, наче до одного храму Бога, до
одного престола, до одного Ісуса Христа» (Послання до магнезійців).
[18] «Благословен єси на престолі слави
царства твого, що сидиш на херувимах, завжди, нині і повсякчас, і на віки
віків.» (Молитва благословення горного місця на Літургії).
Немає коментарів:
Дописати коментар