Символ і реальність у Літургії. Літургійні жести та знаки

Символ і реальність у Літургії

У своєму житті ми досвідчуємо багато символів (від грецьк. «кидаю разом»), які мають на меті щось до нас донести. Для нас зараз символ часто є чимось нереальним, навіть таким, що до реальності прямого стосунку не має. Втім, символи бувають різні.

Отож, символи є:

1)           репрезентативні – такі, що лише про щось інформують, не маючи прямого відношення до реальності;

2)           реальні – такі, що собою уприсутнюють, реалізовують те, що є реальністю.

В епоху Середньовіччя виробилось уявлення про символ, як про такий, що до реальності прямого відношення не має, але тільки образно може про неї засвідчити. Цей символ є репрезентативний.

Кажучи про світ, в якому ми живемо, святі Отці називали його таїнством і символом, наголошуючи, що через нього ми можемо освятитись, бо його Творцем є Господь. Тому все, що є навколо нас, символічно вказує на Того, хто все це створив. Більше того – сама людина є символом Бога, бо носить Його образ. Такий символ є реальним, бо має прямий стосунок із реальністю.

Християнство користується символами реальними, які уприсутнюють дійсність у конкретній речі, дії, знаку тощо. Символ не є лише тим, що тільки «символізує», чи виключно вказує на щось, але передусім тим, що в дійсності вміщує в собі символізуючу реальність у повному обсязі.

Про таке розуміння символу вчить, приміром, святитель Кирило Єрусалимський: «Христос був реально розп’ятий та  насправді похований, та воістину воскрес: і дав нам всім це все, для того, щоб імітуючи його терпіння, ми насправді, реально наслідували Його Спасіння». Отож, в образі, яким являється «імітація», справді приходить спасіння.

Сучасне богослов’я дивиться на символ через призму самої людини, яка складається з тіла і духа, тому й реалізовує себе у тілесний спосіб: через усмішку виражаючи радість, через плач – душевний смуток тощо. Іншими словами, через артистичну активність її ідеї та образи стають реальністю. У тілесних жестах здійснюється спілкування між людьми: у тому, що людина йде на зустріч одна одній, у подаванні руки, в обіймах та поцілунку, а також через дарування подарунку та ін. об'являється взаємна любов. В таких символах любов та інші реальності не лише символізують, але передусім реалізуються, не лише розпізнаються, але також досвідчуються.

У богослужінні Церкви все, що вона вживає, має символічний, іконографічний характер. Речі цього світу, що входять у контакт із Богом, зазнають преображення і відрізняються від того, що належить життю «самому-для-себе», яке є далеким від життя для Бога. Таким чином технічне холодне світло перетворюється на тепле світіння панікадил, отруєне хімічними випарами та газами повітря сповнюється запахом кадильного диму, посудина для розпивання різних напоїв стає коштовною чашею для Господньої Крові тощо. Все це свідчить, що навколишній світ з його речами може і мусить для нас таїнством, символом Божої близькості і Божої любові, бо все сотворене є добрим. Всі матеріальні речі є свідченням, символом присутності у нашому світі духовного виміру. Символ, таким чином, є відкриттям істинної реальності всього Божого світу.

Літургійні жести та знаки

Тілесна постава та жести християнина є елементами молитви Церкви, а також зовнішнім виявом особистої віри й побожності. До таких постав і жестів належать: знак святого хреста, стояння, підношення рук, коліноприклонення, поклони та цілування святих речей.

Знаком святого хреста християнин сповідує віру в Триєдиного Бога і воплочення Божого Сина. Знак хреста кладемо правою рукою, благоговійно і без поспіху, супроводжуючи словами «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь». Складанням разом трьох пальців сповідуємо віру в Пресвяту Тройцю, а зігнувши до долоні інші два пальці, сповідуємо дві природи воплоченого Сина Божого – Божу і людську. Хрестовидно знаменуючись від чола до грудей і від правого плеча до лівого, сповідуємо Пасхальне таїнство смерті й воскресіння Христа. Супроводжуючи хресне знамення словами: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», ми сповідуємо наше спасіння, яке є дією Пресвятої Тройці і яке звершив на хресті Ісус Христос.

Стояння – це молитовна постава християнина, яка виражає духовну увагу й готовність виконати Божу волю: «Премудрість, прості [станьмо прямо]». Наше «стояння» перед Господом є знаком нашої участі у Воскресінні. За словами Тертуліана, церковного письменника ІІ-ІІІ століть, «у неділю не можна постити, ані молитися на колінах. Цей звичай зберігаємо також від дня Пасхи аж до Зішестя Святого Духа». Також і 20 правило І Вселенського (Нікейського) собору приписує: «Оскільки дехто творить коліноприклонні молитви в День Господній, а також у дні П’ятдесятниці, то для того, щоби в усіх єпархіях усі дотримувалися одного, завгодно святому соборові, щоб усі приносили молитви Богові стоячи».

Тримання рук вздовж тіла є виявом відкритості й готовності прийняти волю Божу. Складання рук навхрест на грудях під час причащання виражає прийняття Божого життя всім своїм єством та, воднораз, нашу віру у розп’ятого і воскреслого Спасителя. Підношення рук є знаком піднесення нашого ума та серця до Бога, а також усильного благання. У такій поставі на Божественній Літургії моляться священики під час Херувимської пісні, під час слів «Вгору піднесім серця» та Господньої молитви «Отче наш».

Поклін є виявом покаянної постави та знаком почитання. Припадаючи до землі, сповідуємо власну гріховність, а підносячись – визволення від гріха силою хреста Господнього, знаком якого знаменуємо себе. Поклін є великим (доземним) і малим (поясним). Другий часто називається також метанією (грецькою метанойя – переміна мислення). Великі поклони чинимо переважно під час Великого посту, а малі – під час знаменування хрестом, перед іконами, мощами та іншими святими речами.

Коліноприклонення – це вираження покутної постави каяника перед Богом: Оріген, церковний письменник ІІ-ІІІ століть пише: «Слід знати, що коліноприклонення – символ поклоніння Богові і нашого смирення – потрібне, коли хтось приступає сповідувати Богові власні гріхи і прогрішення, прохаючи в Нього зцілення і відпущення». Коліноприклонення є також знаком заступничої молитви: щороку в день П’ятдесятниці вірні всією спільнотою моляться за себе й за цілий світ у «коліноприклонних молитвах».

Сидіння у храмі – насамперед ознака авторитету. Той, хто очолює літургійне зібрання, сидить перед тими, що на нього зібрані. Саме тому єпископ, як глава місцевої Церкви, сидить на горньому місці чи кафедрі, цим виявляючи своє покликання бути тим, що пильнує і вчить Христове стадо. Також і священики, як співучасники апостольського служіння, сідають побіч єпископа. Втім, як на Сході, так і на Заході вірний народ теж може сидіти на деяких богослужіннях, як слухач, який сприймає поучення. Сидіти, отже, можна під час проповіді, читання псалмів, старозавітніх читань-паремій тощо. Втім, за звичаєм, при читанні новозавітніх писань – головно Євангелія – ніхто не сидить. Природньо, що право на сидіння мають хворі, немічні, старі люди та діти.

Як це не дивно, але танець теж є літургійною священнодією. Досі у деяких східних Церквах (приміром у ефіопській) танець є частиною богослужіння. Наша традиція теж має своєрідні різновиди танцю: обходи навколо престолу (під час воцерковлення дитини, дияконських, пресвітерських та єпископських свячень, кадіння на Літургії та інших відправах) чи тетраподу (під час хрещення та вінчання, співу величання на святковій утрені), навколо храму (хресні ходи) тощо. Завдяки цим танцям ми прилучаємося до вічності, яку являємо через замкнене коло.

Хода чи похід – це реальний символ підходу людини до Бога, до початку стосунків із Ним. Господь перебуває з нами і для нас, однак Він не перехоплює нашу ініціативу, але чекає нашої добровільної відповіді на Його запрошення[1]. Це виражають наші хресні ходи, прощі до святинь, приступання до Євхаристії, хреста чи ікон тощо.

Цілуванням хреста, святого Євангелія, ікон і мощей виявляємо любов і поклоніння Господу й почитання святих. Також воно виражає наше довір’я і безпосередність, як дітей до Отця. Цілуванням виявляємо любов до осіб: священнослужителі обмінюються «поцілунком миру» під час Символу віри, а вірні між собою на Чині прощення на початку Великого посту й у час Пасхальних богослужінь.

Просячи й приймаючи благословення, відкриваємо себе на Божу благодать і підтримку в різних обставинах нашого життя. Священнослужителі благословляють вірних рукою хрестовидно, складаючи пальці так, щоб вони утворювали перші літери Господнього імені: ІС ХС. Через єпископа або священика, Христос і надалі благословляє нас, так як благословив апостолів у день Свого вознесіння. Просячи благословення, складаємо руки навхрест, правою долонею згори, зі словами: «Благослови, владико (отче)». Прийнявши благословення, цілуємо благословляючу руку, оскільки нею нас благословив Сам Господь Ісус, а також тому, що ця рука тримає Божественну Поживу – Пресвяту Євхаристію. Також покладення рук є жестом благословення у святих Таїнствах (Хрещення, Миропомазання, Покаяння, Священства і Єлеопомазання).

---

[1] «Прийдіть до Мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас» (Мт. 11:29).

«Прийдіть, благословенні Отця Мого, наслідуйте Царство, приготоване вам від створення світу» (Мт. 25: 34).