Для
означення будівлі, в якій збирається церковна громада для звершення
богослужінь, у нас назагал вживаються два терміни: церква і храм. Обоє є
давніми слов’янськими словами. Слово «церква»
походить від грецького κυριάκον (Κύριος – Господь, οἰκία – сім’я, будинок) і
означає «Господня сім’я», «Господній дім». Себто, та будівля, в яку сходяться
християни, є наче домашнім сімейним будинком для Господа і всієї Церкви – Його сім’ї[1].
Слово «храм» теж означає «дім»,
«будівля», краще «господа».
Слово
«Церква» теж означає властиво всіх
людей, що охрещені в ім’я Христове та вірують в Євангеліє, незалежно від місця
і часу свого існування. У грецькій мові для означення Церкви вживається слово ἐκκλησία,
що означає «спільнота», «збір громади». У слов’ян, натомість, настільки тісно
були поєднаними ці два поняття – храм і християнський люд, – що на означення і
одного, і другого вживалось (і вживається) однаковий термін – церква (як
будівля – з малої літери, як спільнота – з великої)[2].
Інші
назви храму такі:
1)
Дім
Господній – те саме, що й «церква» – вживається вже від IV століття.
3)
Храм –
латинською templum – первісно
означав поганське святилище, а від ІІІ ст. християни вживають це слово на
означення місця збору і молитви.
4)
Мартиріон
–
від грецького μάρτυς – свідок (тобто мученик, який своєю смертю засвідчив віру
в Христа) – храми, прбудовані на гробах мучеників чи на їхню честь; подібно
храми на честь пророків називались профітіон
(грецькою προφήτης - пророк), на честь апостолів – апостоліон (грецькою ἀπόστολος – посланець, тобто апостол) тощо.
Коротка історія храмобудівництва
В
перші віки існування Церкви християни не мали приміщень, призначених власне на
храм. Вони збирались у приватних домах, які надавали багатші члени громади
(назагал на Сході) або в катакомбах, біля гробів мучеників (на Заході). Однак, вже
із ІІ-ІІІ століть є згадки про спеціальні будівлі, що використовувались
християнами виключно як місця зібрань. Від IV ст.,
після легалізації Церкви Міланським едиктом 313 р., християни могли вільно
визнавати віру і, отже, безперешкодно будувати храми.
Храми
будувались вівтарем на схід сонця, маючи на увазі не так буквальний сенс
орієнтування на якусь сторону світу, як духовне її значення. Зі сходу
з’являється сонце, яке проганяє темряву ночі. Християни бачили в цьому образ
Христа – Сонця правди, який Своїм пришестям просвітив усі народи і прогнав
темряву облуди, лукавства і невір’я.
Форми
храмів протягом століть були найрізноманітнішими: чотирикутні (квадратні чи
прямокутні); круглі; хрестовидні; зірковидні тощо.
Християнські
храми ще з часів ранньої Церкви зводились на честь різних святих. Це було
пов’язано головно з тим, що престоли церков ставили на місці їхньої мученицької
смерті чи поховання. Храми також будувались на місцях, пов’язаних з особливими
подіями священної історії Старого і Нового Завітів, тож вони були названі на
честь цих подій; тому й досі маємо храми Воскресіння, Успення, Преображення та
інші. Також був поширений звичай освячувати храми на честь Господа (Святої
Тройці, Святого Духа тощо) і Богородиці (навіть на честь окремих її ікон, через
які прославилась Божа Мати).
Протягом
церковної історії розвинулось кілька стилів храмобудівництва:
1.
Базилікальний
стиль. Перші великі церкви мали форму базилік (гр. βασιλικὴ -
«царський») – великих прямокутних зал, в яких відбувались офіційні державні
прийоми, громадські збори чи суди. Перед входом до базиліки розташовувався
оточений колонадою дворик. Всередині базиліки упоздовж поділялись колонадами на
центральну (найбільшу) і бокові (менші) нави (лат. navis – «корабель»).
Над боковими навами будувались галереї-хори. У стіні навпроти входу в спеціальній
ніші (апсиді) влаштовувалось підвищення – вівтар, де знаходився престол і стояв
трон для єпископа. Базиліки були поширені переважно на Заході.
2.
Візантійський
стиль. На Сході з базиліки та місцевих форм будівництва
розвинувся візантійський стиль храмів. Їхньою головною рисою було те, що вони
будувались у формі хреста, який міг бути вписаний в квадрат чи прямокутник. На
перетині рамен храму височіє на підбаннику великий купол, навколо якого могли
розташовуватись кілька менших. Храми візантійського стилю визначаються
особливою симетрією та гармонією форм. (Приклад стилю – собор св. Софії у
Константинополі).
3.
Романський
стиль. Розвинувся на Заході в Х-ХІІ століттях серед романських
народів (Італія, Іспанія, Франція) на основі базилікального. Європа дуже
потерпала від варварських навал. Оскільки базиліки мали дерев’яне перекриття,
то їх легко можна було спалити. Романський стиль передбачав замість дерев’яного
даху кам’яне склепіння, могутні стіни та вузькі вікна, які могли служити
бійницями на випадок нападів. Багато храмів були ротондами, тобто круглими.
4.
Готичний
стиль. Розвинувся теж на Заході протягом ХІІІ-ХV століть головно в Німеччині, Франції та
Англії. Характерний високим внутрішнім простором з гострокутним склепінням,
багатьма гострими шпилястими вежами і великими подовгастими вікнами-вітражами (
5.
та круглими розетами). Храми прикрашені
(головно зовні) багатьма кам’яними різьбленими статуями, завитками, «химерами»
тощо. (Приклад стилю – собор Паризької Богоматері.)
6.
Стиль
ренесансу. Виник наприкінці Середньовіччя (ХV ст.), коли почався рух т. зв.
«Відродження» (в літературі, мистецтві тощо). Взір митців був звернений на
кращі здобутки античного світу. Храми, отже, частково поєднували в собі
елементи базилікального і візантійського стилів, а частково наслідували
староримське будівництво. У церквах з’явились нави і куполи; вони були багато прикрашені
та розкішно розмальовані, причому не завжди строго церковним розписом; скульптури
у храмах були статичними. (Приклад стилю – собор св. Петра в Римі, каплиця Боїмів
у Львові.)
7.
Стилі
бароко і рококо. На основі ренесансового стилю у XVII столітті
в Італії виникло бароко (італ. barocco «схильність до надмірності»). Задумане спершу
для світських будівель, воно успішно було засвоєне у храмобудівництві. Його
особливостями є симетрична багата орнаментика, пишна ліпнина, щедрий вжиток
позолоти; скульптури у храмах перебувають у динаміці. Куполи храмів були
багатоярусними. (Приклад стилю – храм єзуїтів.) На основі бароко у XVIII ст.
розвинулось рококо, яке можна назвати «пізнім бароко». Храмові оздоби та
орнаменти назагал стали несиметричними; півкруглі арки містили посередині
різноманітні вставки, тобто були «розірваними». (Приклад стилю рококо – Домініканський
собор у Львові.)
8.
Модерний
стиль. У ХХ столітті почав своє зародження церковний модерн.
Відходячи від ренасансового барокового та рококового стилів, він намагається
по-новому переосмислити готичний, романський і навіть візантійський. Храми
модерну вражають своєю простотою, деякою строгістю та наголосом більш на
практичність, ніж а декорування. (Приклад стилю – собор Воскресіння Христового
у Києві.)
Українські
храми. З прийняттям візантійської форми християнства, Київська
Русь теж перейняла і візантійську храмобудову. Перші кам’яні храми Русі
(Десятинна церква, собор св. Софії Київської) будувались у візантійському
стилі. У Києві домонгольської доби було біля 20 кам’яних церков. Звичайним
типом мурованих храмів Русі Х-ХІІІ століть були візантійські тринавні храми з трьома
апсидами. Головну наву вінчала велика баня (купол); число куполів могло бути 1,
5, 9, 12 і навіть 13. Слід зазначити, що русичі проявляли свій мистецький
талант у тому, що не сліпо наслідували Візантію, але на основі її стилю
намагались творити щось своє. Так, наприклад, у ХІІ-ХІІІ століттях свій власний
розвиток у нас здобули круглі муровані храми-ротонди.
Численні
напади кочівників на Київську Русь (а головно навала хана Батия у ХІІІ ст.)
дещо загальмували розвиток храмобудівництва класичного візантійського стилю,
даючи цим змогу розвиватись також іншим стилям. Функції храмів як оборонних
споруд диктували свої вимоги до використання європейських стилів у нашій
церковній архітектурі. Так, наприклад, у XIV-XV століттях
на Русі готика вміло могла поєднуватись із грубими захисними мурами та вежами
церков-фортець. Від ХVІІ
ст. на наших землях почав поширюватись ренесанс, який існував паралельно з
готикою – багато тогочасних храмів носять прикмети обох стилів.
У ХVІІ-ХVІІІ століттях в українському храмобудівництві
панував власний варіант бароко, який дістав назву «козацького (чи українського)
бароко». Він поєднував старі традиції нашого храмобудівництва (теж і
дерев’яного) та західні архітектурні прийоми. Чимало поширенню такого стилю
посприяв визначний український меценат гетьман Іван Мазепа, який засновував
багато нових та перебудовував старі храми у стилі «козацького бароко». (Приклад
стилю – перебудовані Києво-Софійський собор та Успенський собор
Києво-Печерської лаври.) На зміну бароко у ХVІІІ столітті приходить рококо. (Приклад
стилю – Андріївська церква у Києві, частково – собор св. Юра у Львові (суміш
бароко і рококо).)
Імперська
російська політика ХІХ ст. дещо пригальмувала власний розвиток української
церковної архітектури. Російська Церква виробила стандартний, т. зв.
«московський синодальний стиль», який поширювався по всій імперії, оскільки
проекти храмів надсилались безпосередньо з Москви чи Санкт-Петербурга. (Приклад
стилю – Благовіщенський собор у Харкові.) У часи радянського безбожництва храмобудівництво
припинилось. З відродженням незалежності України багато храмів, на жаль, було
збудовано без належного дотримання храмобудівних стилів, позаяк не було
архітекторів–спеціалістів з церковної архітектури. Поступово ця прогалина
заповнюється і українські храми зводяться в українських осмисленнях різних
давніх та сучасних стилів. (Приклад осмислення – собор Преображення Господнього
у Коломиї.)
Дерев’яні храми. Позаяк
камінь на території Русі був матеріалом не вельми поширеним, одразу з кам’яним
у нас інтенсивно розвивалось дерев’яне храмобудівництво. Так, зокрема, відомо,
що найпершим храмом Києва була саме дерев’яна церква св. Іллі. Дерев’яні храми
особливо інтенсивно будувались там, де було багато древа, тобто росли ліси. Матеріалом
для побудови церков був бук, смерека, ялина, кедрина чи дуб; покривались храми
дерев’яними гонтами. Зазвичай церкви мали зовні форму шатра, піраміди чи вежі,
поставленої на зруб. Найдавніші храми були тризрубними: вівтар, нава і притвор
(чи, вірніше, бабинець); згодом з’явились п’ятизрубні: два тризрубні, покладені
навхрест. Особливістю наших дерев’яних церков було те, що внутрішній об’єм
будівлі звичайно повністю відповідає її зовнішньому виглядові. Дахи дерев’яних
храмів могли бути від двох- до восьмиповерховими і вінчались 1, 3, 5, 7 і
більше куполами. Церкви багато прикрашались різьбленими (одвірки, колони) та
кованими (хрести, двері) деталями. Зараз науковці перелічують багато шкіл
церковної дерев’яної архітектури, що розвинулись на наших землях: гуцульська,
бойківська, лемківська, Верхнього Потисся, Придніпров’я, Чернігівщини,
Полтавщини, Слобожанщини, Поділля та інші. Кожна з цих шкіл мала вплив того чи
іншого європейського стилю: готики, бароко та інших. Зараз в Україні збереглось
біля 2500 дерев’яних храмів різних епох; найдавніші знаходяться на Закарпатті (XV ст.).
ЮНЕСКО хоче внести вісім дерев’яних українських церков до світової культурної
спадщини. (Приклад одного з цих дерев’яних шедеврів – хрестовидний
дев’ятибанний Свято-Троїцький собор у Новомосковську Дніпропетровської області,
збудований у XVІІІ
ст. без жодного цвяху).
[1] «Отже ж ви більше не чужинці і
не приходні, а співгромадяни святих і домашні Божі, побудовані на підвалині
апостолів і пророків, де наріжним каменем - сам Ісус Христос. На ньому вся
будівля, міцно споєна, росте святим храмом у Господі; на ньому ви теж будуєтеся
разом на житло Бога в Дусі» (Еф. 2:19-22).
[2] «Пишу тобі це, надіючися, що
незабаром прийду до тебе. Коли ж загаюся, то щоб ти знав, як слід поводитися в
домі Божім, яким є Церква Бога живого, стовп та основа правди» (1 Тим.
3:14-15).
[3] «І злякався він і каже: Яке
страшне це місце! Це ніщо інше, як дім Божий, і це ворота небесні!» (Бут.
28:17)
Немає коментарів:
Дописати коментар