Неділя. Літургійний рік

Неділя

У Старому Завіті окрема Божа заповідь наказувала святкувати суботній день. Цей день мав вічно нагадувати ізраїльтянам про створення світу, Божі добродійства та умову-завіт між Богом і людьми.

У Новому Завіті цей обов'язок віддання чести Богові перехо­дить на неділю. У документі Другого Ватиканського Собору — Конституції про Святу Літургію сказано: "За апостольською тради­цією, яка бере свій початок від самого-таки дня Христового Воскре­сення, Церква святкує кожного восьмого дня пасхальне таїнство, що його слушно називає Господнім днем, або неділею" (§ 106).

Субота зобов'язувала передусім до спокою, утримання від усякої фізичної праці. Головний недільний обов'язок перших хрис­тиян — зустріти воскреслого Христа через участь в Євхаристійній Жертві та злучитися з Ним у святому причасті.

Тож нічого дивного, що неділя від самого початку стає важ­ливим Господським святом та основою літургійно-церковного року. Святкування недільного дня має довгу й цікаву історію. Отже, у цьому розділі хочемо подати коротку розвідку про історію святку­вання неділі.

Неділя в апостольських часах

Неділя не просто замінила старозавітню суботу. Вона є витво­ром християнської ідеї і має глибокий християнський сенс. Це простежується передусім з тих різних назв, якими означувано неділю. Чим була неділя для апостолів і перших вірних?

Неділя — це ПЕРШИЙ ДЕНЬ

Для жидів субота була святим і останнім днем тижня, що був символом Божого відпочинку після створення світу. Перший день тижня став для християн святим, бо він був символом нового створення, що почалось у Христовому Воскресенні. Євсевій Олек­сандрійський (V ст.) у своїй проповіді каже: "Першого дня тижня Господь Бог почав перші плоди створення світу, і цього ж дня Він дав світові перші плоди Воскресення".

Неділя — це ДЕНЬ СОНЦЯ

Давні римляни, як і єгиптяни, називали неділю днем сонця. Для перших Отців Церкви ця назва мала глибоке значення, бо для них сонце було символом Ісуса Христа. Святий мученик Юстин († 165) каже: "Ми сходимося разом у дні сонця, в якому Бог, зміняючи темноту, створив світ, у якому Ісус Христос, наш Спаси­тель, воскрес із мертвих". Подібне зауважує Євсевій Кесарійський († к. 340): "Це було цього дня, коли в часі створення Бог сказав: "Хай буде світло", — і сталося світло. І цього дня також Сонце Справедливости зійшло над нашими душами".

Неділя — це ВОСЬМИЙ ДЕНЬ

У першій половині II сторіччя християнські письменники почи­нають називати неділю "восьмим днем". У листі псевдо-Варнави сказано: "Ми святкуємо восьмий день, у якому Ісус встав із мерт­вих, явився і узнісся на небо". Ориген († к. 254) каже: "Число вісім, яке містить у собі силу Воскресення, є прообразом майбут­нього світу". Святий Амвросій († к. 397) числу вісім надає значен­ня відкуплення: "Число вісім це сповнення нашої надії".

Неділя — це ДЕНЬ ГОСПОДНІЙ

Ця назва з'являється перший раз в Одкровенні святого Йоана (1, 10). Її швидко підхопили перші християни і вона замінила назву "день сонця". Назва "день Господній" указує на Христа, який через своє воскресення в неділю став Господом, Переможцем і Вчителем.

"На початку сотворив Бог небо й землю... І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її: чоловіком і жінкою сотворив їх... І благословив їх Бог... Бог закінчив сьомого дня своє діло, що його творив був, і спочив сьомого дня від усього свого діла... І благословив Бот сьомий день і освятив його..." (Буг. 1.2).

Святкування неділі

Святкування неділі від самого початку було радісним, бо кожна неділя пригадувала першим християнам радісну подію Христового Воскресення. З тієї причини в неділю не було ні посту, ні коліно­преклонень. Християнське святкування неділі характеризується двома рисами: участю у святій Літургії і утриманням від тяжкої фізичної праці.

Євхаристійна Жертва

Участь у святій Літургії — перша головна риса освячення Господнього дня. Хоч у перших віках християни бували на святій Літургії часто, навіть щодня, та все-таки неділя була днем загаль­ного зібрання християнської громади. У творі Наука 12 апостолів, який датують II сторіччям по Христі, читаємо: "У день Господній зберіться разом і переломіть Хліб, та дякуйте, визнавши перед тим свої гріхи, щоб чиста була жертва ваша".

Первісно присутність усіх вірних на недільній Літургії була обов'язком, який встановила Церква. Звичай і ревність були для них неписаним законом. Церковні недільні закони приходять досить пізно, щойно тоді, коли вже остигла перша християнська ревність.

Перші закони Західної Церкви, які зобов'язували бути в неділю в церкві, походять від синоду в Ельвірі (Іспанія, IV ст.). На синоді вирішили, що треба на короткий час відлучати від Церкви тих, хто хоча б три неділі підряд не прийшов до церкви. Синод в Аіде (Франція, 506 р.) зобов'язує бути присутнім в неділю на Службі Божій.

У Східній Церкві помісний синод у Сардиці (нинішня Болгарія, 347 р.) в 11-ому каноні пригадує, що існує закон від святих Отців, згідно з яким треба відлучити від Церкви тих, які, живучи в місті, не були б у церкві протягом трьох тижнів. Те саме повторює у 80-му каноні Трульський Собор 692 року.

Про недільний обов'язок бути на відправах у Декреті про Східні Католицькі Церкви сказано: "Вірні мають обов'язок у неділі та в святкові дні брати участь у божественній Літургії, або, за приписами чи звичаями свого обряду, у відправі Божої Хвали" (§ 15).

Недільний спокій-відпочинок

Це друга риса християнського освячення святого дня. Христи­янська релігія в перших сторіччях не була легальна, її пересліду­вали, відтак для перших християн неділя була звичайним робочим днем. Протягом дня вони мусіли працювати, а свої недільні відпра­ви відбували ввечері або вранці.

Недільний відпочинок починає набирати щораз більшого зна­чення тоді, коли Церква набула повної свободи, тобто за цісаря Костянтина Великого у 313 році. Перші закони про недільний відпочинок вийшли не від Церкви, а від держави. Цісар Костянтин Великий у 321 році видав едикт, в якому сказано: "У високошанов­ний день сонця хай відпочивають усі судді, міське населення і всякого роду ремісники. Тільки по селах рільники хай працюють без перешкоди і свобідно". Історик Євсевій († к. 340) свідчить, що цісар Костянтин Великий зробив неділю днем молитви і всіх своїх підданих зобов'язував у цей день залишати свої заняття, а своїм жовнірам давав свободу, щоб могли брати участь у церковних відправах. Цісар Теодосій Великий (379-395) спочатку заказує проводити в неділю всякі прилюдні видовища, а декретом 386 року забороняє в неділю подавати всякі позови, вести торгівлю та укла­дати контракти. Порушення цього закону каралося, як святотат­ство. Очевидно, що згадані державні закони високо піднесли свя­тість недільного дня.

Разом з державними законами і Церква починає щораз більше наказувати своїм вірним, щоб у неділю залишали фізичну працю. Синод у Лаодикеї (Мала Азія, 364 р.) приписує в неділю відпо­чивати, якщо це можливо. Цісар Лев Мудрий (886-911) забороняє рільникам працювати в неділю. Константинопольський патріярх Никифор (806-815) каже, що християни не повинні у неділю навіть подорожувати, хіба з необхідности. Від VIII сторіччя щораз більше помісних соборів приписують недільний спокій.

На Заході цісар Карл Великий у 789 році забороняє працювати в неділю, бо це порушення 3-ої Божої Заповіді. Закон недільного відпочинку стає в латинській Церкві загальним від часу правління папи Григорія IX з 1234 року.

Отже, святкування неділі це — найдавніша і дуже священна християнська традиція, бо походить від самих апостолів. Тому для нас усіх участь у недільній святій Літургії та дотримання недільного відпочинку повинно бути природним, очевидним, просто потребою нашої душі. Не сміємо забувати, що наш недільний обов'язок є не тільки церковним, але в основі він є також Божим законом, а Божий закон не знає ані винятку, ані звільнення. Отже, хоч би ми через важливу причину не змогли бути в неділю в церкві на від­праві, то все-таки ми й тоді зобов'язані освятити неділю по-своєму, наприклад, через частіше згадування про Бога, довшу молитву, побожне читання, обережність у розмовах і всій поведінці.

Стосовно цього слуга Божий митрополит Андрей Шептицький, каже: "Закон, що обов'язує до приявности на Службі Божій, і закон відпочинку чи нечинности в неділю — це церковні закони, що тільки ближче означають, пояснюють та доповняють природний і позитивний Божий закон Мойсеевого права... Від Божого закону ніщо й ніколи не може звільнити: ні церковна влада, ні труднощі обставин. До збереження Божого закону кожний обов'язаний, хоч би з нараженням або утратою життя... Тому обов'язок святкувати неділю, оскільки він є церковним законом, не обов'язує тоді, коли його сповнення получене з великою трудністю чи невигодою... Але в 3-ій Божій заповіді є щось, від чого ніяка трудність, ніяка при­крість і ніяка влада не може звільнити, бо 3-тя Божа заповідь є і в Новому Завіті Божою заповіддю, себто накладає обов'язок нена­рушимий і нехибно, безоглядно всіх обов'язуючий. Той обов'язок є й обов'язком природного права, тобто обов'язком, що його кожна людина пізнає природним розумом і відчуває в сумлінні. Неспов­нення тої сторони 3-ої заповіді є, отже, гріхом навіть при таких обставинах чи таких диспенсах, що звільняють від обов'язку бути на Службі Божій і здержатися від праці. Незбереження тої заповіді завжди буде гріхом, а через те і великою втратою та шкодою для душі" (Про святкування неділі, 1942).

Літургійний рік

Найкращим виявом і обов'язковою частиною нашого обряду є літургійний рік. Це наче велична панорама, на якій найкращими барвами змальована ціла історія відкуплення людського роду. Тут маємо нагоду осмислювати й наново переживати ряд світлих таєм­ниць з життя Ісуса Христа і Пресвятої Богоматері. Перед нами постають геройські подвиги й чесноти чисельного хору святих, мучеників і праведних душ. Ми переживаємо як дні духовної радос­ти й підйому, так і дні святого смутку, посту й покути за гріхи.

Наші владики разом з Верховним Архиєпископом і Кардиналом Йосифом у своєму пастирському посланні на закінчення Другого Ватиканського Собору 1965 року подають таке визначення літур­гійного року: "Літургійний рік — це літургійний порядок Вселен­ської чи якоїсь помісної Церкви, який складається з неділь, днів тижня, празників Господських, Богородичних, святих Божих угод­ників та періодів постів і заказаних часів".

Літургійний рік звемо також церковним, бо в ньому міститься церковний календар, який у дечому збігається, а в дечому відріз­няється від світського календарного року. Церковний рік нашої Східної Церкви відрізняється тим, що не починається тоді, коли світський, тобто 1 січня. Його початком, що зветься також почат­ком індикту, є 1 вересня. Це значить, що повний круг нашого церковно-літургійного року триває від 1 вересня до 31 серпня.

Що значить індикт?

Слово "індикт", з латинської "indicto", дослівно означає прого­лошення або податок. Це був едикт римських цісарів, в якому з метою збирання податків містився наказ через деякий час прово­дити оцінку земельних маєтків громадян держави. Такі едикти почали з'являтися за цісаря Діоклетіяна (284-305) від 297 року по Христі, спочатку що п'ять, а відтак що п'ятнадцять літ. З часом слово "індикт" почало позначати не тільки цісарський наказ, але й період п'ятнадцятилітнього циклу і також його перший день. Спочатку індикт використовували тільки з метою збирання податків, але з часом він стає також вихідною точкою на позначення різних дат із громадського життя. Цей фінансовий рік не збігався з астро­номічним, який від реформи Юлія Цезаря в 46 році до Христа починався 1 січня. Першим днем індикту було 23 вересня, бо це була дата уродин цісаря Августа, а за цісаря Костянтина Великого (306-337) — 1 вересня.

Початок індикту — Новий церковний рік

Отці Першого Вселенського Собору в Нікеї у 325 році прий­няли дату 1 вересня за початок Нового церковного року. Це зали­шилося у Східній Церкві аж до сьогодні. Латинська Церква починає літургійний рік першою неділею адвенту, тобто різдвяного посту.

Індикт, про який йшла мова, — бо були ще й инші індикти, — називають візантійським, константинопольським, або також Кос­тянтиновим. Він діяв у всьому римському цісарстві, за винятком Єгипту. Цісар Юстиніян І (527-565) зобов'язав датувати усі ле­гальні документи відповідно до індикту. Римська Церква за папи Пелагія II (579-590) прийняла індикт для датування документів і щойно в 1097 р. його скасувала.

Початок індикту — церковне свято

Коли 1 вересня стало одночасно початком церковного року або, як сказано в церковному календарі, початком "нового літа", то воно стало і церковним святом, тобто днем, що має окрему богослужбу. Наша Церква в цей день згадує подію з життя Ісуса Христа, коли Він прийшов до божниці в Назареті і прочитав слова пророка Ісаї: "Господній Дух на мені, бо він мене помазав... оповістити рік Господній сприятливий" (Лк. 4, 18-19). Немає точних свідчень, коли початок індикту став церковним святом, але воно вже існу­вало у VIII сторіччі.

Характер і зміст літургійного року

Літургійний рік складено так, що центральне місце в ньому посідає наш Божественний Спаситель в оточенні ангелів і всіх святих. У документі Другого Ватиканського Собору — Конституції про Святу Літургію — читаємо: "Свята Мати Церква вважає, що завданням її є в означені дні протягом року відсвятковувати святим способом спасенне діло божественного Обручника. Щотижня, у день, що його назвала неділею, вона згадує Господнє Воскресення, яке також раз у році звеличує найбільшими врочистостями Пасхи, разом із Його святими стражданнями. А ціле Христове таїнство вона розгортає протягом річного круга: від Воплочення і Різдва, аж до Вознесення, до дня П'ятдесятниці та й до очікування бла­женної надії й Господнього пришестя" (§ 102).

Пречиста Діва Марія, яка в справі відкуплення посідає перше місце після Христа, стоїть найближче до Христа і в літургійному році. Про це свідчать різні Богородичні празники. У Конституції про Святу Літургію сказано: "У святкуванні цього річного круга Христових таїнств свята Церква з особливою любов'ю вшановує Преблагословенну Богородицю Марію, яка нерозривним зв'язком поєднується зі спасенним ділом свого Сина. У ній Церква оглядає та прославляє найбільш знаменитий овоч Відкуплення і, немов у найчистішому образі, з радістю оглядає те, чим і вся вона прагне й надіється бути" (§ 103).

А довкола особи Христа Господа і його Пресвятої Матері ми бачимо величний хор прославленої Церкви в небі, тобто всіх святих Старого й Нового Завіту. "Крім цього, в річний круг Церкви, — сказано в тому самому документі, — вставила вона пам'ять муче­ників й инших святих, що через різновидну Божу благодать дійшли до досконалости і, осягнувши вічне спасення, співають Богові в небі досконалу славу та за нас заступаються" (§ 104).

Свята Церква, як добра мати, пам'ятає в часі літургійного року і про своїх дітей, що відійшли до вічности і з волі Божої покутують у чистилищі. Тому призначила окремі дні, що їх звемо задушними, на моління і відправи за померлих. Укінці і воююча Церква присвячує в церковному році особливі періоди для своїх духовних подвигів, молитов, постів й покут. "Врешті Церква, — сказано в Конституції про Святу Літургію, — згідно з традиційним навчанням у різні часи року вдосконалює знання своїх вірних побожними вправами духа й тіла, поученнями, моліннями, ділами покути й милосердя" (§ 105).

Отже, наш церковно-літургійний рік — це могутній гимн чести і слави Богові, у якому бере участь трояка Церква: прославлена в небі, яка воює на землі і страждає в чистилищі. У ньому найкраще виражена наша свята віра. Літургійний рік — це наче різнобарвна веселка, що єднає землю з небом, а нас самих просвічує, очищує, освячує і підносить до Бога.

Духовне значення літургійного року

У посланні наших владик і Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа на закінчення Другого Ватиканського Собору 1965 р. чита­ємо: "Літургійний круг нашої Церкви є дуже багатий. Наш літур­гійний устав упродовж цілого року постійно демонструє своїм вірним таїнства життя, страстей, смерти і воскресення нашого Божественного Спасителя, величі Божого Материнства й могут­нього заступництва Пречистої Діви Марії, подвиги святих мужів і жінок, що своїм геройським наслідуванням Христа прославили Бога й увесь людський рід. Часи посту й утримання від гучних забав мають допомогти вірним більше панувати над собою та краще готуватися до таїнственної зустрічі з Христом у Пресвятій Євха­ристії за життя і в день другого приходу Христа при кінці світу".

Наведені слова ясно свідчать, що наш літургійний рік — це наче велика духовна книга, яка практично вчить нас, як Бога любити, Йому служити, Його славити та як спасти свою душу. У ній сказано як про велику Божу любов і милосердя до нас, так і про строгу Божу справедливість. Ця духовна книга кожного дня спонукає нас до молитви, жертви й покути.

Свята Церква бажає, щоб круг літургійного року був для нас вічним проповідником і учителем Божої любови й любови його Пресвятої Матері; щоб був для нас школою духовного життя, чеснот і святости; щоб був нашим вірним і певним провідником до неба. Тож значення літургійного року для нашого духовного життя справді велике, а передусім з оцих причин:

Літургійний рік — це вічно живий і діяльний Христос

Свята і празники нашого церковного року, на думку Церкви, не мають бути для нас тільки звичайними споминами історичних подій, що колись відбулися і безповоротно минули. Ми маємо їх кожний раз наново переживати в нашому серці і брати в них таку активну участь, наче б ми були дійсними й живими свідками й учасниками тих подій, що їх святкуємо. Особа Ісуса Христа, дов­кола якої зосереджений увесь круг церковного року, не є мертвою особою, яка колись жила, діяла й відійшла до історії. Ісус Христос є вічно живий і діяльний. Як колись, так і сьогодні Він нас навчає і напоумлює, нас освячує і нам прощає, за нас жертвує Собою, нас спасає і стає прикладом для нас. "Ісус Христос, — каже святий апостол Павло, — учора й сьогодні, той самий навіки" (Євр. ІЗ, 8). Тож літургійний рік — це відтворення живого Христа, Його праці й науки; це містичне повторення таємниць з Його життя у серцях вірних.

Святіший Отець Пій XII у своїй енцикліці Посередник Божий від ЗО листопада 1947 року так каже про живого Христа в літургій­ному році: "Тому то літургійний рік, що його Церква побожно плекає і супроводить, не є зимне й бездушне відтворення подій минувшини або лише проста згадка про якийсь минулий вік. Це радше сам Христос, який вічно живе у своїй Церкві. Тут Він продовжує той похід безмірного милосердя, що його Він з любови почав у свому смертному житті..." (§ 165). А в документі Другого Ватиканського Собору Конституції про Святу Літургію сказано: "Відсвятковуючи отак таїнства відкуплення, свята Мати Церква кожночасно немов явним вчиняє багатства чеснот і заслуг свого Господа народові, який з них зачерпує та сповняється благодаттю" (§ 102).

Літургійний рік — джерело культу Богоматері

Літургійний рік є для нас не тільки великим джерелом любови Ісуса Христа, але й джерелом культу його Пресвятої Матері. Ісус і Марія так тісно злучені, що не можна любити Христа, а не любити Пречистої Діви Марії. "Хто почитає Христа, — каже свя­тий Епіфаній Кипрський 403), — почитає також Марію; хто не почитає Марії, — не почитає Христа".

На прикладі літургійного року ми маємо гарну нагоду пізнати роль і значення Пресвятої Богородиці у справі відкуплення, дивува­тися її чеснотам та вчитися любити її як нашу Матір, Заступницю і Покровительку. "Бо Марія, — сказано в документі Про Церкву, — що ввійшла глибоко в історію спасення, об'єднує в собі найважніші правди віри та їх віддзеркалює. Коли ж її величають та почитають, тоді й вона закликає вірних до Свого Сина і його жертви та до любови Отця... Цю католицьку науку Священний Собор навчає осмислювати та рівночасно закликає всіх дітей Церкви, щоб плека­ли шляхетне почитання Пресвятої Діви, передусім же літургійне" (§ 65 і § 67).

Літургійний рік нашої Східної Церкви особливо відрізняється глибоким і сердечним культом Божої Матері. Він проходить на­скрізь через усі наші церковні богослуження.

Великий знавець традиції Східної Церкви князь Максиміліян Саксонський у своїх Викладах про східні Літургії так каже про почитання Пречистої Діви Марії у Східній Церкві: "Передусім культ Богородиці є чимсь особливо питомим у східних Літургіях... Культ Божої Матері на Сході дуже давній. Усі великі Богородичні празники почалися на Сході і тому Богородичне почитання пере­йшло в кров і кості всіх вірних Східної Церкви... Вони так вросли в культ Божої Матері, що того, хто її не почитає, вважають за безбожника і нехристиянина. Так, наприклад, у відомій грецькій пісні є слова: "Тих, що не цілують Твою святу ікону, Богородице Діво, уважай за безбожників і передай їх пекельному вогневі". Від греків усі слов'янські народи, передусім русини-українці, перейняли цю любов до Богоматері". А наш київський митрополит Георгій (1069-1072) у своїх Заповідях каже: "Хто не молиться з довір'ям до Святої Богородиці, хай буде проклятий."

Літургійний рік — це святе Євангеліє в практиці

Під час церковного року, крім празників на честь Христа Гос­пода і його Пречистої Матері, вшановуємо також пам'ять різних святих, їхні імена становлять дуже велику частину церковного календаря. Кожний день присвячений одному або й кільком святим. Своїм життям святі свідчать, що вони освятилися тому, що йшли за прикладом Ісуса Христа і Його Пресвятої Матері та жили нау­кою, поданою у святому Євангелії. Тому їхнє життя для нас — це святе Євангеліє в практиці. І тому приклад їхнього життя і їхні геройські чесноти говорять до нас мовою, яку кожний розуміє, бо це мова святого Євангелія.

Святіший Отець Пій XII у вищеназваній енцикліці каже: "В бігу літургійного року, крім таємниць з життя Ісуса Христа, свят­куємо свята святих... Ми повинні наслідувати чесноти святих так, як вони наслідували Христа, бо в їхніх чеснотах ясніє під різними аспектами велич Ісуса Христа" (§ 166 і § 167).

Своєю святістю вони постійно нагадують нам і про наш обов'я­зок бути святими, бо цей обов'язок випливає зі святого таїнства хрещення. Святість не є привілеєм тільки деяких. Усіх нас стосу­ються Христові слова: "Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий" (Мт. 5, 48), — та слова святого апостола Павла: "Це ж саме воля Божа: святість ваша" (1 Сол. 4, 3).

Тому Другий Ватиканський Собор у багатьох своїх документах нагадує всім вірним про обов'язок йти до святости. "Усі христия­ни, — каже Собор, — кожного стану та сану, покликані Господом до досконалої святости, якою Отець самий є досконалий, кожний своїм шляхом... Тому всі в Церкві, чи вони належать до єрархії чи до тих, що нею управляються, покликані до святости... Тому всі християни запрошені та зобов'язані до святости та досконалости власного стану" (Про Церкву, § 11, § 39 і § 42).

Святі власним прикладом учать нас, що святість доступна для людей усіх часів і всіх станів. Треба тільки так Бога любити, як вони любили, і так у всьому хотіти Богові подобатися і сповняти Його волю, як вони це робили.

Справді, наш літургійний рік це гарна школа духовного життя. У ній ми вчимося не тільки звичайної азбуки любови Бога, але також високої святости, яка природно випливає з почитання і наслідування Ісуса Христа, Пречистої Діви Марії і святих.

Літургійний рік це наче прегарно розмальований іконостас, який демонструє нам величну історію відкуплення людського роду. Отже, стараймося, щоб ми не були німими, а живими свідками й активними учасниками святих подій нашого церковного року.

Як творився наш церковний рік?

У Святому Письмі Старого Завіту читаємо про таємниче дерево життя, що його Господь Бог посадив серед раю. Цього райського дерева вже давним-давно немає. Зате Господь у надприродному раю Церкви насадив инше чудесне дерево, що з року в рік на наших очах оновлюється, живе й зеленіє, і приносить нам щедрі плоди на вічне життя, — а тим містичним деревом є наш церковний рік.

Розвій і ріст нашого церковного року можна влучно порівняти із ростом дерева. Як ріст дерева починається від маленького зер­нятка, яке непомітно з літами виростає у велике дерево, так і ріст церковного року почався від містичного Божого зернятка, яким є Пресвята Євхаристія. Та світлиця, де відбулася Свята Тайна Вече­ря, це колиска нашого церковного року. Його ріст тривав тисячу літ, доки став таким, як сьогодні.

Тож пригляньмося дещо ближче до росту цього новозавітнього дерева — церковного року, що його насадив сам Господь наш Ісус Христос.

Головні складові частини кожного дерева — це його коріння, стовбур, крона й плоди.

Коріння дерева церковного року

Коріння, що своїми життєдайними соками живить велетенське дерево нашого церковного року, — це Хресна Жертва Господа нашого Ісуса Христа і її безкровне повторення у святій Літургії. Євхаристійна Жертва, що довершується в кожній святій Літургії, це душа нашого церковного року. "Бо в святій Євхаристії, — каже Другий Ватиканський Собор, — вміщується все духовне добро Церкви, тобто сам Христос, наша Пасха й життєдайний Хліб, який через своє Тіло, — оживлене й оживляюче в Святому Дусі, — дає життя людям... Одначе не може постати жодна християнська спіль­нота, якщо вона не має коріння й основ у відправі Пресвятої Євхаристії" (Про Пресвітерів, § 5 і § 6). А в Конституції про Святу Літургію сказано: "Отже, Літургія є тією вершиною, до якої прямує діяльність Церкви, та одночасно і тим джерелом, звідкіля випливає вся її сила" (§ 10).

Стовбур дерева церковного року

Коріння живить ціле дерево, а стовбур двигає увесь тягар дерева. І тим двигуном церковного року є події з життя Ісуса Христа, які відображені в поодиноких празниках. Христос — це творець і осередок нашого літургійного життя. То ж нічого дивного, що через культ особи Христа вже в апостольських часах виникли окремі дні та часи, присвячені особливій прославі й почитанню Христа.

У Старому Завіті Господнім днем, тобто днем, присвяченим Богові, була субота. У Новому Завіті ним стає неділя, і тому неді­ля — це найдавніше християнське Господське свято. Неділя зі своєю Євхаристійною Жертвою стає ядром, від якого починають творитися Господські празники.

Про значення неділі для церковного року в документі Собо­ру — Конституції про Святу Літургію сказано: "Так ото неділя є першорядним святковим днем, що його дається побожним вірним та й настоюється на те, щоб він став також днем радости й від­починку від праці. Инших (свят) не можна ставити вище неї, хіба що і справді вони дуже важні, бо вона (неділя) є підставою і ядром усього літургійного року" (§ 106).

Апостоли й перші християни зберігали первісно жидівські празники. Та помалу їхнє місце займають новозавітні празники. До перших християнських празників, крім неділі, належить світлий празник Пасхи. Цей празник — перше християнське свято в річ­ному крузі церковного року. Християнська Пасха стає з часом осередком празників і неділь, які пов'язані з пасхальним періодом. Із празником Пасхи пов'язаний день П'ятдесятниці, або Зіслання Святого Духа. У третьому сторіччі загальним стає святкування Христового Богоявлення. А відтак входять у практику инші Господ­ські празники, як Різдво, Обрізання і Стрітення (IV ст.).

Вознесення (V ст.), Преображення (VI ст.) і Воздвиження Чесного Хреста (VII ст.). У XI сторіччі кількість Господських праз­ників уже сягає символічного числа 12. Зазначимо, що первісно Богородичні свята не зараховували до 12 великих празників.

Крона дерева церковного року

Природним завершенням кожного дерева є його крона, тобто галуззя, листя і цвіт. Тому й дерево церковного року не обмежи­лося тільки Господськими празниками, а завершилося гарною кро­ною, якою є празники Богородичні і святих.

Ефеський Собор 431 року, проголошуючи догму про богомате­ринство Пречистої Діви Марії, широко відкриває браму до її літур­гійного культу. Тепер один за одним постають різні празники на честь Божої Матері. Треба зауважити, що всі основні давні Богоро­дичні празники є витвором Східної Церкви. До перших Богоро­дичних празників, що з'явилися відразу після Ефеського Собору, належать Успення і Благовіщення. За ними в найближчих століт­тях з'являються Різдво Божої Матері, Зачаття Анни, Вхід у Храм, Покров та инші менші свята.

Другий важливий елемент крони дерева церковного року — це культ святих. Він починається від почитання гробів і мощей святих мучеників перших сторіч, їхні імена починають щораз біль­ше й більше заповнювати дні церковного календаря. З культом святих мучеників поширюється й культ апостолів, а за ними розви­вається культ єпископів-святителів, патріярхів, старозавітних свя­тих, ангелів та подвижників, тобто святих монахів і монахинь. У період між IV і V сторіччями почитання святих стає вже загально-церковною практикою. А в VI-VIII сторіччях наш церковний рік уже набуває в основному свого сьогоднішнього вигляду. Йому залишається ще тільки доповнити себе іменами святих, яких було канонізовано пізніше.

Коли князь Володимир Великий прийняв з Візантії християн­ську віру, то там уже був уповні сформований церковний календар. З часом на українських землях його доповнили такі українські святі, як свята княгиня Ольга, святий князь Володимир Великий, святі князі Борис і Гліб, преподобні Антоній і Теодосій Печерські та инші.

Свята Церква з різних причин по-особливому вшановувала де­яких святих, тому дні їхнього вшанування стали святковими, вони зобов'язували всіх вірних бути того дня на святій Літургії та утри­муватися від тяжкої фізичної праці. Таких обов'язкових свят в нашій Церкві було досить багато. Замойський Синод 1720 року, крім Господських і Богородичних празників, називає ще 17 обов'язкових свят на честь різних святих. Львівський Синод 1891 р. зменшує кількість обов'язкових празників святих. Одні з них зводить до звичайних церковних свят, инші — каже переносити на неділю.

Римський Архиєрейський Синод 1969 р. ще зменшує число обов'язкових свят і не тільки святих, але й Господських і Богоро­дичних. Ось рішення цього Синоду: "Відносно святкування свят в Українській Католицькій Церкві Синод, беручи до уваги нові сус­пільні й економічні умовини життя і праці наших вірних та звіль­нення вже иншими помісними католицькими Церквами їхніх вірних від деяких обов'язкових свят, постановляє в дусі канонів Другого Ватиканського Собору: 3 днем 1 січня 1970 р. обов'язковими для вірних нашої Церкви є такі святкові дні: всі неділі в календарному році, Різдво, Богоявлення, Великдень, Зіслання Святого Духа — по одному дневі (перший день), Найменування (Обрізання) Господа Нашого Ісуса Христа, Благовіщення Пречистої Діви Марії, Возне­сення Господа Нашого Ісуса Христа і Успення Пресвятої Бого­родиці" (§ 18). Синод Єпископів УГКЦ що відбувся у Крехові-Львові 14-20 вересня 1997 року у постанові 1.4., окрім поданого переліку, до обов'язкових празників причислив і «Свято верховних апостолів Петра і Павла».

До святкування названих свят Синод зобов'язує в совісті всіх вірних, а стосовно инших традиційних свят нема того обов'язку.

Плоди дерева церковного року

Святий євангелист Йоан у Книзі Одкровення говорить про "дерево життя, що приносить дванадцять плодів, на кожний місяць подає плід свій, і листки дерева — для оздоровлення народів" (22, 2). Так і наш церковний рік, це благодатне дерево життя щедро наділяє нас своїми духовними плодами кожного дня, тижня, місяця й року. Хто бере активну участь у святах і празниках нашого церковного року, у того в серці церковний рік зродить щедрі плоди: плоди віри, надії й любови Бога і ближнього, плоди духа молитви й духа жертви та різних чеснот, без яких нема правдивого хрис­тиянина.

Отже, наш церковний рік має щораз більше наближати нас до Христа та перетворювати у Христа. Якщо Христос є осередком церковного року, то Він має бути осередком і нашого життя.