Літургія –
(від гр. λεῖτος – громадський, народний; ἔργον – справа, служба) – у давній Греції – кожне служіння чи діло,
що звершувались для громади-народу (напр. служба у війську, урядування, праця в
полі чи на дорогах тощо); у ширшому
значенні – всі прилюдні богослужіння Церкви, вся сукупність видів
богопочитання, які вона вживає (напр. вечірня, утреня, акафіст тощо); у вужчому значенні – богослужіння, на
якому приноситься Богові жертва Євхаристії, тобто Божественна Літургія (чи Служба
Божа).
У
Біблії Старого Завіту (переклад LXX) літургією
називається служіння священиків у храмі (напр. Вих. 16:9; 28:43; 29:30; Чис.
4:3.25.39; Йоіл. 1:9). В Новому Завіті літургія – це, окрім згаданого значення
(напр. Лк. 1:23; Євр. 9:21), також служіння Богові Його Церкви (напр. Ді. 13:2;
Рим. 15:16) і, головно, її голови – Ісуса Христа, який сам є Великим Архиєреєм (напр.
Євр. 10:21). У ранній Церкві літургією називали головно приношення Євхаристії (з
ІХ століття «Літургія» вживається як terminus
technicus для цього).
Літургія
– це «виконання священичого обов’язку Ісуса Христа, за допомогою якого видимими
знаками виявляється та властивим кожному способом здійснюється освячування
людини, а то й звершується повне публічне богопочитання від Містичного Тіла
Ісуса Христа, тобто від голови та його членів. Тим-то кожна літургійна
відправа, – оскільки вона є ділом Христа-священика і Його Тіла, яким є Церква,
– є найвищою мірою священнодіянням, якого дієвій силі жодна чинність Церкви не
може дорівняти ані тим самим способом, ані тим самим ступенем» (Конституція про
Святу Літургію Другого Ватиканського собору «Sacrosanctum Concilium – Священний Собор», п. 7).
Літургія
– це діалог Бога з людиною: для спасіння людини Бог звертається до неї через
Слово і Таїнства (катабазис –
сходження Бога до людини для її спасіння), а людина, отак обдарована Богом,
вдячно відповідає Йому (анабазис –
піднесення людини до Бога для Його почитання). Отож, літургію як таку починає
першим саме Господь; вона є Його ініціативою.
«…Богослужбове
життя Церкви – молитовне зібрання Церкви у Христі силою Святого Духа для
прослави й благодарення Отця. Це зібрання є спілкуванням Бога зі своїм народом,
у якому Господь далі промовляє й продовжує спасенні діла для своїх людей, а
також відповіддю Церкви на всі діла й слова Господні, явлені в історії
спасіння, які вона вірою пізнала й прийняла» (К УГКЦ, п. 327).
Обряд – у вузькому значенні – кожен окремий
зовнішній вияв богопочитання, що його висловлює окрема людина (напр. знак
хреста, поклін тощо); у ширшому значенні
– богопочитання, що його висловлює церковна спільнота (тобто літургія – богослужбові
чинопослідування); у широкому значенні
– сукупність характерних рис богопочитання, що здійснюється тією чи іншою
помісною Церквою (тобто літургійна традиція).
«Обряд
є літургічним, богословським, духовним і дисциплінарним спадком – різним щодо
культури та історичних обставин народів – який виявляється у способі
практикування віри, властивому для кожної Церкви свого права» (ККСЦ, 28 § 1).
При
одності віри Вселенської Церкви, кожна помісна Церква виражає її по-своєму.
Догмат (правда віри) знаходить своє вираження в обряді, який є неначе дзеркалом
для догмату.
Обряди
Церкви поділяються на східні і західні:
I.
Східні:
1.
Олександрійський (єгипетський).
2.
Антіохійський (західносирійський).
3.
Халдейський (східносирійський).
4.
Вірменський.
5.
Константинопольський (візантійський).
II.
Західні:
1.
Латинський (римський).
2.
Амвросіанський (медіоланський).
3.
Мозарабський (іспанський).
4.
Кельтський (англійський).
5.
Галльський (французький).
Київська
Церква при хрещенні прийняла візантійський обряд, який на слов’янських землях
став візантійсько-слов’янським (відбулась інкультурація).
Літургіка –
богословська наука, яка вивчає історію, форми та значення християнського
богопочитання, тобто вивчає літургію і обряд.
Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха»
І. МИ СТВОРЕНІ ДЛЯ СПІЛКУВАННЯ І
СОПРИЧАСТЯ З БОГОМ
331.
Бог сотворив людину на Свій образ і подобу, покликавши її до спілкування із
Собою. Господь відкрив людям Своє прагнення спілкуватися з ними, чути їхні
відповіді на Свої слова. Він прагне, щоб люди в любові пізнавали Його, і хоче
наповнити їх Своєю любов’ю.
332.
Увесь Старий Завіт свідчить про прагнення Бога піднести людину до спілкування з
Ним. Старозавітні Закон і заповіді, храм і жертвоприношення, свята – усе це
створювало умови для спілкування людини з Богом.
333.
У Новому Завіті людина сподобляється від Бога Отця повного сопричастя з Ним,
дарованого через Христа у Святому Дусі. Цей Завіт звершився у Христі –
воплоченому Синові Божому, який нерозривно поєднав у собі Боже і людське життя.
Життя людини у Христі, її молитва – це поглиблення дару сопричастя.
334.
Людина зростає в сопричасті з Богом у спільноті вірних – Церкві, яка є Тілом
Христовим. Найвища молитва – церковна, літургійна, богослужбова, у якій люди
єднаються з Богом й одне з одним, утворюючи родину Божу з «єдиним серцем і
єдиними устами».
А. ТРОЇЧНІСТЬ БОГОСЛУЖІННЯ
335.
Молитва Церкви завжди звернена до Отця через Сина у Святому Дусі. «До Отця
через Сина», бо ніхто не може прийти до Отця без Сина. «У Святому Дусі», бо Дух
молиться у нас «стогонами невимовними» (пор. Рм. 8, 26). Дією Святого Духа
через Сина молитва Церкви підноситься до Отця. Щоразу, коли прикликаємо ім’я
Пресвятої Тройці, розпочинаючи нашу молитву та щоденні справи, ми сповідуємо
свою єдність з Отцем, і Сином, і Святим Духом та сповнюємо все своє життя
світлом Пресвятої Тройці.
Б. ЦЕРКОВНІСТЬ БОГОСЛУЖІННЯ
336.
Христос навчав своїх учнів разом звертатися до Отця як спільнота дітей Божих:
«Отче наш» (див. Мт. 6, 9н). Молитви богослужінь підносяться від усієї
спільноти вірних. Молитва Церкви як Тіла Христового єднає всіх вірних; Церква
на землі єднається з небесною Церквою через молитву до святих і почитання їхніх
ікон.
337.
Літургійна спільнота багата різними дарами Святого Духа. Завдяки таким дарам
кожний вірний є живим учасником богослужіння. Усі дари та служіння
взаємопов’язані й скеровані до зростання усієї спільноти як єдиного тіла.
В.
ЕСХАТОЛОГІЧНІСТЬ БОГОСЛУЖІННЯ
338.
Богослужіння Церкви являє Царство Боже, яке вже є між нами (пор. Лк. 17, 21) і
яке водночас ще має остаточно настати: «нехай прийде Царство твоє».
Богослужіння поєднує в собі вже здійснену «повноту» Царства та
очікування його явлення в «будучому віці». Церковна спільнота вже перебуває
в повноті Божої присутності і водночас, усвідомлюючи свою обмеженість і немічність,
взиває до Господа: «Помилуй нас!», «Спаси нас!».
339.
У цьому невпинному зростанні Боже вже переважає людське ще ні. Під
час Літургії це вже поминається як славне зновупришестя Христа, що
можемо бачити на іконі «Спас у славі». Краса риз, обрядів, церковної утварі вже
вказує на небесну славу, відображає «небо на землі» та «ангельську, небесну
Літургію».
340.
Храм вірних (нава) – це образ повноти християнської спільноти як Тіла Христового,
а вірні в ньому скеровані до святилища, яке символізує повноту Царства Божого –
«чого око не бачило» (пор. 1 Кр. 2, 9). Храмовий іконостас являє цю повноту і
водночас вказує, що до Царства ще слід увійти.
Г.
КОСМІЧНИЙ ВИМІР БОГОСЛУЖІННЯ
341.
Невидимий Бог об’являв Себе людству «багаторазово й багатьма способами», через
слова вибраних Богом людей та через творіння. «За останніх же оцих днів він
говорив до нас через Сина» (Євр. 1, 2) – воплочене Слово. Увесь світ був
сотворений добрим (див. Бут. 1), а тому він є засобом спілкування з Богом. Однак
цей світ потребує людини, очікуючи явління синів Божих (пор. Рм. 8, 19.22),
через яких усе творіння зможе вповні звершити своє призначення.
342.
Сам Христос вказує на сотворений світ як на засіб спілкування з Богом: глеєм
зціляє сліпця; оздоровлює кровоточиву жінку, яка доторк нулася до його шат; у
Переображенні одежа Ісуса засяяла божественним світлом (пор. Мт. 17, 2). Усе,
що Христос чинив за свого життя, Він продовжує чинити в богослужіннях Церкви та
святих Таїнствах (див. Лев Великий, Проповідь 74. На Вознесіння, 74). Тому
Церква благословляє й освячує різні матеріальні предмети й засоби, якими являє
присутність Христа і Його спасенне діяння.
Немає коментарів:
Дописати коментар